Плюшкіна з Полтави: пенсіонерка за 20 років наскладала понад 100 тонн сміття

— Скляні пляшки здавати найвигідніше: одна штука — одна гривня, — «зірка» засобів масової інформації 66­річна Таня (так жінка відрекомендувалася. — Авт.) знає всі розцінки на приймальних пунктах у Полтаві.

Весь час, поки ми говоримо, її пальці, в які, здається, назавжди в’ївся чорний бруд, розмотують клубок якоїсь білої стрічки, знайденої на купі сміття. З­під в’язаної шапки фасону «прощавай, молодість» вибивається коротке злипле волосся. Чорна куртка, явно з чужого плеча, роздерта посеред спини. Але обличчя жінки з беззубим ротом привітне, і, на перший погляд, вона справляє враження адекватної людини.

— А отакі жерстяні баночки з­під кока­коли й пива приймають по десять копійок за штуку. Здав кілограм — отримав п’ять гривень. Це вже вони подорожчали, а були по 3.50, — продовжує власниця особистого сміттєзвалища.

З пам’яттю у Тетяни Сергіївни все гаразд. А з психікою — проблеми, і вже давно. Так склалося в її житті, що вона одночасно втратила чоловіка, який раптово помер, і постійну роботу. Це сталося понад двадцять років тому. На той момент її син і донька ще не були самостійними, часто хворіли. І жінка, аби мати гроші на життя й на ліки для дітей, як вона пояснює, зайнялася збиранням вторсировини. Так непомітно для неї самої й захворіла синдромом Плюшкіна. Звісно, цього не визнає.

«Збирати те, що нікому не потрібно, — моя робота»

Я хочу зрозуміти, як пенсіонерка забирається у свій напівзруйнований дім, що розташований на полтавському Подолі, за якихось метрів 500 від райвиконкому. Вона каже, що для цього треба відгорнути сміття від стіни. Але там немає дверей, лише розбите вікно.

— Ото через нього й заходжу, — посміхається. — Там у мене є ліжко. Сплю одягнена, бо холодно. Та що мені? Переспала й пішла по своїх справах. Збирати те, що нікому не потрібно, — моя робота.

Старезна хата Тетяни Сергіївни теж до самої стелі забита мотлохом. Її житло давно відрізано від газу й електрики. Води в ньому зроду не було.

— Кімнатка дванадцять квадратних метрів у цьому домі дісталася мені у спадщину від рідної тітки, — розказує моя співрозмовниця. — Сама я родом з Єкатеринбурга (колишнього Свердловська), з багатодітної сім’ї. Шістнадцятирічною приїхала в Полтаву до тітки, та й лишилася тут. Працювала на трикотажній фабриці, жили з чоловіком і дітьми в гуртожитку. То оце завдяки тітці й маю такий­сякий дах над головою.

Дах покритий іржавим залізом. А хата справді ледь не потонула у відходах, які Тетяна Сергіївна з дня на день зносила на своє подвір’я протягом двох десятків років.

— Я ж вертаюся додому ввечері, пункти прийому зачинені — куди здавати це все? — ніби виправдовується за гору сміття біля свого будинку літня Таня. — А зранку встаю й знову йду своїм маршрутом. Іду, дивлюся — щось лежить, то підберу. Чого ж добру пропадати? Його ж усе одно хтось підбере... А метал спеціально не здавала, приберігала на чорний день. Його зараз по п’ять гривень за кілограм приймають. Думала, настане час, коли ослабну й не зможу заробити, от і здам його тоді. Хоча в мене все життя — чорний день...

На чому вона готує їжу, я так і не зрозуміла, бо піч розвалена, а електрики немає. Каже, ніби на дровах. А яйця на яєчню розколочує у знайдених пластикових відрах. Вони в неї одноразового вжитку, як і весь інший посуд, бо мити все те ніде. Говорить, може зранку випити кави, і цього їй вистачає на цілий день. А сьогодні її чекає розкішна вечеря — знайомі, з якими вона разом вичищає місто від сміття, пожаліли й принесли цілу палку ковбаси. Втім, може, це просто фантазія, як і яєчня.

Я навідалась до помешкання Тетяни Сергіївни під вечір четверга. То був другий день, як комунальники ліквідовували створене нею сміттєзвалище.

— Вчора вивезли чотири самоскиди і сьогодні стільки ж, — хвалиться господиня. — А це ще на завтра лишилося. Я просила їх дати мені час, сама впоралася б. Возиком вивозила б. Та не знайду щось його.

— Що ви зараз відчуваєте? Там були речі, які вам найбільше шкода? — запитую.

— Нічого не відчуваю. У мене більші втрати в житті були. Хай забирають! — відповідає спершу наче відсторонено. Але вже за мить у ній прокидається власниця. — Хоча чому я повинна комусь щось віддавати? Мені що, не треба? Навіть туалетний папір забрали. Я купила його й залишила на купі сміття. А вони взяли й забрали... Ну нічого, я ще назбираю! Якби у мене все було, то хіба я цим займалася б?

Серед мотлоху помічаю дірявий туристичний намет, дитячу шубку, кусок лінолеуму, картонні коробки, каструлю з облупленою емаллю, літній жіночий костюм застарілого крою... Це те, що додавало їй відчуття багатства й упевненості в житті.

«Вдень на харчі витрачаю 20­-30 гривень»

У коментарях під повідомленнями в інтернеті про полтавську жінку з синдромом Плюшкіна часто звучало, мовляв, дайте їй нормальну пенсію, вона не буде жити зі смітників. Це, звісно, чистої води популізм.

