Мова проситься на язик: як очільники держави можуть популяризувати українську

Міністр Євген Нищук прийняв нашу делегацію, після чого підписав такий бажаний нам наказ. На першому ж засіданні Координаційної ради була створена робоча група з підготовки нового мовного закону, яка, обравши своїм головою професора Володимира Василенка, відразу взялася за роботу.

Я представляв у робочій групі Просвітницький центр національного відродження ім. Євгена Чикаленка. Група майже повністю складалася з молоді: представників різних громадських організацій, тому цей закон і називався «громадським».

Ліберальна 30­-та стаття

Відштовхуючись від раніше зареєстрованих у Верховній Раді мовних законопроєктів, ми прискіпливо і бурхливо обговорювали кожну статтю. Як зараз пригадується обговорення 30­ї статті закону, яка нині активно дебатується у засобах масової інформації і в суспільстві. Стаття вийшла надто ліберальною.

Адже ми прописали, що хоча продавець, касир чи офіціант мають звернутися до покупця чи клієнта українською мовою, на їхнє прохання вони можуть обслуговуватися іншою мовою. Гостро дебатувалося питання штрафів. Після того, як хтось жартома сказав, що за відсутності санкцій наш закон можна буде повісити в нужнику на цвяшок, ми штрафи залишили.

Є поширеною думка, що ініціатором нового мовного закону був Петро Порошенко. З викладеного вище видно, що це не відповідає дійсності. Президент Порошенко в останній період своєї каденції встиг з охотою підписати наш закон.

Підпису президента передувало проходження закону через Комітет духовності і культури. Тут представником робочої групи і тлумачем її позицій був координатор Руху «Простір Свободи» Тарас Шамайда. 7 червня 2017р. профільний комітет погодив текст закону під відомою нині назвою «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

Попри відчайдушні зусилля ворогів українського національного відродження із ОПЗЖ українця Василя Німченка і українізованого (як пише «Вікіпедія») Нестора Шуфрича, закон було ухвалено Верховною Радою.

Ця історична подія могла б і не відбутися, якби не принципова патріотична позиція Голови Верховної Ради Андрія Парубія та його заступниці Оксани Сироїд, помічниця якої була секретарем нашої робочої групи, яка відредагувала остаточний текст нашого варіанта законопроєкту.

Ось така коротка історія мовного закону, яка ще не закінчилася, оскільки згадані вище вороги національного відродження і вся їхня фракція ОПЗЖ опротестували його в Конституційному Суді. Час покаже, кого він підтримає: українську націю чи її ворогів.

Вікторія Жданова перемагає

30-­та стаття закону стала дзвіночком, який розбудив тих українців, які тепер змушені задуматися: вони українці чи «украинцы». Тих «украинцев», які не тільки вільно чи невільно зрадили мову своєї нації, але навіть ненавидять її, наш мовний закон дуже розсердив, і вони стали волати про дискримінацію рус­скоязичних. Про дискримінацію нервово зашипіли пропагандисти московських телеканалів, ніби ми в Україні не українську мову захищаємо, а з їхнім «язиком» боремося.

А як вони хотіли? Вони замовчують десятки царських указів і наказів царських міністрів про заборону українського книго­друкування, про витіснення української мови з освіти та богослужіння.

Невже вони забули Емський указ та циркуляр царського міністра внутрішніх справ Валуєва: «Никакого украинского язика не было, нет и быть не может, а есть некультурное сельское наречие…» Ставлення до української мови як до сільської, колгоспної остаточно було сформовано за комуністичного правління.

Другий дзвіночок задзвонив від професора Педагогічного університету ім. Драгоманова Євгенії Більченко. Наше намагання нагадати українцям, що вони українці, а не малороси, викладач культурології, доктор наук українка Більченко назвала фашизмом.

Її загадкове запевнення, що вона так любить Росію, що ніколи не виїде з України, привернуло увагу громадськості, яка має можливість зайвий раз переконатися, яких зусиль доклала російська імперія, аби витруїти з українців їхню національну гідність, замінивши її меншовартістю.

А вже третій дзвіночок не просто задзвонив: він «закалатав». Подія у школі №137 м. Дніпра порушила не тільки мовне питання, а й національну проблему на весь її зріст. Учителька молодших класів Вікторія Жданова, чоловіка якої російські найманці вбили в АТО, розповідала своїм учням, що російська мова — це мова ворога, і говорити треба не російською, а нашою мовою, державною.

Матір одного з другокласників у своєму інтерв’ю телебаченню скаржилася, що її син після цього вимагає від батьків спілкуватися з ним українською мовою. Найцікавіше те, що вона висловлювала своє щире обурення поведінкою вчительки з бездоганною українською мовою.

