Наука в Зе-країні на другорядних ролях - Максим Стріха

В останній день старого року автор (Максим Стріха - Ред.) довідався про адресовану кільком колегам пропозицію заслуженого заокеанського професора, що народився колись у Галичині: спробувати коротко підсумувати те, що відбулося впродовж останніх 20 місяців в українській науці. На жаль, короткої відповіді на кілька речень не вийшло. А те, що написалося, може бути цікавим не так для світової наукової спільноти (яка, будьмо відверті, не надто переймається Україною), а для тих наших колег тут, які сьогодні замислюються над шляхами виходу з ситуації, в якій всі ми опинилися.

Випадкові люди без фахового досвіду

Відразу ж зізнаюся і в суб’єктивності написаного: автор відповідав за напрямок науки в обох урядах Яценюка та в уряді Гройсмана (зокрема, брав участь у переговорах, після яких ЄС погодився вимагати від нас лише 5% нормативного внеску в програмі «Горизонт-2020»; і очолював робочу групу з підготовки чинного нині закону про науку, ухваленого в листопаді 2015-го).

«Заїхавши» до влади на старенькому «радянському» ще авто, автор на ньому ж із цієї влади й «виїхав» — не полювати на чергові гранти з розбудови громадянського суспільства, а читати студентам лекції з фізики й писати формули (чого, власне, намагався не кидати й під час чиновницької роботи). Відтак наука є для автора не предметом чергових експериментувань, а справою життя — й причиною особистого болю.

Говорячи про українську науку, не можна абстрагуватися від умов, у яких вона змушена існувати. Отже, у 2019 р. в Україні відбулася чергова революція: цього разу електоральна. Навесні 73% українських ви­борців посадили в президентське крісло Володимира Зеленського, влітку вони ж дали мандат на формування уряду його нашвидкуруч зліпленій політ­силі.

З погляду колишнього бюрократа з достатньо вагомим досвідом можу стверджувати: час, що минув відтоді, став часом тотальної деградації системи державного управління (ми всі пам’ятаємо, як мери демонстративно відмовлялися виконувати урядові рішення — і Кабмін безпорадно відступав; у нормально влаштованій країні щось таке неможливе за означенням).

Перший уряд «зелених» було сформовано зі сповнених, може, добрих намірів, але випадкових людей, часто позбавлених будь-якого фахового досвіду (міністром освіти і науки стала 29-річна керівниця директорату МОН, яка жодного дня не працювала ані в школі, ані в університеті, ані в науковій установі, але вчасно обрала для себе «зелений» корабель; а в команду її заступників декого спустили «згори» за єдиним критерієм — знайомства з новим президентом чи людьми з його ближчого оточення).

Другий уряд «зелених» виявився таки змушений шукати фахівців (бодай секторально, там, де нефаховість могла призвести до особливо катастрофічних наслідків). Але оскільки на імена людей, які працювали за часів Порошенка, було накладено (за певними незначними винятками) «табу», цих фахівців стали рекрутувати з числа «кадрів» доби Януковича, часто відверто ворожих до змін, які відбулися після 2014 року, або й обтяжених суттєвими репутаційними проблемами.

За трагічним збігом обставин, саме цій владі випало відповідати не лише на традиційні вже геополітичні виклики (Росія далі веде проти України неоголошену війну), а й на несподіваний, не очікуваний ніким виклик першої за сто років глобальної пандемії, яка за лічені місяці наклала відбиток на все життя на Землі і проти якої часом безпорадні навіть найдосвідченіші й найфаховіші уряди провідних країн світу.

Тому дива не сталося: за минулі півтора року в злиденній, хронічно недофінансованій українській науці було обмаль позитиву. Але певні позитивні події згадати таки варто.

Фото з сайта education.24tv.ua.

Трохи позитиву

Насамперед відбулися перші конкурси Національного фонду досліджень (НФД). Цю керовану самими науковцями й максимально незалежну від чиновників структуру було створено в муках (бо нічого подібного досі в нас не було) у відповідності до ухваленого за сприяння міністра Сергія Квіта й голови профільного комітету Лілії Гриневич нового закону про науку. Результати конкурсів розсіяли побоювання щодо того, що переможці представлятимуть лише установи НАН і лише з Києва та Харкова: географічне та відомче представництво виявилося достатньо широким.

