Відставний майор Анатолій Сидоренко: «У нинішній російській армії бояться навіть самостійно мислити»

Нещодавно випадок звів мене з непересічною людиною — відставним майором Анатолієм Сидоренком, якому випала доля служити спочатку в радянській, а потім і в російській арміях...

Анатолію довелося стати учасником трьох війн — в Афганістані, Нагірному Карабаху і в Лаосі.

Бойовий офіцер був поранений та контужений близько десятка разів і зараз у своєму плечі носить титанову пластину, яку вставили йому військові хірурги.

Майор виявився цікавим співрозмовником, і маю надію, що читачі нашої газети погодяться зі мною. Тож ми домовилися про нову зустріч. Та помічаю, що на неї майор прийшов якийсь засмучений...

«В Афгані в нас навіть діти стріляли»

— Щось у вас настрій не дуже, пане майоре.

— Та звідки йому бути бадьо­рим... Ховав учора бойового товариша — разом в Афганістані воювали.

— Старі рани?

— Хвороба, та й Афган залишив свої сліди. Помер просто за кермом — інсульт. В Афганістані ми служили в роті далекої розвідки, він був замполітом. Потім його призначили командиром батальйону, і завдяки своєму бойовому досвіду та кмітливості комбат врятував багато молодих бійців. Українець. Федір Петрович. Вчив мене та інших, як триматися в складних ситуаціях, вирішувати ті чи інші проблеми в бою.

— Які, наприклад?

— Страх! Найперше — це страх. Якщо себе не пересилиш — загинеш!

— Ким ви були в Афганістані? Бійцем миротворчих сил ООН?

— Туди я прийшов ще у складі радянських військ.

— Часто доводилося стріляти, а значить — і вбивати?

— На війні все по команді. Наказ — і ти виконуєш. Не уб’єш ти — уб’ють тебе... Ми там не тільки з моджахедами воювали. Місцеве населення об’єднувалося в бойові загони проти радянських військ. Умови ще ті... У нас навіть афганська дитина могла стріляти.

— Суворо! Сьогодні вже є розуміння того, що та війна була нам чужою і непотрібною. А як тоді вище керівництво пояснювало вашу присутність там?

— Нас не питали — виконуєте інтернаціональний обов’язок...

— Я чув, що в радянських частинах у тій війні більше загинуло українських бійців, ніж представників інших союзних республік. Це ознака російського шовінізму?

— Не зовсім так. Шовінізм проявлявся в іншому — я потім про це скажу... Справа в тому, що Афганістан — район специфічний, і туди набирали більше бійців iз регіонів Союзу, які були краще пристосовані до афганських умов. Але... Українці швидше пристосовувались до бойових умов і вели себе впевненіше, часто були кмітливішi.

— За рахунок чого?

— Я думаю, що завдяки ментальним особливостям. Це склалося суто історично. Козацький характер. Вміння воювати. Хоч сам я не козацького роду, але у нас таки збереглася генетична спадковість запорожців... Вони воювали століттями. Французькі королі радо приймали у своє військо запорозьких козаків. Вміння воювати було закладено в нас історично.

— Ви, мабуть, добре пам’я­таєте найнебезпечнішi бойові епізоди з того життя?

— Важко виділити. Хоч найбільший стрес, коли я дійсно втратив контроль над собою, була, мабуть, ця ситуація... Якось ми проводили караван ущелиною — між високими горами. Попереду був аеродром — його охороняв наш розвідпідрозділ. Ми пильно спостерігали, щоб моджахеди не могли збити наші літаки, які заходили на посадку.

Я сидів усередині БМП, а мій товариш наполовину висунувся з машини, щоб добре бачити навколо. І раптом постріл афганця зі стінгера — ручної ракети — і вона влучає просто в люк. І люком мого товариша — навпіл... Нижня частина його розірваного тіла падає на мене, а я від сильного динамічного удару вибуху отримав контузію обличчя. Ось слід залишився — бачте, який у мене ніс...

Ще був випадок. Якось ми заглибились кілометрів на двадцять п’ять за територію Афганістану. У Пакистан. Так склалася бойова ситуація. І ми потрапили в жорстоке оточення — афганців і пакистанців. У тому місці проходив дуже сильний наркотрафік. Це був складний випадок, здавалося, безнадійний для нас: групу загнали на висотку і ми не могли ані спуститися, ані сховатися від обстрілів У групі було п’ятеро, в живих залишилося двоє...

На висотку вертольоти не могли сісти, і рація була пошкоджена. Відстрілювалися автоматами і відбивалися гранатами. І все ж нас двох урятували бійці з розвідроти. Вони прийшли в останню мить на допомогу.

