Чорно-білий біль: чому варто побачити енциклопедію війни фотохудожника Костянтина Бобрищева

Нещодавно в полтавському видавництві «АСМІ» вийшла друком чергова книга світлин добре знаного фотохудожника з Кобеляк, що на Полтавщині, Костянтина Бобрищева під назвою «В серці кричить війна» (з підзаголовком «Фотоесеї»), що, без перебільшення, стала помітною подією на культурному просторі України.

Посвята і мертвим, і живим

Роботи цього майстра, окрім України, експонувалися майже в 30 країнах світу. Він є володарем престижних нагород багатьох фотосалонів та конкурсів, що проводилися під егідою Міжнародної федерації фотомистецтва при ЮНЕСКО. Це саме про нього наш відомий земляк — поет, академік, Герой України Борис Олійник — сказав: «Вітаю вас і себе з тим, що ми маємо таких людей, як Костянтин Бобрищев. Такі люди — «валюта» нації, причому нерозмінна».

До згаданого ж видання — фотосповіді, фотопоеми — ввійшли 234 кращі світлини фотохудожника, багато з яких зроблені під час його поїздок у зону війни на сході нашої країни. Не дивно, що книга сповнена невимовного болю і є унікальною за насиченістю того, чого, як правило, не прийнято показувати. Вона, за словами автора, є даниною шани воїнам, які загинули, а також тим, хто й нині продовжує відстоювати нашу свободу й незалежність на сході України, — посвятою і мертвим, і живим.

— Мене туди просто тягне. Таке відчуття, що конче там маю бути, — так Костянтин Васильович пояснює, чому час від часу, примкнувши до тих полтавських, кобеляцьких, кременчуцьких сміливців, котрі періодично курсують на передову з волонтерською місією, опиняється неподалік від лінії фронту. — Коли довго не буваю там, почуваюся не в своїй тарілці. Для мене дуже важливо подивитися у вічі хлопцям, котрі стоять в окопах. От «наклацаю» там багато знімків — і душа ніби заспокоюється. І тоді начебто якось інакше дивлюся на світ. Усе, свідком чого я став там, де відбуваються воєнні дії, що пережила моя душа, ви побачите на сторінках цієї книги.

— Чи важко фотографувати учасників бойових дій? — допитуюся.

— Загалом усіх людей фотографувати просто й водночас непросто, — стверджує фотохудожник. — На превеликий жаль, у багатьох із тих, хто має травматичний воєнний досвід, порушена психіка. Відтак їх може образити навіть якась дрібниця. Запам’ятався один симпатичний військовий із борідкою, який просто просився в кадр.

Наводжу на нього фотокамеру, і в цей час він буквально стає на диби: ти, мовляв, мене не з того ракурсу фотографуєш. Річ у тому, що той боєць мав поранення, відповідно, в нього була деформована щока. Тож він, не церемонячись, виплеснув на мене свої негативні емоції — звинуватив у тому, чого я не тільки не робив, а й на думці не мав. Я почав виправдовуватися. А в підсумку фотознімка, на жаль, так і не вийшло.

Озброївшись фотоапаратом,побував у багатьох «гарячих» точках

«Мій домашній улюбленець Зевс, якого привіз із зони АТО/ООС, досі боїться салютів або якихось інших різких звуків», — ділиться Костянтин Бобрищев. Я не знаю цієї історії, тож прошу її розказати.

«Якось на фронті за мною ув’язалося цуценя. Я його погладив і пішов собі знімати. Повертаюся, а воно сидить на тому ж місці, неначе мене чекає. Іще раз його погладив і знову відлучився. Повернувся, а воно знову тут — лащиться до мене й дивиться такими відданими очима. Звісно ж, я не витримав. Ну гаразд, кажу, якщо хочеш, будеш у мене жити. Із тих пір песик став моїм справжнім другом. Оскільки він унікальний, я назвав його Зевсом. У нього дивовижний погляд — мов у людини. Він без жодного слова розуміє стан моєї душі».

Костянтин Васильович особливо не афішує, що, озброївшись фотоапаратом, побував у багатьох «гарячих» точках, де, як він говорить, «земля змішувалася з небом, вода — з кров’ю, життя — зі смертю», зокрема неподалік Донецького аеропорту.

А в Авдіївці одного разу став свідком обстрілу з боку противника — довелося разом iз бійцями ховатися в окопі. Тільки в перші дні там, майже на передовій, було, зізнається, страшно. А потім... Людська ж психіка влаштована так, що ми звикаємо до найстрашнішого. Можливо, тому його світлини з фронту напрочуд сильні й реалістичні — нерідко вони перехоплюють подих і змушують наше серце битися частіше.