Сумарно перемогли 216 проєктів з фінансуванням до 5 млн. грн. на рік кожен. Це майже на порядок перевищує фінансування пересічної наукової теми в НАН чи в МОН (хоч водночас і це дуже мало для «проривного» експериментального проєкту, що потребує купівлі сучасного обладнання). Але, можливо, «якби директором був я», то, виходячи з сьогоднішньої ситуації в українській науці, пропонував би, скажімо, у 2 рази зменшити середні обсяги гранту — і в ті ж 2 рази підвищити кількість підтриманих команд. Когось із перспективних дослідників це вберегло б від необхідності еміграції чи зміни сфери діяльності.

Були й нарікання щодо правил самого конкурсу, які спричинили дискусію в медіа. Організатори низкою обмежень, що не враховують специфіку окремих галузей знань, відразу поставили бар’єр перед багатьма потенційно важливими проєктами в царині гуманітаристики: адже, наприклад, така легендарна постать сьогоднішньої української історіографії, як професор Наталя Яковенко, яка надзвичайно багато зробила для формування сучасного історичного наративу і твори якої перекладено багатьма європейськими мовами, не має жодної статті в базі «скопус» (бо провідні польські історичні журнали, де вона активно друкувалася, донедавна туди не входили) — а отже, за правилами вона не могла б очолити проєкт НФД.

Не можу не зачепити ще одного питання, яке має, як на мене, стратегічний характер. Організатори для одного з двох проведених конкурсів НФД встановили у критеріях оцінювання преференції для статей у високорейтингових журналах. Якщо це правило буде розповсюджене й на інші конкурси, це означатиме, що якісні українські статті потраплятимуть надалі здебільшого не в вітчизняні журнали (навіть ті з них, що входять до міжнародних баз, мають порівняно невисокі показники цитованості), а до провідних західних видань.

Проблема полягає в тому, що з 2024 р. ці західні журнали майже всі зробляться платними (за політику відкритого доступу для читачів розплачуватимуться автори), й українські науковці фактично зможуть публікуватися в них лише в складі міжнародних команд. Це вже потребує негайних підтримчих дій з боку держави для створення національної системи міжнародно визнаних журналів нехай не найвищого, але хоча б пристойного рівня.

Дискусія щодо того, підтримувати наші журнали чи передбачати в грантах бюджетні кошти на публікацію в закордонних виданнях, є частковим виявом загальної проблеми: значна кількість наших активних прихильників змін у науці, голос яких найвиразніше чути в різних фейсбучних дискусіях, пройшли вишкіл у західних лабораторіях, мають добрий список праць і вважають, що наявність кількох сильних, інтегрованих у західну науку команд за різними напрямами, автоматично вирішить усі наші проблеми.

На жаль, такий підхід ігнорує потреби існування цілісної національної наукової системи, частинами якої є не тільки топ-команди, а й підґрунтя, на яке вони спираються, починаючи від університетських кафедр і вітчизняних фахових видань. Адже за відсутності такого підґрунтя навіть щедро фінансовані топ-команди теж швидко захиріють, активніші їх учасники переберуться за кордон, а в Україні не лишиться нічого.

Безумовно позитивною подією минулого року стало обрання президентом НАН авторитетного вченого Анатолія Загороднього, людини з прогресивним мисленням та адекватним баченням ситуації. Після 58 років президентства Бориса Патона це відкриває шлях до давно назрілих змін перед сформованою відповідно до потреб ще планової радянської економіки Академією, яка досі залишається провідною науковою установою держави й отримує близько 60% її скромного наукового бюджету.

