«Краще б я дояркою була!»: історія Берегині української пісні Раїси Кириченко

Рая змалечку тільки й мріяла про те, щоб стати артисткою. Але куди сільській дівчині було рипатися?

Колгоспникам тоді не видавали паспортів, тому в більшості їхні таланти так і залишалися нерозкритими.

Раїсі пощастило — одного разу, коли вона, стоячи на кузові вантажівки, виступала на районному святі, її неповторний голос почув керівник хору при Будинку культури Кременчуцького автозаводу Павло Оченаш.

Наступного дня Павло Федорович був уже в голови колгоспу.

«Відпустіть Раю Корж у місто, в неї талант співачки, я візьму її у свій хор», — просив керівника.

«А хто корів буде доїти?» — упирався той.

Унікальний народний голос заважав пробиватися на сцену

Пів року воював Оченаш, а разом iз ним і батько Раїси, за те, щоб дівчині все-таки видали паспорт. Це відкрило їй дорогу до її мрії. Але куди б не закидала доля Раїсу Кириченко, вона завжди поспішала додому, у свою Корещину, де в маленькій хаті-мазанці її чекала мама.

«Доцю, ніколи не співай пісень ні про що, аби не дарма було. Співай так, щоб людям подобалося, щоб у душу пісня западала», — радила мама, проста сільська жінка, своїй талановитій доньці ще на початку її артистичної діяльності.

Раїса Панасівна завжди пам’ятала про це і в плані вибору репертуару була досить вимоглива. Вона співала не тільки своїм унікальним голосом — глибоким оксамитовим меццо-сопрано. Вона співала душею. Тому її творчість така близька й зрозуміла кожному.

«У дитинстві, коли я починала співати, мама мене постійно осмикувала: «Чого ти кричиш? Спiвай тихенько!» — згадувала Раїса Кириченко. — А я думала: «Хiба ж тихенько спiвають?»

Поки була жива мама, донька часто, даючи концерт, садила її в останньо­му ряду й співала для неї. «Менi ж дуже радiсно. Так ловко, коли Рая спiває, — говорила Марія Євдокимівна. — Бо це ж моя дитина. Адже не кожен може так високо пiднятися. А як поїду до неї в Полтаву, то цілими днями слухаю по магнітофону. Сиджу i слухаю. Пiснi гарнi-гарнi...».  

           
Марія Євдокимівна теж співала. Співали і батько Афанасій Миколайович, і чотири старші Раїні брати. Але донечку, найменшу в родині, Бог нагородив голосом iз найширшим діапазоном.

Однак унікальний народний голос їй... заважав. Тому дівчину з першого разу й не прийняли до Полтавської обласної філармонії, «щоб не виділялася» на тлі академічних голосів. Довелося повертатися Раї в Корещину, на ферму. Вона з шістнадцяти років почала працювати у колгоспі підмінною дояркою.

Видоювала вручну за раз по дванадцять-чотирнадцять корів. По три бідони молока. І так тричі на день.

Пізніше, коли траплялися труднощі, з вуст знаменитої артистки виривалося: «Ой, краще б я дояркою була!»

«Доцю, ти й дотепер корів доїш, — якось сказала їй, уже відомій артистці, мама. — Ти заснула вдень, і я бачила, як твої пальчики, натруджені з дитинства, смикаються».

На щастя, керівник і диригент народного хору Кременчуцького автозаводу Павло Оченаш помітив  і «відвоював» гарну талановиту Раю Корж  у голови колгоспу, забрав до себе на підприємство. Раїса працювала у відділі технічного контролю інструментального цеху КрАЗу й співала у заводському хорі, який гримів тоді на всю Україну.

А через рік її таки запросили в обласну філармонію, де на неї чекала зустріч зі своєю долею. Баяніст Микола Кириченко одразу закохався у симпатичну дівчину з променистими сіро-голубими очима й довгою чорною косою. Їхній творчий тандем поступово переріс у сімейний.

Прожило подружжя душа в душу сорок два роки. Микола Михайлович пережив свою дружину на вісім років.