Однак війна — не лише там, де стріляють, вона торкнулася кожного з нас, вона поряд, хоч і перебуваємо не так близько від фронту, адже в когось із наших близьких, знайомих воює чоловік, батько чи брат, а хтось ховає своїх рідних... Костянтин Бобрищев, до речі, утверджуючи правду життя, не боїться робити світлини з церемонії поховань загиблих бійців.

А ще на його фотознімках зображені як поранені, так і полеглі на полі бою воїни. Один із підписів змушує серце завмерти в німій тузі: «Нехай десь там, у високому небі, стрепенеться його українська душа...»

Відштовхуючись від трагічних подій на сході України, майстер піднімається до узагальнення. Невипадково серед його героїв бачимо не лише вояків із нинішнього фронту, а й ветеранів Другої світової, інших людей, долі яких так чи інакше обпечені полум’ям війни.

«Учора отримала книгу Костянтина Бобрищева «В серці кричить війна», в якій люди піднесені так само високо, як бані храмів, — поділилася своїм відгуком на свіже видання поетеса з Лубен Раїса Плотникова. — Тут зовсім немає можновладців, тут правда звичайної — як ми з вами — людини. Боляче... І страшно! А хіба буває війна без страху? І навіть якщо якась світлина не з Донбасу, не з передової, вона говорить, озивається до нас, нині сущих, чи й справді кричить, щоб почуло кожне серце... Хтось же повинен у цьому світі відчувати... Побачити на чорно-білих фотографіях глибину суті ближнього свого й збагнути того, кому таки справді непросто йти кривавою дорогою війни... Фотографії, на яких майже не осягаються пори року... Якесь вічне чорно-біле міжсезоння війни світоглядів, війни в серцях, війни на Донбасі... Дякую Костянтину Бобрищеву за роботу й емоції, якими ділюся».

У кожному герої намагається розгледіти душу

«У цій книзі — уся моя душа, — зізнається Костянтин Васильович. — Зараз фотографує багато хто. Але людину, точніше, її душу, знімають небагато фотографів. Борис Олійник якось зауважив, що я в кожному своєму герої насамперед намагаюся розгледіти душу. Дуже пишаюся цією оцінкою, хоч насправді навіть не намагаюся — це відбувається само собою, на підсвідомому рівні. Інакше просто не можу. Мій батько завжди говорив: у житті треба займатися тим, до чого тягнеться твоя душа. І я дякую Богу за те, що люблю фотосправу, щоразу радію зустрічі з цікавою людиною, яку хочеться зняти. До речі, пам’ятаю кожного, кого фотографував і п’ять, і десять років тому. Особливо ж люблю спіймати в кадрі емоції літніх людей, тих, хто відчув справжній смак життя».

Як ви вже зрозуміли, усі фотознімки, що ввійшли до книги, чорно-білі. Костянтин Бобрищев віддає перевагу монохромній фотографії не лише тому, що вона вже багато років лишається основним фототрендом. Чорно-біле фото найперше дає йому змогу передати всю глибину почуттів, відобразити всю гаму емоцій людини.

«Війна й мир, світло й темрява, добро і зло... Чорне й біле, на думку фотохудожника, допомагає сконцентруватися на головному, не відволікає на другорядне, кристалізує сутність кадру, додає йому глибини. Власне, життя країни у стані війни, близьке до відсутності різнобарв’я, — це наше сьогодення», — слушно зауважує журналіст Олена Харківець. Окрім усього, до багатьох фотографій у книзі вміщено текстовий супровід, зроблений автором від руки. Чому він так вирішив?

«З однією метою, — вносить ясність Костянтин Бобрищев. — Щоб ніхто й ніколи випадково не зробив корекції моїх думок. До того ж, така подача матеріалу є рідкісною і, як на мене, цікавою, виразною. От я й вирішив, що так буде найдоцільніше. До речі, там є, мабуть, аж занадто крамольні думки стосовно войовничого Володимира Путіна й того, що роблять російські військові на Донбасі. Та й загалом ця книга є свого роду енциклопедією війни. Основна моя мета чи, як модно зараз казати, місія — нічого не забути. Дехто може запитати: чому для розповіді про нинішню війну я обрав фотографію? Та тому, що ніщо написане за достовірністю не може зрівнятися з фото».

Епіграфом до книги світлин слугують слова: «Свою роль як фотографа вбачаю в тому, щоб змусити людей думати...» Її вже встигли помітити, більше того, вона посіла перше місце в номінації «Культура і мистецтво» щорічного обласного конкурсу «Краща книга Полтавщини». Автор вдячний за сприяння у виданні цієї книги меценатам Миколі Андрієнку, Івану Байбарі, Анатолію Таранушичу, Віталію Марченку, особлива ж дяка — народному депутату України Костянтину Касаю.