Дискусії і полеміки, викликані мовним законом, ще раз засвідчили, що хоча Україна вийшла з російської імперії, але імперія вийшла далеко не з усіх українців, і що саме ті, з кого вона не вийшла, чинять опір нашому законові, найперша мета якого полягає в тому, щоб нагадати їм, що вони не малороси і не хохли, а українці, національною мовою яких є одна з наймелодійніших світових мов, яку російська імперія витруїла з них, яку засмітила і засіяла вульгарщиною.

Чи є на це якась рада? Звичайно, є. Насамперед дивує беззубість нашого українського телебачення. Ті телеканали, які належать членам ОПЗЖ, порушували вимоги закону про мовні квоти, чим продовжували зро­сійщувати українців, мовляв, нічого не змінилося і не зміниться. В ОПЗЖ добре засвоїли, що всяка мова вивчається не з підручників, а завдяки частому сприйняттю її на слух, бо лексика та інтонації записуються нейронами головного мозку у звуковому коді. Утім, дещо змінилося – з добрим результатом для суспільства.

Три телеканали, які можна вважати українськими («5­й», «Еспресо», «Прямий») запрошують на мовні дискусії лише чинних нардепів, забуваючи залучити до них професіоналів, які мають досвід багаторічної боротьби ззасиллям російської мови, насамперед просвітян, унаслідок чого такі дискусії точаться головним чином навколо «прітєснєнія» рускоязичного насєлєнія» і його прав. Українці тут переважно виправдовуються.

Жодного разу не довелося почути, що українські активісти борються не з російською мовою, а з нею як основним інструментом зросійщення українців та протистоять ліквідації української нації як геополітичного чинника, що було і залишається мрією та практикою російського імперіалізму й шовінізму, чиї вагомі досягнення видно на прикладі професорші Більченко та багатьох українців Донбасу, які з російської зброї стріляють по наших воїнах під команду «По украм огонь!».

У цьому зв’язку саме через телебачення варто запровадити і поширити поняття «зради нації». Адже українець, який носить українське прізвище, але відмовляється від української мови та бореться з нею, насправді відмовляється бути українцем, а отже, зраджує свою націю та переходить в інший етнічний стан. За зраду Батьківщини передбачається кримінал, а зрада нації у нас досі передбачає створення для зради сприятливих умов, наприклад, навчання українських дітей російської мови або навіть в «російських» школах.

Чи багато в Росії є українських шкіл для української діаспори та чи вивчають там українську мову? Там закрили єдину українську бібліотеку. Жаль, що Український іститут етнополітичних досліджень ім. Івана Кураса ніяк не наважиться дослідити, чи залишаються українці, які свідомо відмовилися від мови своєї нації, українцями, а чи вони вже утворюють якийсь окремий підетнос.

Слуга якого народу?

Особливим резервом для популяризації державної мови є очільники держави. Маємо шостого президента і двадцятого прем’єр­міністра. Чи часто публічно нагадують українцям, що вони українці, та закликають їх не цуратися рідної національної мови?

А свого часу Томаш Масарик у Чехії та Юзеф Пілсудський у Польщі проголосили у своїх країнах курс на національне відродження та закликали свої національні буржуазії його підтримати. Пілсудський запропонував звільнитися з Войска Польського всім офіцерам, які відмовляються говорити з жовнєжамі польською мовою. Натомість в Україні навіть практикувалося вихваляння тим, що наші офіцери є російськомовними, а захищають, бачите, Україну від російського агресора.

Багато зробив для національного пробудження Віктор Ющенко, тлумачив про роль мови в націєтворенні, відповідаючи на гострі запитаннях журналістів. Утім численна тоді парламентська коаліція не була активована на прийняття мовного закону, хоча два його проєкти були зареєстровані у Верховній Раді.

Призначений президентом віце­прем’єр із гуманітарних питань Іван Васюник займався підготовкою до фінальної частини європейського футбольного чемпіонату. Мова у нього була не на часі.

Унікальну можливість ввійти в українську історію як український націєтворець має шостий президент Володимир Зеленський. Він переконливо продемонстрував, як легко може людина, яка виросла в рускоязичному середовищі, перейти на українську мову, якби вона лишень мала потребу в цьому.

Така потреба виникла у Зеленського, коли він став президентом України. Така потреба могла б нині виникнути у мільйонів рускоязичних українців, якби президент заохочував виконувати закон про забезпечення функціонування української мови як державної. А очільник держави України веде себе так, ніби такого закону нема.

Президент з єврейським корінням забув досвід єврейської держави Ізраїль, на момент утворення якої в ній було лише декілька старців, які вміли читати написані івритом релігійні тексти. Нині Ізраїль є справжньою національною державою, в якій івритом володіють всі її громадяни.

Україна поки національною державою не стала. І доки вона залишатиметься державою національно­гермафродитною, ні лютого ворога, ні корупцію, ні хабарництво, ні казнокрадство та офшорництво жодному президентові подолати не вдасться. Це буде досягнуто тільки національним патріотизмом і почуттям національної відповідальності всіх українців. Тому актуалізоване нині мовним законом національне питання має перерости в проголошення державного курсу на українське національне відродження.