Полола город, білила хату, варила борщі в похідних умовах

А своє сімейне життя Кириченки починали... порізно. Тоді вони працювали в Поліському вокально-хореографічному ансамблі «Льонок» у Житомирі й цілих вісім місяців після весілля змушені були жити в різних гуртожитках — винаймати квартиру не дозволяли заробітки. Ба, навіть на обручки грошей у них не було.

Лише через кілька років після весілля Микола Михайлович, будучи на гастролях у Москві, зміг купити дружині скромну обручку за вісімнадцять рублів. Раїса Панасівна ніколи не знімала її з безіменного пальця на правій руці. З нею її й поховали.

Артистка дуже цінувала турботу чоловіка про себе, який звільняв її від побутових проблем, намагався відгородити від прикростей.

«Бувало, приїжджаємо взимку з концертом у клуб чи в Будинок культури, то Коля, перш за все, бере мої концертні чобітки й засовує їх між батареями, щоб зігрілися, — розчулено згадувала Раїса Панасівна. — А одного разу йому довелося визволяти мене зі сцени. Високий підбір мого черевика застряг між дошками, і я не могла з місця зрушити».

«У побуті Рая була невибагливою. Траплялося, їздили на гастролі в холодних автобусах, iз розбитими вікнами, жили у вагонах без зручностей, — пригадував Микола Михайлович. — Організатори турів тоді заощаджували на артистах, а ми вважали за честь давати концерти хоч на краю землі.

Пам’ятаю, у Середній Азії смажили яєчню на розпеченому залізі, і такою смачною вона нам здавалася. А Раїса Панасівна могла зварити борщ і наліпити вареників у будь-яких похідних умовах.

Уміла все: доїла корів, полола город, білила хату, сама собі наносила макіяж, робила манікюр, укладала волосся... Із задоволенням робила це й іншим, коли її просили.

На косметиці ми не економили, дивилися тільки, щоб вона була нешкідливою. І тканини на сценічні вбрання, як правило, самі вибирали у звичайних магазинах, але шити їх Рая довіряла тільки відомим майстрам. Чого не робила, так це пластичних операцій. Взагалі була їхньою противницею, цінувала натуральну красу. І ще ніколи не називала ціну за свої концерти. Їй було незручно просити грошей».

Односельці, проте, не соромилися просити «своїх» артистів Раїсу й Миколу Кириченків дістати хорошої цибулі на посадку або породисте порося. Возили й таке в багажнику «Жигулів».

Ділилася Раїса Панасівна й грошима. Навіть тоді, коли перебувала у вкрай тяжкому стані й уся Україна збирала для неї кошти на лікування в Німеччині, вона викроювала з цього дещо для інших, кому ніхто не міг допомогти.

Але найголовнішою справою свого життя Раїса Кириченко вважала побудувати в Корещині церкву, провести селянам газ, відродити середню школу й не допустити закриття дитячого садка. Ось про це вона просила владу й впливових людей, навіть у Кабмін ходила. Відмовити такій жінці ніхто не міг...

«Коханка» Щербицького, «шпигунка» Андропова

Творчий шлях української Чураївни, як почали називати в народі Раїсу Кириченко після того, як у її репертуарі з’явилася пісня про легендарну піснярку Марусю Чурай, котра жила колись у Полтаві, складався непросто.

— Так вона ж безголоса! Навіщо нам таке нещастя? Краще б її ставку розділили на всіх, — шепталися у неї за спиною у Черкаському українському народному хорі, куди Раїса Кириченко, вже маючи досвід роботи у творчих колективах Полтави, Херсона та Житомира, приїхала у 1968 році на прослуховування. Хористи відразу ж відчули в ній конкурентку. «Це не твій сольний концерт!» — кидали Раї в обличчя, коли вона зривала овації залу, виходячи на сцену.

«Вона коханка Щербицького, тому в неї така слава», — розпускали плітки.

По суті, Кириченко, яка отримала тут звання заслуженої, а потім і народної артистки, яка віддала хору 18 років, так і не стала своєю у колективі. Її відверто недолюблювали. За її унікальний голос, за талант.