В історії зустрічаються користолюби, котрі мають солідні рахунки в банках, а все одно завалюють житло непотребом й трясуться над кожною дрібницею. Відомі випадки, коли «професійні бідняки» сплять на матрацах, набитих грошима, що перетворюються на труху. Та все ж цікавлюся у Тетяни Сергіївни розміром її пенсії й тим, як вона розпоряджається нею.

— Немає й двох тисяч, — відповідає. — Нам з дочкою вистачає на півмісяця. В день витрачаю 20-­30 гривень на харчі. Наташа в мене любить молочко, то я купую їй з пенсії. Вона з хати нікуди не виходить.

Про доньку, точно знаю, Тетяна говорить неправду. Наталя — пацієнт психіатричної клініки. А її семирічна донька, яку вона народила сім років тому вдома на купі сміття, перебуває у Будинку дитини з тяжким діагнозом.

Син Тетяни Сергіївни вже кілька років живе в Ізраїлі — перебрався туди слідом за дружиною. Чоловік намагався боротися з нав’язливим «хобі» своєї матері, але марно. Перед еміграцією поселив, було, її в дешевий готель, так вона й туди почала стягувати відходи.

— Син мені допомагав і просив кинути все, і друзі його про це ж просять, — зітхає Тетяна. — Ну, це їм так просто говорити. А мені тут хоч би якось кімнатку відремонтувати. Де грошей на це взяти? Тож я постійно в пошуках заробітку. Дехто мені заздрить, хтось ненавидить. Для багатьох, хто займається збиранням вторсировини, я конкурент. А сусіди мене тричі підпалювали. Їм, бачте, щось смердить! Добре, що в цій купі були пластикові пляшки з водою — вони плавились і гасили вогонь.

Ще сусіди невдоволені нашестям мишей і пацюків, які без міри плодяться у завалах сміття. Хоча сама жінка «списує» це на... комбінат хлібопродуктів. Мовляв, як там починають труїти цих гризунів, так вони розбігаються по всій окрузі.

Якраз у цей момент попід ногами жінки прошмигнув рудий пацюк із довгим хвостом. Тетяна Сергіївна зробила вигляд, що здивована. Бо останнім часом, говорить, їй зустрічаються лише маленькі мишки, які розвелися через те, що сусіди отруїли її котика.

— Вона трохи не при собі. Хоча довести цього ми не можемо, — говорить Олена, одна із сусідок Тетяни Сергіївни. — У психлікарню її можуть оформити лише діти. Син відмовився це зробити. І де шукати порятунок для неї й для нас, не знаємо. Куди тільки не скаржилися — ніде ніякої реакції. Нам завжди з усіх інстанцій відповідали, що не можуть вивезти сміття, бо тут приватна територія. Ми навіть самостійно встановили паркан із шиферу, аби хоч якось відгородитися від тієї антисанітарії. Можливо, хоч тепер щось зміниться.

Хто знає, як довго ще росла б купа сміття біля хати баби Тані, якби один із полтавців не зробив відео «колоритного» сміттєзвалища й не розмістив його у соц­мережах. Це викликало не лише жваве обговорення проблеми мешканцями міста, а й змусило владу Подільського району вжити термінових заходів.

— Насамперед, ми з’ясували, що територія довкола будинку, біля якого мешканка розвела антисанітарію, це комунальна власність, — розповів «Новій годині» заступник голови Подільської районної ради Полтави Сергій Бойко.

— В авральному режимі підготували необхідні документи для того, щоб міська інспекція з благоустрою могла безперешкодно приступити до робіт з ліквідації стихійного сміттєзвалища. Тетяна Сергіївна спочатку намагалася завадити цьо­му, забравшись на саму верхівку купи сміття, яка сягала даху, та все ж погодилася з нашими вимогами. За три дні з її подвір’я було вивезено понад 100 тонн відходів. Що не дозволяло колишньому керівництву району ліквідувати цю проблему, не розумію.

— Але цього мало. Що буде з літньою жінкою? Їй потрібне житло з людськими умовами. Їй потрібне лікування...

— Звісно, ми її не залишимо в аварійному помешканні. Будемо готувати папери для оформлення в психіатричну лікарню, а згодом — в інтернат для людей похилого віку.

— Рішення районної влади цілком правильні, — коментує випадок доктор психологічних наук, професор Полтавського національного педагогічного університету, сімейний психолог і психотерапевт Кіра Сєдих. — Ця жінка має жити під постійним наглядом медиків і соціальних працівників. Не виключено, що видимий синдром Плюшкіна у неї поєднаний із більш глибинною психологічною патологією.

Пусковим механізмом постстресових розладів зазвичай стають психологічні травми, отримані внаслідок пережитих сильних негативних емоцій. Часто це землетруси, пожежі, війна, втрата близьких (як у цьому випадку) тощо. Тобто втрата певної стабільності.

Таким чином психіка захищається від повного руйнування й дозволяє людині пережити стрес. Хвороба може мати різні прояви, і її тяжкість залежить від психосоматичного ресурсу організму, віку, генетичної спадковості. У будь­якому разі закликами до совісті, присоромленням, погрозами нічого змінити не можна.

Потрібна консультація психотерапевта чи психіатра. На початкових стадіях зазвичай ефективне медикаментозне лікування. Тут велика роль належить родичам хворого, які мають про це потурбуватися. На жаль, постстресові розлади психіки не залежать ні від соціального становища країни, ні від соціального статусу людини. Не знаю, чи існує статистика частоти захворювання населення на синдром Плюшкіна, але, скажімо, на шизофренію хворіє 1,1 відсотка людей у будь­якій популяції.