Що міняти архаїчну структуру НАН потрібно — погоджуються майже всі. А ось чим повинна стати НАН у майбутньому — єдності немає. Висловлюються різні погляди. У самій Академії більшість хотіла б «м’яких» змін, збереження НАН як автономного елітного клубу адміністраторів від науки (з додаванням певного невеликого відсотка «чистих» учених), наділеного державою великим (за українськими мірками) бюджетом, майном — і правом говорити від імені всієї української науки (хоча більшість наших дослідників працюють уже сьогодні в університетах і на події в НАН впливають хіба що дуже опосередковано).

Водночас частина «конструкторів» НФД (не маю при цьому на увазі голову фонду академіка Леоніда Яценка) де-факто бачать роль НАН значно скромнішою — як «парасольки» для базового фінансування наукових установ, що свої основні гроші одержуватимуть як гранти вже від Фонду. Дехто з невиправних ідеалістів закликає просто перетворити НАН на авторитетне підтримуване дер­жавою співтовариство вчених на зразок Національної академії наук США чи Лондонського королівського товариства (хоч при цьому залишається незрозумілим, хто «адмініструватиме» півтори сотні інститутів та центрів сьогоднішньої НАН і яка їх кількість уціліє за реалізації такого сценарію).

На жаль, уже сьогодні ясно, що новий президент НАН неминуче наразиться на великий опір навіть на стадії спроб інвентаризації все ще великого, попри втрати останніх десятиліть, господарства, яке йому дісталося. Його позицію ускладнює ще й те, що він був обраний переважно голосами «твердих патонівців» (значна частина прихильників більш радикальних змін голосували за його опонентів Сергія Комісаренка та Володимира Семиноженка) і змушений буде зважати на погляди своєї «електоральної бази».

Обраний у жовтні 2020 р. склад Президії НАН змінився мало — в ній залишилися більшість постатей минулого часу, аж до відвертого прихильника «русского міра» Петра Толочка (в статусі «радника»). Але навіть перші ознаки оновлення, здатність нового президента говорити нормальними словами й про нормальні речі (за фізичним станом його легендарний попередник уже багато років був на таке не спроможний — а відтак Академія дедалі більше ставала для пересічних громадян просто зібранням дуже старих людей) вже принесли НАН більше симпатій загалу — і привели до певного збільшення її фінансування в 2021 році.

Катастрофа для університетської науки

Натомість останні півтора року стали катастрофічними для університетської науки — того сектору, який, як неспростовно доводять результати конкурсів програми «Горизонт-2020», виявляв, починаючи з 2014 р., виразні ознаки пожвавлення.

На середину 2019 р. все було уже готове для запровадження базового фінансування досліджень в університетах. (Досі за інерцією радянських часів наука у вишах фінансується лише через інструмент 2-3-річних короткострокових проєктів; програвши черговий конкурс, науковці ризикують опинитися на вулиці; та й обсяги цього фінансування в декілька разів менші навіть від дуже скромної за світовими мірками цифри для НАН).

Базове фінансування дозволило б провідним університетам вибудовувати свою наукову політику на тривалішу перспективу — а відтак робити підтримку досліджень ефективнішою. Тому його поява була для автора пріоритетом упродовж п’яти років роботи, дуже для цього несприятливих. Адже в умовах війни вимагати від мінфіну грошей на ще одну нову програму (а паралельно треба було просити ще й коштів для НФД!) — здавалося річчю відверто утопічною.

Однак, коли гроші таки було вже передбачено в бюджеті, а всі процедури ретельно виписано, атестацію наукової роботи університетів (що, згідно з законом, мала бути необхідною передумовою запровадження базового фінансування) було зірвано восени 2019 р. однією фразою тодішнього заступника міністра Єгора Стадного. Цей 30-річний прибулець з «громадського сектору», який теж не мав жодного дня стажу роботи в виші чи в науковій установі, поставив на засіданні комісії запитання: а чому тут немає іноземних експертів?

Як наслідок, процедуру, яку готували впродовж літа сотні універститетських фахівців, було зупинено, а 100 млн бю­джетних коштів 2019 р. до науковців так і не потрапили. Базове фінансування науки у вишах не запроваджено й досі, хоч зараз МОН уже визнає: єдиним виходом є повернення до тієї розробленої внаслідок безпрецедентно широких обговорень у 2017-19 рр. процедури, яку зупинив (можливо, не до кінця розуміючи, що робить) заступник Ганни Новосад.

Уже командою міністра Сергія Шкарлета суттєво змінено й процедуру конкурсу наукових тем МОН (який залишається, за відсутності базового фінансування, основним інструментом підтримки досліджень в університетах, і дотеперішню прозорість якого було відзначено європейськими експертами високого рівня під час ініці­йованого автором незалежного аудиту національної наукової системи в 2016 р.).

Вагу в критеріях оцінювання проєктів для цього конкурсу наприкінці 2020 р. було зміщено з публікацій у міжнародно визнаних виданнях та одержаних патентів на такі «апробовані» показники, як кількість серед виконавців наукової теми лауреатів Державної премії України та «заслужених діячів науки і техніки». Вже можна прогнозувати, що це суттєво знизить фінансування досліджень у таких провідних класичних університетах, як Київський, Харківський та Львівський, де вчені більшою мірою переймалися написанням якісних статей, а не вибиванням премій та звань...

Жертви

Зміна структури МОН наприкінці 2020 р. мала наслідком суттєве скорочення підрозділів, що відповідають за науку та інновації (при цьому кадрова чисельність «освітянських» підрозділів зросла).

Таким чином, нова команда продемонструвала, що наука є для неї чимось безумовно другорядним. Першими жертвами такого ставлення стануть університети (НАН через її автономний статус це відчує не зразу і не скрізь). Можливо, ці міністерські зміни в НАН когось навіть потішать: адже в сьогоднішньому вигляді МОН просто не матиме фахівців, щоб намагатися стати реальним «міністерством науки» (зараз воно є «і науки» переважно за назвою).

Але залишається одне критично важливе для всіх поле наукової діяльності, за яке, згідно з законодавством відповідає таки саме МОН. Ідеться про міжнародне наукове співробітництво. На жаль, сьогодні у структурі МОН за весь цей напрям залишили відповідати один маленький відділ (коли професор Іван Вакарчук уперше запросив автора до міністерства в 2008-му, цим займалося ще повноструктурне управління).

Водночас ніхто з керівників МОН уже не володіє на більш-менш пристойному рівні англійською мовою, а тому про переговорні успіхи на таких ділянках, як можливості доступу українських науковців до структурних фондів ЄС, на певний час можна забути (з власного досвіду можу засвідчити: ефективними й «проривними» є тільки абсолютно довірливі контакти з закордонними колегами з використанням їхньої мови і їхнього понятійного апарату; протокольні розмови через перекладача мають здебільшого формальний характер).

Тому складно очікувати й дієвих контактів з новою адміністрацією Байдена з метою активізувати «заморожену» адміністрацією Трампа наукову підтримку України (через двосторонні механізми та через апробований інструмент створеного ще в середині 1990-х Українського науково-технологічного центру, бо саме через УНТЦ протягом минулих десятиліть на підтримку української науки було інвестовано понад 200 млн доларів).

Тому сьогодні туманними залишаються й контури та перспективи участі України в новій рамковій програмі ЄС «Горизонт. Європа». Несплатою в повному обсязі внеску 2020 р. створено проблеми в відносинах із ЦЕРН. Напередодні нового, 2021, року МОН мало не призвелося й до остаточного згортання діяльності в Україні такого найбільшого зовнішнього донора української науки за останні десятиліття, як уже згадуваний УНТЦ. Адже міністерство елементарно не забезпечило вчасного продовження договору на оренду спеціально відремонтованого за наказом міністра Івана Вакарчука ще в 2008 р. приміщення в кампусі КПІ імені Сікорського...

На жаль, до переліку цих негараздів на початку 2021 р. додається ще один суттєвий фактор: «проти» ефективних міжнародних контактів українських учених «грає» і різке зниження наукової та академічної мобільності в умовах пандемії. Відтак падає частка «зовнішніх» і зростає вага «внутрішніх» коштів для підтримки нашої науки. За таких умов надзвичайно важливим є принаймні діалог наукової спільноти з українськими владними інституціями та бізнесом.

Як інструмент такого діалогу новий закон про науку в 2015 р. передбачив Національну раду на чолі з прем’єр-міністром у складі Адміністративного (представники міністерств, академій та великих інноваційних підприємств) та Наукового (обрані представники наукової спільноти) комітетів. Створений у 2017 р. за результатами конкурсу Науковий комітет перебував у постійному конфлікті з керівництвом уряду за прем’єра Гройсмана і міністра Гриневич (владі постійно закидали брак коштів, на що керівник уряду відповідав: кошти знайдемо, але покажіть спершу своє бачення того, на що вони мають піти).

Натомість за прем’єра Гончарука і міністра Новосад ніякого конфлікту вже не було — членів Наукового комітету, схоже, цілком влаштовувало керівництво МОН, яке ніякої власної думки з наукових питань не висловлювало. А за прем’єра Шмигаля і міністра Шкарлета в уряді на існування Наукового комітету, схоже, взагалі перестали зважати — і комітет, зрозумівши це, фактично зосередився на питаннях функціонування підконтрольного йому НФД.

Навіть дії МОН щодо зміни правил конкурсу для університетів, які невдовзі позначаться на тисячах науковців, залишилися поза увагою комітету (хоч, можливо, дискредитація «міністерського» конкурсу лежить тут у річищі озвучених ще раніше стратегічних планів узагалі ліквідувати цей конкурс, зосередивши всі «грантові» кошти в НФД).

Вказівки гаранта — без практичних наслідків

Годі пояснювати, що в умовах війни й пандемії державі критично потрібна ефективна наука. Але події останніх місяців переконують: державні стратегії готуються зараз настільки не фахово, а ухвалені навіть на найвищому рівні рішення настільки часто не виконуються (нагадаю лише про категоричну вказівку Володимира Зеленського ще навесні налагодити виробництво українських ПЛР-тестів на базі інституту молекулярної біології і генетики НАН, яка не мала ніяких практичних наслідків), що очікувати від держави чогось доброго українським ученим наразі не випадає. В українських реаліях вкотре виживання науки стає проблемою насамперед самих науковців.

Тому критично важливим стане те, наскільки нове керівництво НАН зможе вибудувати «горизонтальні» відносини з провідними ректорами (не лише на рівні «заохочення» їх, як досі, академічними званнями та лауреатствами, а насамперед на рівні продуманих ефективних програм рівноправної наукової та освітньої взаємодії). А також те, наскільки згуртованою зуміє виявити себе наукова спільнота в діалозі з «рідним» політикумом і не менш «рідним» бізнесом.

Нарешті, останнє. В результаті реформ останніх років у трагічному становищі опинилася українська гуманітаристика. «Конструкторами» цих реформ стали здебільшого соціально активні «фізики», які не бачили жодної різниці між справді недоброчесними окремими відомими діячами на ниві педагогіки, юриспруденції чи економіки (хоч і в цих галузях є в нас авторитетні фахівці високого рівня!) — і тими сумлінними українськими філологами, істориками, культурологами тощо, які впродовж останніх десятиліть успішно інтегрувалися в міжнародну наукову спільноту.

«Конструктори» українських реформ (і автор цих рядків зокрема) недооцінювали 5 років тому той факт, що світова спільнота гуманітаріїв значно більшою мірою фрагментована за «національними квартирами» (що випливає з самої природи гуманітарного знання), і сама досі не почала «грати» за усталеними серед фізиків чи біологів «наукометричними» правилами. І невідомо, чи й почне — з цього приводу на Заході досі точаться гарячі дискусії.

Та й навіть неінтегрованість певних ділянок українознавства в світову науку аж ніяк не означає, що їх не треба підтримувати тут, в Україні.

Тому рішення Наукової ради НФД і Наукового комітету (де гуманітарії представлені мало або й майже не представлені) виявилися очікувано невдалими й нефаховими щодо гуманітари­стики. Як наслідок, серед якісних гуманітаріїв (знову-таки, говорю й про тих, яких радо приймають на кафедрах західних університетів) дедалі більше посилюються настрої фрустрації і зневіри щодо користі від будь-яких реформ. А дехто з «фізиків» далі воліє відмахнутися від гуманітаріїв, як від чогось невартісного і насправді позанаукового, — хоч роль гуманітарних знань для України сьогодні як ніколи важлива.