— Тодішній перший секретар ЦК Компартії України Володимир Васильович Щербицький дійсно поважав мене як співачку, — розповідала якось Раїса Панасівна. —  Але наші стосунки з ним далі закулісних післяконцертних зустрічей не заходили. Тому розмови незабаром стихли. Бо не було для них підживлення. А Черкаси для мене — це перш за все плідна робота з композитором Андрієм Пашкевичем і поетом Дмитром Луценком. Це пісні «Хата моя, бiла хата», «Степом, степом», «Синові», «Ой, ти, нiченько», «Пiсня про хлiб». Там я зрозуміла, що таке для мене українська пісня і що таке для мене Україна.  

Знаменита «Хата моя, біла хата», написана Дмитром Луценком та Анатолієм Пашкевичем, була першою піснею, яку солістка Черкаського народного хору Раїса Кириченко записала на республіканському радіо. Вона про долю самої співачки...

Та Черкаси були затісними для Раїси Кириченко. Тому вона із задоволенням приймала запрошення на співробітництво з іншими колективами. Навіть не маючи ще високих звань, виступала на концертах із власним репертуаром разом із багатьма популярними артистами, відомими оркестрами України й Радянського Союзу, у тому числі й естрадно-симфонічним оркестром Центрального телебачення під керівництвом Юрія Силантьєва.

— У Раїси Панасівни тоді було досить багато пісень російською мовою, однак у Москву вона зазвичай везла яку-небудь українську, — розповідав Микола Кириченко. — Це була її умова, і з нею рахувалися.

А режисер Борис Шарварко заявляв: «Немає Кириченко — немає концерту». Він запрошував її на всі свої постановки.

Загалом репертуар Раїси Кириченко складався з майже двох сотень творів. Текстів вона спеціально ніколи не вчила: їй, щоб запам’ятати, досить було один раз його проспівати. Найулюбленішими серед народу в останні роки її життя були «Ой, на горi два дубки», «Мамина вишня», «Моє рiдне село», «Козачка», «Жіноча доля», «Доля у нас — два крила»...

А у 1983 році у складі творчої делегації СРСР Раїса Кириченко вперше побувала в США. Це було невдовзі після того, як радянські війська збили південнокорейський пасажирський літак. І це була перша радянська делегація, що прибула в Америку після того випадку, тому на неї дивилися з підозрою. Американські ж спецслужби заявили, що артистка Кириченко — «шпигунка Андропова».

У неї, мовляв, особлива місія — присипляти пильність американських чоловіків своїми піснями і своєю красою, щоб вивідувати у них таємниці для свого боса.  

— Перший виступ проходив у культовій споруді, схожій на костел, — розповідала Раїса Панасівна. — Стою перед прокуреним залом, сизим від диму, і не знаю, як поводитися. Шум, так ми розуміли, — своєрідний протест проти СРСР. І ось у такій атмосфері я почала «Думу про землю»: «Земля важка, земля важка, Бо в ній багато зброї. Земля легка, земля легка, Бо в нiй лежать герої...» Дивлюся, глядачі почали прислухатися і поступово сідати. Закінчувала співати вже у повній тиші. А потім зал підвівся й вибухнув оплесками. «Господи, тепер я буду співати!» — відлягло у мене од серця.
Перед від’їздом зі США Раїса зайшла в один iз магазинів — дуже хотіла купити собі дублянку. Але зароблених за цілий місяць відрядження 180 доларів не вистачало. Ціни «стартували» від 250. І так сталося, що її впізнала одна з продавчинь і скинула ціну.

«Хоч де б ми були з Колею і хоч би де жили — у Черкасах чи в Полтаві, всі мої знайомі й колеги знали, що, коли я говорю «ми їдемо додому», це означає: їдемо в Корещину. Для мене дім завжди був саме там», — говорила Раїса Кириченко.

У Корещині народна артистка і знайшла вічний спокій.  

...На початку своєї творчої кар’єри Рая Корж намагалася наслідувати своїх кумирів: Лідію Русланову, Клавдію Шульженко, Людмилу Зикіну, Дмитра Гнатюка. Але це не завадило їй стати Раїсою Кириченко — унікальною, неповторною, справжньою народною співачкою, талант якої приніс Україні міжнародну славу і пам’ять про яку житиме у віках.

«Якби мене хтось попросив намалювати образ України, я намалював би його з Раїси Кириченко», — сказав якось поет-пісняр Вадим Крищенко.