«Хтось повинен там бути»: у Кременчуці попрощалися з загиблими на Донбасі десантниками

За інформацією видання «Ракурс», отриманою з власних джерел, 14 лютого близько 9:20 на позиції поблизу селища Новолуганське Донецької області зник зв’язок. Для з’ясування обставин туди вирушила група у складі трьох військовослужбовців 81­ї окремої аеромобільної бригади. Під час переміщення бійців близько 10:10 стався вибух — здетонував мінний шлагбаум. На місці загинули командир взводу Олександр Войтенко, солдати В’ячеслав Олексієнко (обидва з Кременчука) та харків’янин Дмитро Мироненко. Як було заявлено згодом, бійці підірвалися на п’яти мінах ТМ­62, встановлених у шаховому порядку.

46­річний капітан Олександр Войтенко служив командиром взводу вогневої підтримки у 1­й десантно­штурмовій роті військової частини А1493, 33­річний В’ячеслав Олексієнко — стрільцем­помічником гранатометника, а 26­річний Дмитро Мироненко — старшим стрільцем.

Військові побратими загиблих, які прибули на похорон до Кременчука, говорять по­армійському скупо.

«Капітан Войтенко був хорошим, справедливим командиром. Хлопці за ним були як за кам’яною стіною», — каже Олександр Серба.

«Чесний, прямий iсправедливий. Жив і служив, як солдат, й помер, як солдат», — відгукується про загиблого В’ячеслава Олексієнка боєць 92­ї окремої механізованої бригади Олександр Кравченко. — Яке б йому завдання поставили, все виконає. Я в ньому був упевнений на всі 100%. Хорошим хлопцем був, таких у Кременчуці можна перерахувати на пальцях однієї руки».

«Проводимо в останню путь дійсно мужніх, хоробрих та доброзичливих військовослужбовців 5­ї батальйонної тактичної групи, — сказав, виступаючи на похороні, заступник командира частини майор Петро Гоц. — Завдяки їхній мужності та самопожертві наша країна зберігає незалежність й державний суверенітет».

До речі, 5­та батальйонна тактична група формувалася з бійців Кременчука, Кременчуцького та Глобинського районів, тому неофіційно носила назву «Кремінь».

Солдат Олексієнко родом із села Потоки Кременчуцького району з позивним «Самурай» до війни працював у службі безпеки будівельного магазину «Своя лінія», де досі його пам’ятають як одного з кращих співробітників. Пішов добровольцем на фронт  у третю хвилю мобілізації. У 2014—15 роках у складі 92­ї бригади воював під Щастям Луганської області. Служив у танковому батальйоні водієм­механіком.

Повернувшись додому, так і не зміг знайти себе у мирному житті, тому знову вирішив укласти контракт iз ВСУ. На цей раз на п’ять років. Родина відмовляла, але він сказав: «Хтось повинен там бути! Я йду захищати свій власний дім, свою державу, своїх людей».

Півтора року тому Слава вдруге одружився й майже одразу після весілля вирушив на фронт. З Іриною в нього було велике й світле почуття. На жаль, він не встиг стати батьком, а його мати втратила єдину дитину.

Олександр і Наталія Войтенки прожили разом 22 роки. Вони обоє виросли в офіцерських родинах: їхні батьки свого часу працювали в міліції, обидва очолювали службу Державтоінспекції й були добре знайомі між собою. Саша й Наталя, які почали зустрічатися під час навчання в училищах (вона вчилася на медика, він — на військового), з’ясували це на другому побаченні. Олександр після закінчення Полтавського вищого командного ракетно­зенітного училища зв’язку служив у ВДВ, у спецпідрозділі СБУ «Альфа». У березні 2018­го пішов на фронт. Своє рішення прийняв самостійно, пояснивши його тим, що хоче підтримати тих, хто воює проти агресора.

«Напередодні, 13 лютого, ми говорили з ним по телефону близько 12­ї ночі, — розповідала Наталія Войтенко інтернет­виданню Obozrevatel. — Наступного дня у мене був вихідний, і він сказав, що до 10­ї години ранку дзвонити не буде, щоб я виспалась. Був День закоханих, я прокинулася і набрала його приблизно о 9:43. Але номер був поза зоною. Я подумала, що, можливо, він зайшов у штаб, там зв’язку немає. Минула година, друга, а зв’язку з чоловіком не було. Я нервувала, набирала його, але безуспішно. Мені залишалося тільки чекати. Згадала, що він втратив там свої окуляри, вирішила сходити і купити йому нові. Хотіла відразу відправити їх поштою, знову набрала, щоб уточнити адресу відділення. Але він усе ще перебував поза зоною.  

Тоді я заходилася готувати на кухні, і тут пролунав дзвінок подруги. Вона тільки сказала: «Наташа» — і зробила паузу. Я відразу зрозуміла, що Саші немає. Виявляється, вже всі соцмережі, весь інтернет, наші місцеві ЗМІ писали про те, що Олександр Войтенко загинув, а я цього не знала! Бо ніхто з командування так і не зателефонував мені, не повідомив і не висловив співчуття. Ніби й не було людини...»

Остання ротація капітана Войтенка тривала два місяці. Ніби відчуваючи недобре, він сказав дружині на прощання: «Зайко, я їду в один бік». Вона не хотіла цього чути, і внутрішній голос їй нічого не віщував. Лише дуже просила лягти у госпіталь, оскільки десь за півтора тижня до того чорного дня Олександр ходив iз температурою — дала про себе знати стара проблема зі щелепою, вона розпухла. Колись лікарі Київського військового госпіталю його вже оперували з цього приводу. «Медики, з якими він зв’язався, просили його зробити й надіслати їм рентгенівський знімок, — плаче Наталя. — А він усе відкладав. На мої умовляння щоразу знаходив якісь відмовки. То не міг кинути молодих солдатів, то ніким було його замінити. «Так треба, Зайко...» — оце і все пояснення було».

Ховали загиблих у закритих домовинах. У церемонії прощання, яка відбувалася у міському палаці культури, взяли участь представники міської й обласної влади, військових підрозділів ЗСУ, силових відомств, учасників АТО та ООС, громадськості. Напередодні поховання у Кременчуці була оголошена дводенна жалоба за полеглими захисниками. Капітан Войтенко і солдат Олексієнко знайшли свій вічний спокій на Алеї Героїв Свіштовського кладовища.

У зв’язку із загибеллю трьох військових Держбюро розслідувань відкрило кримінальне провадження за ч. 3 ст. 425 КК України «Недбале ставлення військової службової особи до служби, що спричинило тяжкі наслідки, вчинене в умовах особливого періоду, крім воєнного стану».

«Смерть військовослужбовців на контрольованій території — велика трагедія. Ми докладемо всіх зусиль, щоб встановити справжні причини і покарати винних у смерті бійців», — зазначив в.о. директора ДБР Олексій Сухачов.

На місці події працює слідчо­оперативна група Теруправління ДБР у Краматорську і Головного слідчого управління ДБР. Розглядають три можливі причини трагедії: порушення правил поводження з боєприпасами і вибуховими пристроями, теракт або недбале ставлення військовослужбовців до служби.

У штабі ООС не виключають, що протипіхотні міни були закинуті дистанційно, з дрона, до чого окупанти неодноразово вдавалися в зоні бойо­вих дій. Не виключена також диверсія, оскільки диверсійні ворожі групи проникають крізь українську лінію оборони і мінують позиції ЗСУ.

Президент дав 10 днів на виявлення винних у цій трагедії. Сьогодні цей термін спливає.