Отже, на наших очах в українській науці з’явилася й ширшає нова розколина. І щоб «зшивати» її, слід виправити ті помилки нашого законодав­ства, які дозволили «фізикам» виробляти для гуманітаріїв рішення без будь-якої участі самих гуманітаріїв.

Свого часу саме автор цих рядків був ініціатором створення Ідентифікаційного комітету в його нинішньому вигляді й за теперішньою процедурою (зробив це, щоб розблокувати ухвалення нового закону про науку тоді, коли «фейсбучні активісти» серед інших фантастичних прожектерств вимагали законодавчо закріпити право затвер­джувати наш Науковий комітет за... Єврокомісією).

Сьогодні вже очевидно: західні професори-фізики високого рівня, які переважають у складі Ідентифікаційного комітету, щиро хочуть допомогти Україні. Але, визначаючи майбутніх членів Наукового комітету (і не знаючи ситуації в гуманітаристиці — ані в українській, ані у світовій), вони можуть керуватися хіба що наукометричними показниками. Які для гуманітаристики не працюють — навіть для західної. І цю ситуацію потрібно на якийсь спосіб виправити, якщо ми хочемо, щоб до Наукового комітету надалі ставилися як до представництва всієї наукової спільноти (а не лише «фізичної» її частини).

Хоча б не руйнували

Автор розуміє, що ближчі місяці (чи й навіть роки) навряд чи стануть для української науки часом якихось конструктивних рішень і позитивних змін — важливо хоча б не дати зруйнувати того, що маємо. Але принаймні у нас з’явилася можливість виробити в ході дискусії самих науковців бачення оптимальних сценаріїв змін до того моменту, коли в черговий раз випаде «п’ять хвилин» для реалізації. І цей час потрібно використати з розумом.

Адже великою проблемою 2015 р. стало те, що такого узгодженого бачення змін наукова спільнота тоді не мала. Керівництво НАН, «фейсбучні активісти» та представники провідних університетів тягнули ковдру кожен у свій бік. Тому багато рішень народжувалися спонтанно, в намаганні хоч якось примирити діаметрально протилежні позиції. І виявилися ці рішення, як тепер уже зрозуміло, не завжди найкращими...

Часткова ревізія закону 2015 р. (саме часткова — бо в основі цей документ прогресивний, і може служити ще багато років) повинна так само дати відповіді на запитання, які, по суті, було тоді «відкладено» через їхню дражливість.

Чи мусить бути в Україні повноцінне міністертво науки? (Повторюся: нинішнє МОН таким міністерством за своїм функціоналом і можливостями не є; сьогодні це, можливо, й добре, але хтозна, чи добре це буде завтра). Яким має бути розподіл сфер відповідальності за фінансову підтримку досліджень між МОН, НФД і НАН? (Сьогодні закон про це нічого не говорить, що відкриває ворота для паралелізму зусиль і розпорошення коштів, небажаного в умовах обмеженості українських ресурсів).

Що головне для НАН: самоврядність чи державний статус? (Сьогодні маємо кентавра, дві частини звикли одна до одної, але, з погляду елементарної логіки, узгоджуються не надто добре). Чи має наука бути рівною мірою обов’язкова й підтримана в усіх університетах, чи тільки в тих, які відповідають певним кваліфікаційним критеріям?

Список таких запитань можна продовжити, і всі вони потребують чесної та зваженої дискусії. Дуже важливо, щоб відповідь на них було дано, виходячи не з тимчасових відомчих переваг, а враховуючи загальносвітовий досвід (особливо в тих країнах, які успішно пройшли шлях трансформації від схожих вихідних умов) та стратегічні перспективи української науки й наші національні пріоритети.

Максим СТРІХА,
доктор фізико-математичних наук, професор,
заступник міністра освіти і науки України в 2008-10 і в 2014-19 роках