«Чотири корчми» при дорозі: як «великим будівництвом» Зеленського знищують мозаїки

Днями довелося вперше за карантин проїхатися ділянкою траси Н-03 від рідного Кам’янця-Подільського до Хмельницького.

І «велике будівництво» проїхало по серцю асфальтовим котком.

Роботи йдуть практично на всьо­му відрізку 100-кілометрового шляху.

Наслідком їх є не лише нове дорожнє полотно, а й однаковісiнькі бетонні зупинки. Там, де раніше стояли унікальні мозаїчні. Укравтодор знищив мистецькі твори. Вкотре.

Шедеври чи прихисток наркоманів?

Таке трапляється не вперше. Ще минулий 2019-й став роком, коли старі мозаїчні зупинки почали валити масово. Часом — зі скандалами й обуренням активної та освіченої громадськості.

Так сталося в селі Тязів на Івано-Франківщині, де керівництво Ямницької ОТГ уперто наполягало на знесенні споруди з зображенням козака Мамая, зведеної 1971 року, а митці й активісти пояснювали, що це витвір лауреатів Шевченківської премії — художників Богдана Сороки, Володимира Патика та Миколи Андрущенка.

Таке зберігати треба і пишатися, та голові ОТГ здається, що зупинку використовують як туалет. Аргумент про туалет/лігво наркоманів/антисанітарію — голов­ний у риториці тих, хто за знесення.

У 2020-му під загрозою опинилися і гарні дорожні павільйони у селі Сокиричі на Волині. Один iз них прикрашений роботою художника Віктора Шингура. Автодор аргументом наводить те, що нове дорожнє полотно піднято над рівнем старого на 30 см, і це створить пасажирам незручності.

Здається, і на трасі Н-03 пасажирів превентивно врятували від «незручностей». Зведені понад 40 років тому зупинки й справді вибрали весь запас міцності та потребують акуратного відновлення. Але не нищення.

Зараз роботи ведуть у безпосередній близькості від Кам’янця. І переживаєш: рідний район багатий на якісні мозаїчні зупинки. Чи не зникнуть?

Якщо відчистити від реклам павільйон у Колибаївці, побачимо не лише козаків із шаблюками, а й кам’янецькі ратушу та Вірменський колодязь. Стару фортецю і рештки Жванецького замку видно за спиною гетьмана Хмельницького на зупинці у Жванці.

Вона найпафосніша: тут козацьке військо із запорожцями, подоляками в солом’яних брилях, кобзарями та музикантами з тулумбасами. Таким шедевром монументалістики пишалося б будь-яке європейське поселення. А ми лише обклеюємо оголошенями.

Авторка цієї статті 2008 року започаткувала у LiveJournal спільноту «Зупинка», котра мала каталогізувати такі витвори монументального мистецтва в Україні. На жаль, проєкт довелося покинути у 2010 р. Та є ентузіасти, настільки зачаровані магією смальтових галерей, що доводять справу до кінця. Британський фотограф Кристофер Гервіг (Christopher Herwig) 2015 р. видав книгу про мозаїчні зупинки СРСР: Soviet Bus Stops.

Автор працював над нею 13 років. Нещодавно світ побачив уже другий том «Зупинок». Мрія Гервіга — щоб сотня найкращих зупинок на пострадянському просторі отримала номінацію у Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Непогано би було, якби до тієї сотні потрапили і козаки з Кам’янеччини.

Але для цього треба усвідомити, що перед нами не лише функціональна річ, а й справжній мистецький витвір, який заслуговує на повагу і збереження. Треба, щоб тотальна епідемія «охайності» обійшла зупинки стороною.

Бажання зробити «охайно» вбиває дерев’яні церкви, що пріють під бляхою, позбавляє старі будинки декору. І зупинкам дістається: мозаїки оббивають (бо ж «неохайно») або забілюють. А дарма: галерею просто неба варто зберегти.

Автора! Автора!

Найяскравіші мозаїки на зупинках Кам’янеччини та сусідньої Хотинщини створював наприкінці 1970-х років кам’янецький скульптор та графік Іван Кляпетура.

