Сергій Тримбач: Політичні мотиви можуть різко підсилити симпатії до української стрічки

Чи не найбільше списів за останні десятиліття зламано через якість українського кіно, спочатку зовсім поодиноке, а потім уже й чисельно помітне.

У рамках проєкту «Україна молода: 30-й рік Незалежності» ми говоримо з одним iз найвідоміших кінокритиків Сергієм Тримбачем, окрім усього іншого, автором книги «Кіно народжене Україною».

Відкотилися назад

— Сергію Васильовичу, зважаючи на запеклу конкуренцію професіоналізму, бюджетів і гучних імен, чи є хоч якісь реальні шанси українським претендентам потрапити до короткого Оскарівського списку?

— Шанси в українців на «Оскара» завжди мікроскопічні — бо тут велика індустрія і її закони. А Україні до такої індустрії ще далеко, попри те, що сильні фільми в нас з’являються і навіть завойовують призи великих кінофестивалів. Цьогоріч наш висуванець — «Атлантида» Валентина Васяновича, призер Венеційського фестивалю. Чудеса трапляються, можуть виникнути, скажімо, якісь політичні мотиви, що різко підсилить симпатії до української стрічки...

— Коронавірусний 2020-й для кінематографа в усьому світі був надскладним. Утім в Україні «за упокій» його розвитку почали діяти ще в 2019-му, коли тоді міністр Володимир Бородянський озвучив курс нової команди на 30-35 якісних фільмів за гроші держбюджету в рік, а не 100 абияких. За вашими оцінками, як далеко на тепер українське кіно знову відкотилося назад?

— Відкотилось. Причини для названої заяви Бородянського все ж, наскільки мені відомо, були. Попереднє керівництво Держкіно України запланувало обсяги фінансування кіно в 1,7 мільярда гривень — виходило, що наперед; виходило, що новому керівництву впродовж двох років і ділити нічого: все вже зроблено до них.

Ну яка влада погодиться з чимось подібним? «Ми ж самі с усамі...». Відтак цифра скотилась до 600 мільйонів — у 2021-му теж...

Ми ж розуміємо: коронавірус, він кіноіндустрію всього світу підкосив. Цей рік буде таким собі iнтермеццо — подій і фільмів в українському кіно буде значно менше, аніж у попередні два. Одначе за останні роки у нас з’явилось нове кінематографічне покоління і, я сподіваюсь, воно не дозволить зробити повтор того, що сталося у 1990-ті.

— Чи погоджуєтеся зі словами Валентина Васяновича, що до керування кіногалуззю не можна підпускати людей iз телебачення? Зрозуміло, йдеться про вже другого міністра культури, до того топуправлінця комерційного ТБ.

— Що значить «підпускати»? Кіногалуззю міністр культури та інформаційної політики безпосередньо не керує, є Держкіно. Яким, до речі, нині керує людина аж ніяк не від телебачення, тільки це мало кого втішає. Завдання Мінкульту, як я його розумію, в іншому — програмувати напрямки розвитку культури, продукувати принципи політики у цій сфері. І тут чимало проблем.
У нас досі живі уявлення про культуру як такого собі «підпихача» чи «розігрівача» ідеології. Раніше комуністичної, тепер нібито національної. Нібито національної, бо мало хто розуміє, що це таке — зміна гасла «Слава КПРС» на «Слава Україні» мало що міняє в прин­ципі.

Є інші потрактування, найближчим до істини мені видається таке: «Культура — є вся цілісність способу життя». Колись мене вразила ця формула британського теоретика Реймонда Вільямса. Іван Дзюба у 1988-му написав статтю, в якій стверджував: українська культура є неповною — передусім тому, що не презентує, не відображає оту саму цілісність життя.

Коли Дзюбу призначили міністром культури, він залучив кількох молодих культурологів, передусім Олександра Гриценка (недавно, на превеликий жаль, він пішов iз життя), для розробки нового бачення культури. Одначе стара гвардія зробила все, аби прибрати Дзюбу з міністерства і аби нові уявлення про культуру не поширювались...

Нинішній міністр Олександр Ткаченко, видається мені, цей комплекс проблем розуміє. Зокрема, акцентуючи увагу на необхідності актуалізації вітчизняної культурної спадщини, архітектурної скажімо...
А щодо кіно — дивіться: в останні роки змінилась та сама цілісність життя і змінився кінематограф. Із телевізійним кіно включно. Раніше важко було уявити собі появу такого телефільму як «Спіймати Кайдаша». Сценаристка Наталя Ворожбит і режисер Олександр Тіменко рішуче наблизили екран до реального життя.

Персонажі повісті Нечуя-Левицького (як відомо, їх перенесли у ХХІ століття, в роки між двох революцій, 2004 і 2014 роки) заговорили мовою аж ніяк не умовною, не уявною, а реальною. А з тим заразом і саме життя їхнє проявилось у своїй цілісності і постало правдивим, реальним.