— Пане Анатолію, я слухаю вас, і в мене склалося враження, що більшість афганців iз перших днів тієї війни ненавиділи Радянський Союз.

— Вони ненавиділи і ненавидять усіх, хто на їхній рідній землі вирішував свої справи і були далеко не миротворцями насправді. Ще наприкінці XIX — на початку XX століть афганські воїни знищили два військові корпуси англійських військ — кількістю в 20 і 70 тисяч осiб. Вони завжди вміли воювати, влучно стріляти і добре маскуватися.

— А що ж там хотіли так звані «радянські миротворці»?

— Це була геополітична гра — радянське керівництво злякалося зміцнення позицій США на афганській території. Холодна війна в розпалі. Якби там розташувались американські бази, вони могли б накривати ядерними ракетами весь Союз — у першу чергу Росію. Так, iз радянськими частинами в афганців були дуже жорстокі бої; як бачите, я відчув це на власній шкірі... До сьогодні сняться афганські сни. Населення цієї країни можна зрозуміти — воно захищало свою землю, своїх дітей.

До того ж Союз силою всюди нав’язував свою ідеологію, і це завжди закінчувалося ріками крові... Та нинішній президент РФ, імперський демон Путін ігнорує уроки історії: він мріє про реставрацію СРСР, захоплює землі сусідніх незалежних держав і також нашу, його захоплення кривавим тираном Сталіним теж цілком зрозуміле. І нещодавнє вторгнення російських військ у Нагірний Карабах теж зрозуміле... А через першу війну в Карабаху мені прийшлось теж пройти...

Патруль у Нагірному Карабаху, 1989 рік. Тоді там уже почалося загострення.
Фото з сайта babel.ua.

 

«Вважаю, що розвал Радянського Союзу почався з Нагірного Карабаху»

— У Нагірному Карабаху була ваша друга війна?

— Так. Після Афганістану я потрапив до військової частини під Москвою. Підходила моя демобілізація, і в цей час наїхало багато вербувальників iз різних військових училищ. Екзамени ми здавали суто формально, адже прийшли з афганської війни.

Бійці досвідчені. Вибрав Сімферопольське вище політичне училище: сам я з Херсона, ближ­че до рідного дому. Розподіл, і я — молодий лейтенант. У частину, куди я потрапив, приїхали «покупці»; потрібні були офіцери в різні регіони Росії. А Союз стрімко розвалювався... 1992 рік. Якраз у Нагірному Карабаху почалися сутички за участю вірмен і азербайджанців. Відкритого конфлікту ще не було. Коли туди вводили російські війська, жінки і діти лягали на дорогу перед бойовою технікою. Бачив це на власні очі...

Хто його знає, може, два древні народи і знайшли б спільну мову, вирішивши гострі питання дипломатично. Але ж... Росія діяла однобоко, а азербайджанці, я б сказав, були більш ідейні... І вони дуже негативно сприйняли введення бойової російської техніки. А де така техніка, там більше крові...

— Ви розуміли, в чому конфлікт між вірменами й азербайджанцями?

— З давніх часів там була територія азербайджанська. А з часів виникнення імперії радянської в Карабаху осіла вірменська більшість. Це не те що загарбання територій: тут століттями були етнічні переміщення мас. Це все дуже тонкі питання. І вони вимагають тонких вирішень.

У нас у Західній Україні живуть угорці, румуни, інші меншини — це ж не свідчить, що їх треба якось обмежувати.

— Пане Анатолію, повернемося до вашого перебування в Нагірному Карабаху...

— У подіях у Нагірному Карабаху, мені здається, було більше особистого. Як у поганих сусідів. Росіяни толком не розуміли, що тут, у Карабаху, діється, в чому корінь конфлікту. Я був тоді вже колишнім замполітом і мав свої погляди на ті події... Бо в той момент iще діяло інерційне радянське мислення. І які події розгорталися навіть у більш глибинні часи, нам високопоставлені російські політики і генерали навіть не збиралися пояснювати. Мабуть, і самі не знали...

А в нинішній час назовні вирвалося те, що дрімало сотні років! І силою мирити ці два народи Росія не мала права. Тому що це південна частина Союзу, хоч і колишнього. Тільки дипломатія могла б врятувати ситуацію в першій війні в Нагірному Карабаху. Тоді ще не було масштабної війни між двома народами. Якби це трапилося насправді, то її полум’я давно перекинулось би на колишні радянські республіки Середньої Азії. А там і Росія поруч. А Росія злякалась таких похмурих перспектив.

