Ув'язнювали за прочитаний біля пам’ятника Шевченку вірш: пам'яті романтика опору Анатолія Лупиноса

Попри Божу заповідь «не сотвори собі кумира», чималий відсоток з-поміж нас, окрім закликів та пояснень (як і мусить бути в ідеалі), потребує живого взірця, який був би прикладом і дороговказом. Певно, саме тому особливої ваги й пошани заслуговує кожен з-поміж нечисленної, але дієвої когорти невтомних діячів, що бездоріжжям протоптують шлях.

Врешті-решт вірність ідеалам справедливості (особливої ваги вона набуває в час чи не всезагальної деградації) заслуговує на те, аби нащадки (за життя це було б оцінено як підлабузництво) зарахували сміливців до пантеону героїв.

Свідомо не вдаватимуся до переказування здатних викликати неабиякі емоції біографічних даних Анатолія Лупиноса, уже 21-ші роковини смерті якого минули 5 лютого.

Кількаразове позбавлення волі за любов до України (зокрема й за за вірш «Тарасе, батьку», прочитаний 22 травня 1971 р. біля пам’ятника Шевченку в Києві), кількамісячні етапи, перебування у штрафному ізоляторі, голодування, божевільня…

Він вистояв — на відміну від породжених сталінською системою комісарів, які зламалися. Фізичні катування та морально-психологічний шантаж не змусили його на догоду катам «щиро покаятися перед радянською владою й визнати власну провину». Вистояти в двобої з пекельною машиною, витвореною мудрагелями комуністичної системи, — подвиг. На таке здатний лише герой.

Моє знайомство з Анатолієм Лупиносом відбулося наприкінці 1989 р. Горбачовська «відлига» (точніше вимушений тактичний і вчинений геть не з власної доброї волі крок) звільнила з в’язниць і концтаборів значний відсоток дисидентів, але не покаялася перед ними, не повернула вилучене під час арештів і не зняла обвинувачень у брутально сфальсифікованих кримінальних вироках.

На той час він не мав сталого місця помешкання й тулився в одного з черкаських діячів створеної Григорієм Приходьком націоналістичної Української національної партії.

Пригадую, як його без угаву обливали брудом комуністичні цербери на шпальтах бульварної «Черкаської правди» за піднятий синьо-жовтий прапор, за підкріплену вагомими аргументами критику Марксового вчення. Декларована Москвою демократія закінчувалась там, де починалось національне питання, а передсмертні корчі більшовицької системи жодним чином не провокували її адептів до покаяння.

За рік доля звела нас у Києві. Лупиніс був одним з очільників Української міжпартійної асамблеї, а я — студентом столичного вишу i рядовим (але досить-таки дієвим) членом Спілки української молоді. Веселі то були часи.

Бійки з міліціонерами в часі несанкціонованих окупаційним режимом мітингів й маршів, нічні прогулянки, в часі котрих розвішували листівки, руйнували окупаційну символіку й встановлювали над державними установами національний прапор.

Не соромлячись суттєвої різниці у віці й відкидаючи формальну субординацію, пан Анатолій нерідко був організатором й активним учасником дієвого спротиву окупаційній системі. Кадебісти впізнавали його в натовпі й по раціях попереджали міліціонерів про невідворотну сутичку. В боротьбі (але не в бездумній і беззмістовній лайці й штовханині) він почувався щасливим.

Після кожної «масової акції» ми збиралися в «приміщенні» (так між собою ми нарекли вибиту для зборів кімнату) для обговорення. Це була велика школа політичного досвіду. Лупиніс кричав, лаявся, чадив цигарками, квартами пив чифір, але нікого не принижував, давав можливість кожному висловити свою думку й своє бачення події.

Завдяки цим психологічно виснажливим, але вкрай доцільним дискусіям ми від емоційного несприйняття несправедливості ставали на шлях усвідомленого змагу за постання Української Самостійної Соборної Держави. Його невгамовна енергія провокувала й інших на чин. Нині зі сміхом пригадую його з відбитою від кам’яного боввана головою «вождя світового пролетаріату». Це був подарунок від тернопільських прихильників. Майже десятикілограмова вага не позбавила його бажання відкрито нести її вулицями Києва.

24 серпня 1991 р. (день проголошення Верховною Радою Незалежності) пан Анатолій зустрів у камері Лук’янівської в’язниці. За черговий несанкціонований мітинг на захист позбавленого депутатського мандату й ув’язненого Степана Хмари його заарештували. Нині видаються смішними деталі формальностей, але всіх ув’язнених за тією справою звільнили.

Сьогодні нерідко доводиться чути заклики до єднання заради України. Головним гальмом у справі здійснення декларованих гасел є не лише протидія спецслужб, а й амбіційність та безпідставне взаємопоборювання одне одного в патріотичному середовищі. Лупиніс умів стати вище сварок та беззмістовних обвинувачень.

До пам’яті приходить і такий випадок. Діячі створеного коштом Організації українських націоналістів (революціонерів) Конгресу українських націоналістів претензійно нарекли вигідне їм трактування націоналізму «єдино правильним шляхом». Всiх інших зарахували до «маргіналів і провокаторів».

Попри відверту зневагу ОУНівцями й КУНівцями діячів інших «націоналістичних» партій та організацій Лупиніс ніколи і ніде не вдавався до з’ясування стосунків й аналогічних обвинувачень. Він умів пробачати й ігнорувати недолугість.

Але показовим є такий факт. Напередодні виборів 1994 року на клопотання пані Слави Стецько (очільниці ОУН) надати їй за багаторічну боротьбу за українську ідею українське громадянство челядники з Банкової відповіли відмовою. Лупиніс і був чи не єдиним, хто задекларував обурення й вимагав перегляду рішення.

Ось так — і словом, і чином — він принципово втілював у життя сповідування ідеї. Схилімо ж голови перед героєм.

Олесь ВАХНІЙ