Увазі до теми дорожніх павільйонів від туристів не дивується: його лінькуватого козака Мамая у Гаврилівцях включали у десятку найкращих мозаїчних зупинок країни. Колибаївка, Жванець, Чотири Корчми, Каскада біля Нової Ушиці, Гаврилівці, зруйновані вже зупинки у Гукові, Мар’янівці, Хотині — всі його.

Зупиняємося з Іваном Кляпетурою біля мозаїчної зупинки на колишньому хуторі Козак, тепер частині села Довжок. Майстер показує на чоботи козака. Козачі ноги дозволив зробити маленькому сину Сергію, зараз заслуженому художнику України і знаному скульптору.  Мозаїчна пара взуття була першою спробою Сергія Кляпетури в монументалістиці.

Зупинка «хутір Козак» — у аварійному стані. Хоча привести її до ладу можна поки що без втрати художньої цінності. Всього і треба — цемент та роботящі руки. Це якщо говорити про загальний стан конструкції. А от сама мозаїка потерпає від клаптів реклам та недолугих графіті. Наскільки ціліснішими дорожні павільйони сприймаються без «покращень», видно на зупинці «Чотири корчми», практично не спотвореній непотребом.

З усіх своїх творів зупинку «хутір Козак» сам майстер бачить найчастіше — бо живе в сусідніх Кадиївцях. Тут народився 27 серпня 1948 р. Малювати обожнював з раннього дитинства. У шкільні роки щосуботи та щонеділі добирався в Кам’янець — займатися у художній студії. Коли пішки, коли на велосипеді, взимку — на лижах.

У Кам’янці вчителями кадиївецького таланту були художники Сергій Казимирович Гайх та Семен Борисович Розенштейн. Бажання стати професійним художником заставило аж чотири рази вступати на художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту ім. К. Ушинського. «Закавика» була з диктантами. Та домігся свого.

У 1971—1978 рр. викладав у кам’янець-подільській художній школі, потім працював у хотинському відділенні Чернівецьких художньо-промислових майстерень. Пізніше знову повернувся до вчителювання. Зараз пенсіонер. Творити продовжує попри перенесений інсульт. Робить скульптури, займається графікою.

Сміється, коли згадує роботу над зупинками. Над кожною бригада з художника та кількох помічників працювала по 2-3 тижні. Сюжети викладали смальтою — шматками непрозорого кольорового скла. Зверху та з боків у декорі використовували керамічну плитку.

Новачки часом поміщали смальту в коробку, прив’язану до пояса.  Винаходом тішилися рівно до моменту, коли падав перший шматочок скла. Нахилялися за ним — і з коробки висипалася вся смальта.

Ошляхетнювати траси в УРСР почали незадовго до проведення Олімпіади-80 у Москві. Завданням автодору було збудувати зупинку. Завданням художників-монументалістів —  її прикрасити. Зупинки часто були незвичної форми (як от у Гаврилівцях чи на Чотирьох Корчмах).

Ескізи направляли у Київ на затвердження. Бувало, цензура не пропускала — доводилося перемальовувати. Пану Івану найбільше подобалися сюжети з «фігурами» (зображеннями людей). І цікавіше робити, і гонорар був вищий. Працювати починали з верхньої частини зупинки, поступово спускаючись униз. Викладали скло на вологий iще цементний розчин — фрагментами завбільшки з квадратний дециметр.

Якісно виконана мозаїка, запевняє художник, здатна витримати всі погодні катаклізми та тішити око впродовж багатьох десятків, якщо не сотень років. Оббиття зупинок вважає варварством. Усі ці твори можна дбайливо підтримувати. Але пристрасть Укравтодору до «охайності» поки що приносить лише руйнацію.

Думка експерта

Чи справді зупинки Івана Васильовича є настільки унікальними, щоб їх рятувати? Запитаємо експерта з цього питання. Вінниччанин Леонід Марущак — дослідник українського монументального мистецтва радянського періоду. Він об’їхав у пошуках радянського монументалізму всю країну і бачив сотні мозаїчних панно.

