Королівська Вчителька: вітання Ганні Григорівні Прокопишин з 85-річчям від вдячної учениці

Ми не можемо оцінити заслуги наших учителів у нашому становленні, коли ми молоді.

В школі ми навіть можемо їх не любити і тішитись, коли відміняють урок через їхню хворобу.

Але проходять роки, ми дорослішаємо, стаємо зрілими, оглядаємось назад і починаємо розуміти, яку велику роль відіграють Учителі.

Мені й моїм однокласникам Королівської середньої школи поталанило. Як викладав історію Степан Дмитрович Панькевич!

Як майстерно формувала у нас логічне мислення вчителька математики Ольга Федорівна! А вчителька біології Євгенія Іванівна! Не бачила в жодній іншій школі подібного біологічного кабінету, де наочно були виставлені, як музейні експонати, представники різних видів і родів рослин.

Праця на ділянці (був такий предмет у радянські часи) — це була школа педантизму й ідеальних ліній. Я й сьогодні на своїй дачі згадую, як учила нас Євгенія Іванівна розбивати граблями ґрунт і вирівнювати, як протягували шнурочки для ідеальних стежечок.

За плином зайнятості, непевно, не одна я не встигла сказати слова пошани цим учителям...

Але, на щастя, я можу сказати «дякую» нашій учительці української мови й літератури Ганні Григорівній Прокопишин. 23 січня їй виповнилося 85 років.

Вона заходила в клас струнка, підтягнута, красива, енергійна. І кожен урок був неповторний, динамічний. Я не знаю, яка зарплата була у вчителів радянського періоду. Але уявляєте? Вона шила собі новий одяг з нагоди нової теми уроку або з нагоди вивчення творчості нового письменника.

Запам’ятався її білий костюм із чорними березовими смужками, коли вона зайшла в наш клас, несучи в руках великий портрет Володимира Сосюри в рамці. «Сьогодні у нас велике свято — ми починаємо вивчати творчість великого українського поета».

Вона стала біля портрета і продекламувала: «О місячне сяйво і спів солов’я.// Півонії, мальви, жоржини,// Моря бриліантів — це мова моя.// Це мова моєї Вкраїни».

Вона вчила нас словами Сосюри, як тонко й глибоко розповісти коханим про свої почуття: «Якщо помножити любов усіх: та, що була, що є й що потім буде, то буде ніч. Моя ж любов — як день...»
Вона розповідала нам про «Собор» Олеся Гончара, про Винниченка, про Олександра Довженка, про Елана Блакитного...

Коли на початку 90-х наші діти в школах почали вивчати Багряного, Хвильового і коли мої друзі казали: «А ми ж про цю творчість нічого не знали», я відповідала, що наша вчителька розповідала нам і про заборонених письменників.

Як у ті радянські часи переслідувань інакомислячих вона могла навчати нас патріотизму й любові до України? Я не втрималась, щоб при нагоді запитати: як же КДБ? Невже не викликали на співбесіду? — «Звісно, викликали. І директора Степана Дмитровича викликали. І попереджали...».

А під час зустрічі з учителькою на сільському весіллі її учень — місцевий тракторист — переконував, що він і через 20 років після закінчення школи пам’ятає про тему вірності між Юрієм Брянським і Шурою Ясногорською з твору Гончара.

Як сьогодні бракує у наших школах таких учителів! А може, такі вчителі і є в наших школах? Тільки їм будуть дякувати їхні учні через багато наступних років.

Олександра КИРИЧУК