— І вийшло, що в першій війні вірмени захопили весь Нагірний Карабах iз древньою територією Азербайджану?

— Так, і лише з допомогою регулярних російських військ. А потім уже почалася справжня різанина: Росія загострила ситуацію. Де армія — там війна!
Вони і вірмен, і азербайджанців утихомирювали зброєю. Щоб Кавказ залишався під їхнім контролем.

— Але Кавказ — це ще і Туреччина, й Іран. У них — свої плани після розвалу СРСР...

— Тому Росія зробить усе, щоб не віддати комусь Вірменію і Азербайджан. Ці колишні радянські кавказькі республіки Путіна мало цікавлять, його цікавить саме Кавказ як територія, на якій розташовані нині незалежні держави.

Візьмемо нинішню, другу війну в Нагірному Карабаху. У ній переміг Азербайджан. За підтримки Туреччини. Тоді російський президент під виглядом миротворчої акції увів туди 2 тис. регулярних військ. Це імперська політика нинішньої Росії. І криваві сліди такої політики я особисто бачив у Нагірному Карабаху. І вважаю, що саме там почався розвал Радянського Союзу. І залишаються сліди такої політики у багатьох колишніх радянських республіках і навіть на інших континентах.

«У Лаосі кров ріками текла»

— А де було важче?

— Не можу з ходу сказати: в Афганістані я був солдатом, у Карабаху сам віддавав накази. А Лаос — це взагалі окрема тема: я туди потрапив у складі контингенту, що забезпечував впрова­дження російської зброї.

— Це була ваша остання війна?

— Ну, це не стільки війна... Просто я потрапив у той момент, коли там розгорталися бойові дії. А Росія продавала туди зброю... Мене включили до штату військових інструкторів, котрі супроводжували цю зброю і навчали користуватися нею бійців лаоських частин.

Російський оборонпром продавав зброю направо і наліво в обхід заборони ООН. Потрапляла зброя і до червоних кхмерів. А там кров ріками текла... Взагалі, той азіатський регіон нам зрозуміти важко; вони зовсім чужі — своїм мисленням, поняттями, побутом. Їх важко описати, зрозуміти їхні вчинки, їхнє ставлення до жінок. Але працездатність неймовірна. Вони роботяги-«каторжники».

— Ви брали участь у Лаосі у воєнних діях?

— Розповім вам одну історію. У Лаосі було декілька наших підрозділів. І якось мені запропонували піти на полювання, а навколо — суцільні джунглі... Я навіть не знав, яке там може бути полювання? Вранці ми сіли у вертольоти, оснащені двома станковими стрічковими кулеметами. Летіли півтори години — це пристойна відстань...

У кабіні було кілька чоловіків і один показує вниз, на джунглі: «Бачите, видно солом’яні дахи — їх близько десятка. У ту дальню хижу не стріляйте! Все, що рухається, знищуйте!» Двоє росіян зі станковими кулеметами викосили джунглі гектарів на двадцять... Ми сіли біля дальньої хижі й винесли звідти мішків сорок-п’ятдесят кокаїну та полетіли геть...

— А куди потім кокаїн поділи?

— Це вже була не наша справа — старші російські чини забрали. Після повернення на базу.

«Прийде цар і скаже...»

— Пане Анатолію, вже після розвалу Союзу вам довелося ще послужити в російській армії, яка зараз регулярно влаштовує провокації проти України. І вам, мабуть, як мало кому, довелося бачити і рядових, і високих чинів ворожої армії зблизька... З того, що ви мені розповідаєте, закономірно постає питання, там узагалі є нормальні й моральні люди?

— Нормальні й моральні люди є всюди, про таких військових добре писав російський письменник Купрін. Я пройшов Афганістан, Нагірний Карабах, Лаос і зустрічав різних військових. На що я звернув увагу в нинішній російській армії: вони бояться навіть самостійно мислити. Прийде цар і скаже, що і як треба робити... Навіть якщо це буде суперечити здоровому глузду. Дуже часто в російській армії немає поваги старших офіцерів до рядових бійців.

В арміях Європи і США військовослужбовці себе поважають, в російській — ні! Якось у підмосковному гарнізоні, де я закінчував свою службу, полковник, командир батальйону, на підвищених тонах сказав мені: «Ей, хохол!» Хоч на мені були погони майора... Я лише розсміявся йому в обличчя. Він — людина малограмотна і навіть не зрозумів, що не образив мене, а зробив приємно. Адже хохол — це велично та історично. Пройшло крізь віки! Крізь світову літературу.

— Пане Анатолію, коли закінчилася ваша військова біографія в Росії?

— У 1998 році.

— А раніше ви не могли демобілізуватися з російської армії?

— Це було не так просто зробити. В той час російська армія мала досить жалюгідний вигляд, і єдине, що тримало її, була ядерна зброя. Вона поступалася арміям країн НАТО, вже не кажучи про США.
У російській армії був повний хаос і розвал. А тут бойовий офіцер, служив у розвідувальних частинах. Спеціаліст з озброєння. Куди він піде далі? Звичайно, до української армії! А Росія ще тоді косо дивилася на нашу незалежність. Але дисципліна в армії була послаблена, тож я зміг-таки вирватися звідти.

А потім Путін став президентом, навів у російській армії порядок, правда, відносний. Забезпечив її військовий склад і матеріально, і технічно. Правда, коли я бачу нинішню російську армію, це зовсім не те, що в часи розквіту Союзу! Бачте, в Нагірному Карабаху Путін до Туреччини відноситься з обережністю. І недарма: древня Порта має сьогодні одну з наймогутніших армій світу...

— А якщо порівняти армії США і Росії?

— Це непорівнювані речі! США сильніші в усьому: в організації, в озброєнні. Американці зараз щонайменше на  порядок якісніше озброєні. Навіть на кілька порядків... Військова підготовка взагалі поза обговоренням. Американська армія — це символ порядку. Про матеріальне забезпечення я взагалі не кажу — забезпечені і житлом, і всім. І найголовніше — соціальні гарантії: якщо він просто солдат — у нього великі привілеї і в американських військах, і в натовських. Працевлаштування, соцзахист, страхування, навчання — все продумано.

Узагалі у країнах традиційної західної демократії — США та Європи — до військовослужбовців ставляться з великою повагою. Я служив у Росії зі своїм земляком, і в нас склалися добрі товариські стосунки, що нетипово для російської армії. Потім я повернувся в Україну, а він завербувався до знаменитого Французького легіону. Попередня служба в Росії трохи «повернула» його психіку, і він не уявляв себе без військових дій. Але ми обидва не могли залишатися в армії, де швидко зростали антиукраїнські настрої. Особливо серед офіцерів, зокрема вищого складу...

Але зі своїм земляком ми продовжували підтримувати дружні стосунки, листувалися. Ми і зараз спілкуємося. Так от, після другого контракту (а він відслужив у Французькому легіоні десять років) він отримав пожиттєве забезпечення і право обирати громадянство будь-якої країни.

— І яку ж він обрав?

— Австралію. Закоханий у цю країну. Став фермером: збирає по три врожаї на рік. Весь рік тепло. Ще й легіон забезпечив пожиттєве утримання.

«До підбору командного складу слід підходити супервідповідально»

— Пане Анатолію, після повернення на Батьківщину ви не збиралися продовжити військову службу в українській армії? Ви — фахівець із великим бойовим досвідом... Тим більше в такі складні для незалежної України часи...

— У душі — хотілося б! Були пропозиції йти в миротворчий батальйон. Коли я приїхав і дізнався, хто його набирає, пропало всяке бажання. Свого часу я з ним служив, коли був уже бойовим офіцером, і знав, що це дуже непорядна людина.

— Служив iще в Росії?

— Так, потім він теж повернувся в Україну. Вже в Росії рядовий солдат був для нього сміттям, м’ясом: не дивився на солдата як на людину, яка повинна захищати Батьківщину. Може, отруївся атмосферою російської армії — я вже про неї розповідав. І раптом він тут, набирає добровольчий батальйон... Коли я побачив цю людину, то розвернувся і пішов геть. Нехай армія буде сто разів озброєна, але до підбору командного складу необхідно підходити супервідповідально! Тому бажання послужити в професійній армії у мене є, але керувати нею мусять достойні люди!

— Пане Анатолію, а, на вашу думку, українська армія зараз поступається російській?

— Я думаю, коли нам почали допомагати зброєю, коли досить щільно співпрацюємо з країнами НАТО, проводимо спільні навчання і вже маємо бойовий досвід, то ми не поступаємося...
У Росії багато важкого озброєння: Путін не автоматами лякає світ, а важкою зброєю. І ядерною... Якби вона була і в нас, то ми були б сильніші за Росію. Вона нам потрібна лише для захисту від одвічного ворога, а Путін погрожує всій планеті.

А я пам’ятаю, що служив у десантно-штурмовій бригаді, пройшов три війни і свою справу не забув! І коли мене покличе бойова труба, я стану в лави захисників незалежної України.