«Зберегли велику Симиренкову колекцію»: Мліївська науково-дослідна станція садівництва святкує 100-річчя

Відома перлина української помологічної науки — Мліївська дослідна станція садівництва — переживає не кращі часи. Але її столітній ювілей ніхто не відміняв!

Бо в ці дні якраз виповнюється сто років, коли рішенням Наркомзему України на базі всесвітньо відомого плодово-ягідного розсадника геніального вченого Левка Симиренка було створено наукову установу зі скромною назвою «садово-городня станція».

За такий поважний вік вона пережила і злети, й падіння. Однак завжди залишалася серед флагманів садівничої науки країни.

Адже, власне, українська помологія, наука, яка вивчає сорти плодових і ягідних культур, й розпочинається з Млієва, з її основоположників — славетних мліївців, батька й сина, Левка та Володимира Симиренків.

Саме про історію Мліївської садстанції, її непросте сьогодення — наша розмова з директором закладу Володимиром Фільовим.

«Колись у нас працювало майже 800 людей»

—  Володимире Васильовичу, ви чудово знаєте історію садстанції, її злети і падіння. Зокрема, якою вона була тридцять років тому?

— Піком розвитку і розквіту садстанції стали 1987—1990 роки. У 1987 році з ініціативи тодішнього директора Миколи Артеменка на базі станції створюється надпотужна структура — науково-виробниче об’єднання «Сад», а у квітні 1989-го станцію реорганізовано у Мліївський науково-дослідний інститут помології ім. Л. П. Симиренка і значно розширено напрямки науково-дослідних робіт.

В інституті в той час працювало близько 800 трудівників, зокрема, колектив науковців становив більше ста осіб (з яких більше двох десятків мали наукові звання) і займався селекційною наукою, а решта трудилася на виробництві.

Адже садівництво і городництво, яке тоді також інтенсивно розвивалося, це трудомісткі, затратні галузі, що вимагали ретельного обробітку землі, підживлення, догляду рослин, поливу тощо. Все це, плюс період збирання врожаю, потребувало значної кількості техніки, сотень і сотень робочих рук.

А якщо додати, що НВО «Сад» включало в себе кілька десятків садово-городніх господарств на Черкащині та за її межами, з якими були укладені відповідні угоди про співпрацю, то можна уявити, що це були за масштаби!

На ці масштаби науки і виробництва поширювалося держ­замовлення, а якщо конкретніше, то тисячі тонн плодово-ягідної продукції, продукції переробної галузі, що також розвивалася, закуповувала держава та розподіляла по республіках Союзу.

Отже, надходили відповідні кошти (і не малі), крім того, держава фінансувала розвиток науки та матеріально-технічну базу. Завдяки цьому було зведено значну кількість житла для працівників, побудовано виробничі й соціально-побутові приміщення, придбано сотні одиниць авто і сільгосптехніки, залишками якої, до слова, користуємося й понині.

Слід не забувати, що в ті роки широко впроваджувалися й нові, прогресивніші методи господарювання; наприклад, госпрозрахунок. Генеральний директор Микола Артеменко заявив себе, як сказали б сьогодні, надзвичайно талановитим менеджером і керівником, який умів заробляти гроші.

Адже є навіть дані, що він планував перетворити об’єднання на акціонерне товариство! І це тоді, коли існувала планова соціалістична економіка! Тобто ця людина переросла свій час і мислила критеріями, якими й тепер живе цивілізований світ!

—  Якою є зараз садстанція? Які її виробничі й наукові потужності?

— Структурно сучасна дослідна станція складається iз трьох відділів: відділ генетичних ресурсів, селекції плодово-ягідних, малопоширених горіхоплідних культур та захисту рослин; наукових досліджень, питань інтелектуальної власності, маркетингу, інновацій та економіки; технічного забезпечення наукових підрозділів. Щодо виробництва, то маємо чотири відділення загальною площею 800 гектарів землі. Під насадженнями плодово-ягідних, малопоширених горіхоплідних культур зайнято близько 500 га. Понад 200 га земель перебуває під ріллею.

Директор Мліївської науково-дослідної станції Володимир Фільов.

«Для молодших наукових співробітників навіть мінімальна зарплата не передбачена»

—  У будь-якій справі найціннішим надбанням залишаються люди. Що б ви сказали про науковий потенціал станції та успіхи своїх підлеглих?

— Нині трудовий колектив садстанції нараховує 35 осіб. У ньому 22 науковці — доктор сільськогосподарських наук, три кандидати наук, техніки, агрономи. Основними напрямками наукової роботи є генетичні ресурси колекції, що налічує понад три тисячі зразків, одна з найбільших — по яблуні — 2537.

Також ведемо селекційну роботу по 14 культурах. Зокрема, по яблуні та груші вона триває з 1926 року, і по яблуні виведено більше тридцяти сортів, з яких вісім є в реєстрі, де також і шість зразків груші. А загалом за час існування закладу нашими науковцями виведено більше 200 сортів плодово-ягідних культур!

З кісточковими працюємо з 1928 року, маємо в реєстрі дев’ять зразків сливи. По сливі в Україні ми єдина установа, з якою проводиться селекційна робота.

За останні роки створено й отримано патенти на сорти яблуні «Мир», груші «Ампір», сливи «Янтарна Мліївська», черешні «Сонячна Мліївська», вишні «Пам’ять Артеменка», чотири сорти калини: «Україночка», «Багряна», «Надія», «Великоплідна».

Проводимо технологічні досліди, вивчаємо і розробляємо схеми посадки саду, використання біостимуляторів у розсаднику, добрив. Ще ведемо такий напрямок, як органічне садівництво, коли вирощуємо стійкі до парші сорти яблуні, випробовуючи їх у наших умовах з використанням органічних препаратів.

Серед провідних науковців варто назвати Ларису Юрик, по селекції яблуні Варвару Волошину, по ягідниках — Тараса Тихого, по сливі був Віктор Ласкавий, якого не стало зовсім недавно…
Проте, якщо говорити про кадри, то це найболючіше питання.

Так, ті науковці, які працюють, є фанатами своєї роботи. Вони не один рік, не одне десятиліття, здоров’я, силу, енергію поклали на розвиток помологічної науки, виведення нових сортів, зростання авторитету дослідної станції.

Але, на жаль, заміни їм на сьогоднішній день немає. Я, наприклад, ще жодного молодого науковця не взяв на роботу. Дуже, звичайно, прикро. Але це факт. Бо, за великим рахунком, молодому спеціалісту що можемо запропонувати? А нічого! Відповідно до нинішніх українських законів, для молодших наукових співробітників навіть мінімальна заробітна плата не передбачена! І про неї уже дбаємо, виходячи з наших можливостей. Тобто, якщо заробили якісь кошти, то доплачуємо людям.

Не набагато краще і з оплатою праці й інших наукових співробітників, хоч у кандидатів наук зарплата трохи більша. Але це також зовсім не ті суми, якими можна похвалитися. А, тим паче, мати натяк на достойне життя.

—  Відомо, що в найуспішніші часи, коли директором садстанції був Микола Артеменко, широко поєднувалася і виробнича, і наукова діяльність. Те, про що мріяв Левко Симиренко, коли твердив, що садівничу науку слід ставити на промислову основу. Бо лише тоді плоди садівництва стануть доступними для всього народу. Як нині поєднується виробнича і наукова діяльність?

— І сьогодні без промислових садів дослідній станції просто не вижити. Ми це добре розуміємо. Тому ще минулого року почали закладати нові сади. Поки що на невеликих площах: наскільки на ці роботи вистачає власних коштів. Бо їх держава не фінансує. Але у нас справді дуже тісне поєднання наукової і виробничої діяльності.

Практично одне без другого обійтися не можуть. Тому й існує підрозділ, що обслуговує науку. Тобто виконує для неї всі механізовані роботи для закладання дослідів, оброблення садів, оранки, прополювання, збирання врожаю і т. д.

У минулі часи садстанція мала могутню матеріальну базу для виробничої діяльності. Що давало значні кошти та сприяло багатогранному розвитку закладу. Але сьогодні, на жаль, усе доводиться розпочинати майже з нуля. Хоч маємо одне з найнеобхідніших — землю. Переконаний, що за сприятливих умов, завдяки наполегливій праці колективу, зможемо розпочати нове відродження станції.

«Спірні» землі три роки не використовували»

—  Від труднощів у роботі сьогодні нікуди не подітися, як ви їх долаєте?

— Труднощі, недоречності, проблеми — все це справді маємо. І часто вони виникають, як мовиться, на рівному місці.

Розпочну з пережитого. Як тільки прийшов працювати, довелося втягтися в… суди. Новостворена організація Держгеокадастр вирішила забрати в садстанції добрий шмат найкращої землі — 220 гектарів. Це Городищенське відділення.

Скориставшись тим, що через різні причини, насамперед радянського характеру, коли вся земля, як відомо, була державна, вона формально за нами не числилась. Але ж садстанція обробляла її 60-70 років! Удобрювала, доглядала. Зрештою, там багато наших насаджень, частина колекції. Довелося все це доводити, і суд ухвалив справедливе рішення на нашу користь.

Ось така проза життя. Але й це не найстрашніше. Найстрашніше, що і садстанція, і Держкадастр — дві державні організації, що між собою, так би мовити, «воювали». На моє переконання, у цивілізованій країні таке не може трапитися! Це нонсенс. Навпаки — той же Геокадастр має відстоювати, захищати інтереси державних організацій. Себто наші. Ми «спірні» землі три роки не використовували. Бо в будь-який момент їх могли забрати й передати в чужі руки. Що також дуже загальмувало наш розвиток.

Або інше питання. Ще з часів Платона Симиренка (і про це мало хто знає!) на теренах майбутньої садстанції почали створювати колекцію плодово-ягідних культур. Левко Платонович продовжив цю велику справу, примножив її, потім доклався і його син Володимир.

Тобто впродовж багатьох десятиліть збиралася найцінніша колекція! Яка сьогодні у Млієві є найбільшою в Україні і нараховує понад три тисячі видів і сортів плодово-ягідних, горіхоплідних культур. Це їхній генетичний банк.

Але можна сказати й по-іншому: це всенародне, державне надбання і багатство! Яке, незважаючи на труднощі, наш колектив зберіг. Хоч збереження потребує чималих матеріальних затрат, які ніхто не відшкодовує.

Але ми й далі берегтимемо генетичний фонд плодово-ягідних культур України, бо розуміємо свою відповідальність і ті професійні обов’язки, які на нас покладені. Для наших науковців це дуже почесна місія. І якби мали достатньо коштів, то цю тему й не згадали б.

Не можу оминути й теми авторського права. Маю на увазі те, що різні установи, підприємства, приватні господарства користуються виведеними нашими селекціонерами сортами, не заплативши за те й копійки.

Але якби ті люди, які займаються виведенням, розведенням, розмноженням нашого матеріалу, виплачували за них кошти, як і передбачено законом, то садстанції не потрібне було б і державне забезпечення! Ми б самі себе утримували. Але закон хоч і є, та він не діє. А заробляти, надаючи якісь послуги чи отримувати певні гранти — то рідкісні випадки. А потрібно, щоб працювала система.

Тому все-таки сподіваємося на державну підтримку розвитку української помологічної науки. Щодо якої має бути чітка стратегія і на найближчу перспективу, й на віддалену. Адже нас чекають непрості виклики, наприклад, у зв’язку зі зміною клімату та запасами водних ресурсів.

У теперішньому конкретному вимірі держава могла б ухвалити чіткі закони про пріоритети розвитку садівництва та її домінанти — помології, й захистити вітчизняного виробника від недобросовісної конкуренції, у першу чергу з-за кордону. Адже наша продукція нічим не поступається зарубіжним аналогам. Навпаки — вона набагато якісніша й чистіша.

З наших підщеп виростають чудові, урожайні сади. Саджанці Мліївської селекції користувалися і користуються широким попитом, по них до нас і сьогодні їдуть люди з різних куточків України. Але реалії свідчать, що в нинішніх ринкових умовах, коли саджанці вирощують десятки тисяч людей, держустанові конкурувати важко.

Однак зводити роботу науково-дослідної станції до бізнесово-підприємницької структури — це не тільки некоректно, а й неправильно. Бо у Млієві працює саме наукова установа. Її завдання визначає держава, і вона ж мусить створити належні умови, аби вони виконувались.

Знаменитий ренет Платона Симиренка.

«Щоб симиренківські сади щедро цвіли»

—  Ви очолили садстанцію у скрутні часи, які багато хто називає виживанням. Той величезний науковий досвід, який накопичився у садстанції завдяки невтомній діяльності багатьох поколінь учених-помологів, не лише викликає повагу, а й дозволяє твердити, що наукова установа із такою багатою історією, із такими славетними іменами не може не мати майбутнього. Чи поділяєте ви цю думку?

— Однозначно поділяю. Це найдавніша в Україні установа садівничої науки. Через десять років після її заснування був створений Український інститут садівництва. Усе відбувалося за найактивнішої участі Володимира Симиренка, який став і першим директором у Млієві, і першим директором садінституту в Китаєві під Києвом.

Велика робота у Млієві вчених у минулому жива й сьогодні, бо продовжується новими поколіннями науковців-селекціонерів. Уся наша праця покладена на те, щоб розвивалася помологічна наука, виводилися нові сорти, щоб симиренківські сади з мліївської колекції цвіли і щедро плодоносили по всій рідній Україні!

—  Мліївська садстанція відзначає столітній ювілей, хоч її коріння значно глибші, сягають не 1920-го, а ще далекого 1887 року, коли на родючій мліївській землі, на рідному Платоновому хуторі Левко Симиренко заклав розсадник. Так само маємо іще один ювілей — 50-ліття меморіального будинку-музею родини Симиренків, справжнього літописця історії наукової установи. З яким настроєм зустрічаєте ці знакові дати? Чи будуть якісь урочистості?

— На превеликий жаль, сьогодні в Україні не до свят. Але в режимі онлайн було проведено розширену всеукраїнську конференцію, присвячену дійсно знаменній даті у творчій біографії станції. Плануємо присвятити їй і науковий збірник наших учених, який уже готуємо. Сподіваємося, що наступного року коронавірусна біда відступить і навесні-влітку зможемо гідно відзначити й столітній ювілей нашої установи, й 50-ліття музею. Адже знакові цифри є нашими спільними найприємнішими подіями. І, сподіваюся, багатьох-багатьох людей в Україні, які щиро шанують Симиренків і розуміють значення для нашого народу насамперед їхньої духовної спадщини.

 Ольга ОСИПЕНКО,
завідувачка музеєм-відділом родини Симиренків Черкаського обласного краєзнавчого музею