Мамая з Гаврилівців вважає однією з найулюбленіших зупинок.
— Не певен, що серед тих, хто чекав тут на автобус, хтось міг залишитися байдужим до сюжету. Чумак на возі, «базарні баби» з дивною козою, вусатий чоловік у жіночому вбранні і, звісно ж, «політ» чи «падіння» козака з (відкритим) серцем. Розглядаючи ці сюжети, намагаючись скласти все докупи, не шкода навіть пропустити свій автобус.

Сюжет і правда хвацько закручений! Ще не так давно можна було розгледіти кота, який бавився під козаком. Але байдужість та халатна недбалість балансоутримувачів з Укравтодору призвели до того, що кіт втратив голову.

Хочеться вірити, що місцева спільнота у Гаврилівцях не буде мовчки спостерігати за тим, як крається і осипається мозаїчне серце козака, а ініціює відновлення зупинки та її мозаїк, залучивши до цього автора, який створив таку мистецько-унітарну принаду в селі Гаврилівці на Поділлі.

Шляхи до спасіння

Мозаїчні шедеври, їх ката­строфічний стан та недбайливе ставлення до конструкцій iз боку сільських громад та Укравтодору стають предметом уваги мистецтвознавців та просто небайдужих осіб.
Леонід Марущак згадує:

«Уже давно знесли мозаїчну зупинку на шляху Р-08 до рідного села мого батька, Крищинці Тульчинського району Вінницької області. І хоча вiдтодi, як я її бачив востаннє, пройшло років 20, досі можу промалювати мозаїчний сюжет з лелеками.

Лиха доля спіткала і лелек, і зупинку. Так часто буває, коли Укравтодор отримує зелене світло на капітальний ремонт доріг. Не дуже сумлінний балансоутримувач байдуже ставиться до утримання зупинок.

А при першій нагоді зносять уже «аварійні» (за актами) павільйони, замінюючи їх на дорогі бетонні або ж дешеві металеві будки. Ми з колегами розробляємо проєкт, у рамках якого хочемо створити онлайн-платформу, на якій буде можливо надіслати фото об’єкта й отримати у відповідь експертне рішення стосовного того, чи вартий він уваги, а також методи поводження з ним. Це дасть змогу сторити мапу об’єктів i контакти активістів чи рад, з якими можна працювать щодо збереження. До проєкту залучено вже 75 ОТГ».

На Івано-Франківщині студенти мистецьких факультетів обирають зупинки темою своїх дипломних робіт. На Вінниччині та Житомирщині небайдужі їздять селами, щоб хоча б зафіксувати на фотографіях, перш ніж чергова громада вирішить, що зупинка виглядає неохайно і не знесе її.

Кандидатка філософських наук, редакторка інформаційного ресурсу «Гендер в деталях»  Тамара Злобіна вважає, що певним етапом до збереження монументалістики такого штибу могло бути встановлення інформаційних табличок поруч iз зупинками, де б вказувалося авторство, рік створення, можливо, описувався б зображений сюжет. Встановлення таких таблиць, в ідеалі, мало б стати культурною подією для села.

Доречно було б провести лекцію про цінність мистецького монументального спадку, разом зі школярами відмити зупинку від оголошень, написати про подію на сторінці сільської спільноти в соцмережах, залучити до дійства сільського голову тощо.

Леонід Марущак підказує алгоритм порятунку самої зупинки: «Головне — це дах. Його потрібно оглянути першим. Перекрити дах у разі потреби — це перші протиаварійні роботи. Якщо мозаїчний шар відділився від цегли (бетону), варто акуратно залити в проміжки розчин Thomsit RS-88 або аналогічний.

Головна біда мозаїк на зупинках — волога. Але не та, що є природними осадами, а сеча. Рятують зупинки регулярні прибирання та запобігання перетворення їх на вбиральні. А знайти однодумців можна, розмістивши оголошення на сільській інформаційній дошці».