Дівчинка, яка йде місячною доріжкою: Ірина Мезеря з раннього дитинства бачила себе художницею

Якось Пабло Пікассо запитали, що означають його картини.

Художник відповів: «Якби я міг сказати, що вони означають, то був би не художником, а письменником».

Луганчанка Ірина Мезеря написала багато картин, але вона не є фаховим художником.

Ірина Валентинівна — викладач вищого навчального закладу. Її фах — пояснювати.

І вона нерідко додає до своїх картин стислі тексти, які допомагають глядачу краще зрозуміти головну ідею твору.

Написала докторську монографію і... зупинилася

Ось на картині пролягла місячна доріжка по воді. Але картина називається «Мрія». Ірина Валентинівна у текстівці пояснює: «Якось одна маленька дівчинка, побачивши місячну доріжку, запитала: «Куди веде цей шлях?!» — «Він веде до мрії!» — відповіли зорі.

Тоді дівчинка зібрала свою лялькову валізку і вирушила в дорогу, яка виявилась завдовжки в життя. І хоча багато хто називав дівчинку дивачкою, вона ні за чим не шкодувала. По суті, диваки відрізняються від звичайних людей тим, що з віком не припиняють йти за дитячою мрією. Їхня місячна доріжка дорівнює безкінечності».

Це — автобіографічна картина. Ірина Мезеря написала про себе.

Ірина Валентинівна пригадує, що з найранішого дитинства бачила себе художницею. Дівчинка любила малювати. У восьмому класі вона вирішила більше не ходити до школи. Батьки порадились і показали її малюнки викладачам художнього училища.

Педагоги зробили висновок, що дитина малювати вміє, але її манера далека від класичної і переучувати юну художницю вже пізно. Довелося Ірині відпрацьовувати обов’язкову життєву програму.

Дівчина закінчила школу. Потім здобула вищу освіту на історичному факультеті Луганського університету, вийшла заміж, народила дитину. Потім Ірина Мезеря захистила кандидатську дисертацію з педагогіки і стала доцентом кафедри педагогіки і психології Луганського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, автором кількох навчальних посібників і численних наукових статей iз проблем гендерного виховання дітей і підлітків.

Ірина Валентинівна написала докторську монографію і... зупинилася. В неї була гарна родина, робота, але жінка розуміла, що її заповітна мрія може так і залишитися дитячою фантазією. У 2004 році 45-річна Ірина Мезеря зайнялася розписом по склу, розробила власну авторську техніку. П’ять персональних виставок Мезері експонувалися в Луганську і місті Перевальську на Луганщині. У 2012 році Ірині Мезері присвоєно звання «Народний майстер Луганщини».

2014 року взяла найцінніше — маму і картини

Художниця працює в різних жанрах. Це — пейзажі, натюрморти, портрети, картини на релігійні сюжети, картини за мотивами творів улюблених художників, замальовки у східному стилі та абстрактний живопис. Мезеря чудово працює з різними фактурами, любить сміливі експерименти, віддає перевагу нетиповому для живопису матеріалу — склу.

Значне місце в її творчому доробку займають картини релігійної тематики. Вони дуже схожі на ікони, але оскільки автор не дотримується релігійних канонів, то це все-таки просто картини християнської тематики.

Ірина Мезеря стверджує: «Художник є лише унікальне знаряддя в руках Божественного Провидіння. Сам же художник, воістину, не знає, як і чому з його рук виходить те чи інше творіння. Велика таїна його натхнення полягає в щохвилинному злитті сили вічної Краси і сили вічного Духу».

Через героїв своїх картин художниця звертається до нас, чи, точніше, до нас звертається Провидіння творами мисткині. Ось деякі із цих звернень.

«Ти є те, що залишиш після себе людям».

«Щаслива людина не тим, що отримала, а тим, що віддала, не тим, що спожила, а тим, що створила».

Ірина Мезеря вміло передає відчуття краси квітів і довкілля. Картина «Вікно в дитинство» пробуджує ностальгію за світанком життя, який не повернути. Привертають увагу «Соняшники». Тут немає яскравих барв. Але гармонійне поєднання спокійних кольорів на чорному тлі створює враження вишуканості та урочистості.