У багатьох це викликало лють: мовляв, «зловживання суржиком», «наруга над мовою» і українством. А от і ніц! Це реалістичний фільм, він працює з реальністю, виходить iз нею на прямий контакт...
А загалом сумно. За три десятиліття Української Незалежності перемін у культурі надто мало. Коли що і відбулося, то в найпотворніший спосіб. Вищою цінністю тепер є грошова одиниця, а культурою вважається те, що можна «опредметити» в таких одиницях. Себто те, що працює на збагачення класу вітчизняних «нуворишів».

Фільм «Плем’я» (2014) Мирослава Слабошпицького — рекордсмен за кількістю нагород міжнародних кінофестивалів, їх понад 50.

"Гуцулка Ксеня» (2018) Олени Дем’яненко — фактично мюзикл, з багатим і цікаво прописаним історичним тлом.

«Мої думки тихі» (2020) Антоніо Лукіча — успішний дебютний фільм.
 

Під питанням незалежність і кваліфікаційний рівень

— У жовтні 2020-го Рада з дер­жавної підтримки кінематографії при Держкіно «зарубала» фінансування фільмів про Олену Телігу за сценарієм Ірен Роздобудько і ще кількох знакових проєктів. Чи можливо перебороти якось таку «цензуру»?

— Складно говорити про «знаковість» проєкту, не читавши сценарію, не знаючи інших складових. Іноді, правда, щось вдається дізнатись. Скажімо, я точно знаю, що проєкт фільму «Леся Українка. Узлісся» не був схвалений Радою з питань кінематографії, оскільки просили надто великий бюджет (за наявності не надто великої загальної суми) і, по-друге, сумніви викликала грузинська режисерка Нана Джанелідзе, чия остання робота в ігровому кіно датована 1998 роком.

У мене самого не пройшли три проєкти — там, де я брав участь як сценарист. Персонажі їх усіх по-своєму знакові — Довженко (це мала бути ігрова стрічка), Олесь Гончар (йдеться про нову версію його життя і творчості), Юл Брiннер (тут мав бути мікст різних історій, які дібрав мій співавтор Семен Случевський)... Усі не пройшли.

Величезна кількість заявок... А експерти, до речі, незрідка дивні якісь — це коли м’яко сказати. Приклад. Позаминулого року — проєкт анімаційної картини, я співсценарист. Приходимо з режисером на пітчинг і здивовано перезираємось: в експертній групі, яка має відібрати кращі проєкти, жодного спеціаліста з анімації, жодного! Більше того, якісь абсолютно не відомі мені прокатники, ще якась публіка. Мені пояснюють: так, за законом, набрали з миру по «спецу», а потім сліпе жеребкування, аби не можна було вплинути на підсумки експертизи.

А хіба некомпетентність не впливає? Що за експерт, який поняття не має, що таке анімація!? Тому й скандали трапляються — є стійка вже недовіра до подібних експертів і таких експертиз...

— У тому минулорічному пітчингу бюджетних 7 млн грн не пошкодували на третю частину «Скаженого весілля» (із заявлених на виробництво 16 млн). І справді, перший фільм iз бюджетом в 11 млн грн зібрав 50 млн, утім уже другий не мав такого успіху. Чи є спосіб унеможливити державну підтримку відверто комерційному кіно, яке в документах зараховують до категорії «Ігрові повнометражні національні»?

— Спосіб один — підвищити рівень експертизи проєктів. І незалежність майбутньої Ради з питань кінематографії (їх нових членів мають обрати невдовзі). Можливість того й iншого нині під великим питанням. Можновладцям, є така підозра, дуже хочеться мати слухняних людей у тій Раді.

Кінометри гордощів

— Які українські фільми років Незалежності є найзнаковішими? І ваш топ-5 улюблених за цей період.

— Я назву більше — улюблених, а відтак і знакових для мене. «Фучжоу» (1993) і «Толока» (2020) Михайла Іллєнка, «Шамара» (1994) Наталі Андрейченко, «Приятель небіжчика» (1997) В’ячеслава Криштофовича, «Другорядні люди» (2002) Кіри Муратової, «Брати. Остання сповідь» (2014) Вікторії Трофименко, «Поводир» (2014) Олеся Саніна, «Плем’я» (2014) Мирослава Слабошпицького (рекордсмен за кількістю нагород міжнародних кінофестивалів, їх понад 50), «Гніздо горлиці» (2016) Тараса Ткаченка (точне прочитання нової реальності), «Вулкан» (2017) Романа Бондарчука (багато в чому приголомшливий образ півдня України, де практично вся інфраструктура життя просто втрачена), «Донбас» (2018) Сергія Лозниці, «Гуцулка Ксеня» (2018) Олени Дем’яненко (фактично мюзикл, iз багатим і цікаво прописаним історичним тлом), «Тарас. Повернення» (2019) Олександра Денисенка, «Ми є... Ми поруч» (2020) Романа Балаяна, «Атлантида» Валентина Васяновича.

І два прекраснi дебютнi фільми — «Додому» (2020) Нарімана Алієва та «Мої думки тихі» (2020) Антоніо Лукіча. І це не рахуючи з десяток сильних короткометражних стрічок.

А ще ж треба було б назвати неігрові картини. У Сергія Буковського це і «Знак — тире» (1992), і «Війна. Український рахунок», «Назви своє ім’я» (2006), «Живі» (2008), «Головна роль» (2016), «Сильвестров» (2020) — усе це фільми найвищого світового рівня! Надзвичайно цікавий фільм «Дельта» (2017) Олександра Течинського — картина соціокосмосу Півдня України.
Про анімацію скажу тільки, що тут гірше, бо Укранімафільм зник iз культурної карти країни, але все ж дещо робиться — зокрема і повнометражні фільми.

— Коли копродукційний фільм режисерки Агнешки Голланд «Гарет Джонс», який у нашому прокаті був «Ціною правди», показали у Франції після зняття карантинних обмежень iз назвою «Тінь Сталіна», — кіно мало неабиякий успіх. І це підтвердження того, що результат залежить від багатьох чинників. Чи всі можливості використовують українські кінематографісти, щоб стати активними учасниками світового кінопроцесу?

— Одну можливість вони точно використовують, усе частіше продукуючи фільми у копродукції з зарубіжними продюсерами (так було і з «Гаретом Джонсом»). Другу теж — беручи участь у світових кінофестивалях і здобуваючи там призи. По­трапити в прокат інших країн складно, і навіть дуже. Нині, з цим коронавірусом, — i поготів.

— До речі, минулого року Спілка кінематографістів висувала на здобуття Шевченківської премії творців мінісеріалу «Чорнобиль». Утім, за положенням, у них попередньо мали отримати згоду про те, що вони не проти. Чи пробували постфактум змінювати ці правила? Загалом, наскільки вагомими є нині українські відзнаки для наших кінематографістів?

— Справді, Спілка висувала «Чорнобиль», попередня згода авторів фільму була отримана. Одначе Шевченківський комітет чомусь вирішив, що це далеке від нас кіно й відтак — що тут нагороджувати? Це неправильно. «Чорнобиль» — це про нас і значною мірою для нас: тверезий аналіз причин того, що тоді трапилось.

— Кого вважаєте найперспективнішими українськими кінорежисерами? Чому?

— Найперспективнішими видаються мені Наріман Алієв, Антоніо Лукіч, Остап Костюк (докфільм «Жива ватра»), Ярослав Лодигін («Дике поле»), Аркадій Непиталюк («Припутні», серіал «І будуть люди»), Наталя Ворожбит (найталановитіша наша сценаристка успішно дебютувала і в режисурі фільмом «Погані дороги»), Павло Остриков (короткометражка «Випуск’97»), Валерія Сочивець, Пилип Сотниченко, Катерина Горностай (усі останні з об’єднання СУК, Сучасне українське кіно)... Пояснення просте — талановиті дівчата й хлопці, у яких відчувається запас ідей та спостережень над життям.

Необхідність держпідтримки і не тільки

— Що відбувається з проєктом «1000 снопів вітру» — задумом реалізувати ідеї Івана Миколайчука сучасною кіномовою, який презентували наприкінці 2019 року?

— Пройшли, за сприяння Українського культурного фонду, всі попередні етапи. Літературний сценарій написано, його авторами є кінооператор Юрій Гармаш (він працював iз Миколайчуком) і відомий драматург Павло Ар’є. Здається, знайшли і режисера — молодого, талановитого. Так що високою є ймовірність подання цього проєкту на наступний цьогорічний пітчинг, конкурс, який проводить Держкіно України.

— Ви уперше знялись у кіно. А що з телепрограмами?

— Справді, знявся. Роль, правда, дуже маленька, але головлікаря. Та ще й у фільмі самого Романа Балаяна. Сподіваюсь, картина таки вийде в прокат, її назва «Ми є... Ми поруч». Цікавий досвід, цікаві відчуття. Попри те, що перед камерою я поставав десятки і навіть сотні разів. Та одна справа бути самим собою, інша — коли ти втрапляєш у шкуру іншого.

Що стосується телепрограм. Упродовж останнього десятиліття в мене було таких аж три, всі на телеканалі «Культура». Перша — «Територія кіно», ток-шоу з відомими кінематографістами. Потому програма «КіноWall» — кожний її випуск присвячувався одному з легендарних українських фільмів: від «Землі» Довженка до «Племені» Слабошпицького. Такий самий принцип було покладено в основу ще однієї програми — «Лекторій. Кіно», мовилось про великі світові фільми...

Нині — нічого. «Культуру» фінансують відомо як. Телевізійних програм про кіно вже майже не залишилось. Прикро. Це свідчення деградації, на тлі збільшення кіновиробництва.

— За яких умов в Україні може статися повернення до активного кіновиробництва?

— Передусім за умови збереження підтримки державою кінемато­графа. Однак систему такої підтримки треба вдосконалювати. А ще — є проблема з кіноосвітою. Набирають десятки, сотні абітурієнтів — це вже, даруйте, порнографія якась. Аби студент гроші платив — приймуть і «навчатимуть». Потрібні й альтернативні форми навчання. Скажімо, Роман Балаян пропонує створити Вищі курси кінорежисерів. Люди з уже отриманою вищою освітою (некінематографічною) приходять на такі курси, аби в прискореному режимі отримати професійну мистецьку освіту...