До картини «Передчуття зими» художниця написала: «Передчуття мене ніколи не обманює. Душа прохає зими. Але за вікном осінь. Голий листопад проріс у небо темними гілками дерев, дорожня слякоть, стіни сусідніх дач волого-посірілі, немов заплакані. Але небо ось-ось розродиться сніговою казкою».

Заслужений художник України Костянтин Могилевський (він теж переселився із Луганська та працював в Ірпені на Київщині) порадив мисткині створити книгу, в якій поєднати живопис і тексти. У словесному супроводі до портрету «Луганчанка», де художниця зобразила себе, Ірина Мезеря бажає, щоб нікого не спіткала така доля — стати безхатьком у своїй Батьківщині.

Коли 2014 року в Луганську розпочався збройний конфлікт, Ірина Мезеря взяла найцінніше — маму і картини — і залишила рідне місто. Її становище легше, ніж в інших біженців. Ірина з чоловіком і мамою приїхала до доньки в Ірпінь у Київській області.

Художниця сподівалася, що до Дня Незалежності Луганськ буде звільнено і вона з близькими повернеться додому. На жаль, так не сталося.
Тепер в Ірини Валентинівни багато запитань. Її знайомий полковник СБУ у відставці був шокований, дізнавшись про захоплення натовпом обласного управління СБУ. Він говорить, що будівлю СБУ неможливо захопити. Як це могло статися?

Карантинний живопис

Ірина Мезеря та її родина — російськомовні, тобто належать до тієї категорії громадян, для ніби захисту якої Путін послав російські війська в Україну. Внаслідок цього захисту люди стали біженцями у власній країні.

Ірпінь став рідним для Ірини Валентинівни, як і для багатьох інших митців. Її персональні виставки експонувалися в Києві, Ужгороді, Сiверськодонецьку та Ірпені. У 2018 році Ірині Мезері було присвоєно звання «Заслужений майстер народної творчості України».
На початку грудня в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї відкрилася вже третя виставка картин Ірини Мезері «Карантинний живопис і не тільки». Художниця використовує карантин для посиленої праці.

Картину «Перший серед рівних» Ірина Валентинівна присвятила пам’яті свого луганського земляка Костянтина Могилевського, чиє життя обірвала тяжка хвороба нинішнього року. До картини авторка додала текст: «Кожен талант дорівнює сам собі. У цьому і є його цінність».

Іноді прочитаєш підпис і зовсім по-іншому розумієш картину. Наприклад, на картині «Своє місце» зображений стілець. А до картини текст: «Людське життя задумане як унікальний креативний проєкт, який сама людина може виконати, а може не зробити цього. Стілець символізує здатність людини знайти й посісти своє місце, тобто самореалізуватися».

Ірину Мезерю турбує й екологічна тема. Ось текст до картини «Святобор»: «Пам’яті лісів, знищених в Україні, присвячується. Злочин проти природи — це злочин проти людства, виконаний самим людством». А картиною «Карантин. Покинута домівкаЛуганчанка Ірина Мезеря в Ірпені.

» художниця звертає увагу, що природа без людини радіє. Пані Ірина радить замислитися, чи не перебільшеної думки ми про себе?

А до картини «Юдиф» вона пише: «Хочеш бути вільним — розраховуй тільки на себе». Проте в самої Ірини Валентинівни є надійне чоловіче плече — її чоловік Олександр Анатолійович, який, зокрема, допомагає дружині влаштовувати виставки.

Ірина Мезеря звертається і до історичної теми. На виставці експонується її картина «Анна Ярославна» з підписом: «Велич не в тому, що ти королева, а в тому, що тебе зробили королевою людських сердець».

Художні виставки в нашому музеї завжди збирають шанувальників мистецтва — ірпінців і переселенців із Луганська та інших людей. Художниця-реставраторка з Ірпеня Ганна Човник записала в книзі відгуків: «Ви пишете з любов’ю. Дуже тонко пророблені квіти. Цікава кольорова гама». А ось інший відгук: «Дякую за зу­стріч iз Вашим мистецтвом — Вашою душею».

Ірина Мезеря досягла визнання та успіхів, але в душі залишилася тією маленькою дівчинкою, яка йде місячною доріжкою до мрії. Власне, кожен, iз погляду пересічного обивателя,— дивак, який, попри життєві негаразди, прямує за своєю дитячою мрією.

 Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ,
директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею