Музикознавець і диригент Роман Ревакович: Із хати я— українець, за місцем проживання—поляк

Романа Реваковича можна сміливо називати будівничим культурницьких українсько-польських мостів із понад 30-літнім стажем.

Маючи українське коріння, дипломований музикознавець і диригент із Польщі організував сотні концертів в обох рідних для нього країнах з метою популяризувати найзнаковіші імена і твори.

Утім розмова, яку ведемо у Києві перед черговим концертом чергового масштабного проєкту, не лише про музику. А й про відголоски акції «Вісла» та гуртування українців у Польщі.

Почав грати на акордеоні з України

— Пане Романе, розкажіть про свою самоідентифікацію: наскільки почуваєтеся українцем, будучи громадянином Польщі?

— Мої батьки — українці. Я нащадок жертв акції «Вісла». Спочатку, в роках 1944-1946-х, була евакуація українського населення з території сьогодніш­ньої Польщі в Україну. У 1947 році, між квітнем і липнем, iз теренів, що опинилися по польській стороні кордону, приблизно 140 тисяч українців у ході операції «Вісла» було розпорошено по західних і північних теренах Польщі, приєднаних до неї після Другої світової війни.

Батьки в хаті говорили українською мовою, але вже в коридорі переходили на польську. Я виріс в Польщі, і польська мова є моєю першою мовою. Українською спілкуюся свобідно, можливо, з польським акцентом, розумію все.

Я не маю потреби себе окреслювати: українець я чи поляк. З хати — українець, за місцем проживання — поляк. Польща моя країна. Якось були думки професійно зв’язати себе з Україною, але я не був тут затребуваний.

Я своїм життєвим кредо зробив будування польсько-українських культурних мостів, зокрема музичних. Й упродовж цих років дещо вдалося зробити.

— Чому саме музика? Як прийшли до професії?

— Я дуже пізно почав учитися музики. Перший контакт з інструментом був десь у років 13. Це був акордеон, два роки навчання. Не індивідуально. Нас було тоді у класі кільканадцять учнів, на заняттях викладач із кожним учнем займався по кілька хвилин одним і тим же твором.
А переломним моментом стало те, що у нашому домі з’явилося піаніно, мені вже було років 15. Усе відбувалося «стихійно». Акордеон до нас приїхав із України (бачите, які деталі згадую). Моя тета Катерина, рідна сестра моєї мами, десь у 1946 році потрапила в хвилю переїзду в Україну. Вона була дуже здібна, хотіла вчитися, була впевнена, що тут найбіднішим — рай. А хто може бути бідніший за сироту? Тому й приїхала в Україну, прожила тут життя. Тут є мої двоюрідні брат і сестра. Це ця тета привезла нам у Польщу акордеон, який потрапив у мої руки.
Друга сестра моєї мами Ірина, яка була директоркою Українського ліцею у Легніці, свого часу придбала піаніно, і воно потрапило до нас, на другий кінець Польщі — з Лігниці до нашого Лідзбарка Вармінського, де я виростав, — близько 600 кілометрів. Словом, з’являлися в хаті інструменти якимось Божим провидінням.
Моя мама, родом iз-під Рава-Руської (батько з Перемищини), дуже гарно співала. Мала гарний слух. Відколи від моєї тети з’явилося в нашій хаті піаніно, то я вже від нього не встав. Усе інше перестало існувати.
Усі мені говорили: фортепіано в такому віці? Моцарт починав значно раніше (усміхається). Але я вперся. І моя впертість довела до того, що я потрапив у музичну школу до Ольштина — це обласний центр, і закінчив її за класом фортепіано. Хтось учився до середньої школи сiм років, а я з різними пригодами зміг про­йти курс за два роки. І тоді нарешті до мене дійшло, що я направду запізно почав вчитися грати на цьому інструменті, щоби стати віртуозом, щоби замістити Рубінштейна (усміхається).
Музиці я віддавав стільки часу, що занедбав загальні предмети. Тому мій шлях був визначений. У середній школі я навчався у математично-фізичному класі. На початку мав «п’ятірки» з фізики, математики і хімії, а наприкінці — з польської мови.
Оскільки нічого іншого мені не світило, а музика була усім, я вирішив продовжувати музичні студії, але не інструменталістом. Диригентський напрямок тоді не був у мене у голові. Тож — теорія музики. Це був елітарний факультет, нас прийняли спочатку трьох, потім ще двоє додалося. Усі інші мої товариші навчалися на педагогічному факультеті, де було їх по 30 осіб. Урешті-решт, хтось із них — професори і навіть проректор університету, а я застряг в українську справу і сьогодні будую українсько-польські культурницькі мости.

Спочатку українство не афішував

— Чи можна говорити за музичну українську діаспору в Польщі? Чи є кагорта людей, на кого можна спиратися в будуванні культурницьких мостів?

— Є море музикантів, які грають в оркестрах. І що з цього? Вони грають Бетховена, Моцарта, Пендерецького, а не українську музику. Вони не вирішують нічого. Їхнє життя — це музика, вони потрапляють у чарівну установу і є там просто виконавцями. А їхні очільники поняття не мають про українську музику.

— Що було для вас першопричиною вводити у польські концертні програми українську музику? Це про «Контрасти», напевно.

— Я знову змушений повернутися до своєї життєвої дороги. Коли молода амбітна людина у своєму середовищі будує своє життя, спирається на своє оточення, яке визначає орієнтири й ієрархію значущості. Я хотів бути прогресивним музикантом. У часі, коли я був на студіях, українство було у мене якоюсь домашньою «таємницею».

— Як вас сприймало польське суспільство?

— Мені було десь 22 роки, коли я своєму товаришеві, якого знав років сім з Ольштина, у приватній розмові сказав, що маю якесь неясне походження. Розповідав йому щось на кшталт: «Нас скривдили», щоб викликати в нього співчуття — тут треба згадати цей великий пласт негативу, який тоді клався на українство в Польщі. А він у відповідь: «Про що тобі йдеться? Ти є нормальна людина!».
Веду до того, що я своє українство не афішував. І по-друге: воно було мені навіть незрозуміле. Ним не можна було гордитися. Бо «прогнали-побили-переселили». Батьки виходили на вулицю і не говорили українського слова. Чим вихвалятися? Ну, може, Шевченка хто читав... Мама плакала, коли чула українські пісні. Для мене тоді вагомими були німецький композитор Штокхаузен, один із лідерів музичного авангардизму; єврейського походження австрійський мадяр Лігеті, Ксенакіс із Греції, П’єр Будез із Франції. Кортазар, Джеймс Джойс, Кафка.

Зрозумійте таку річ: на той час не було України, а в польському просторі виливався на українство, як правило, негатив — без інформації про українську культуру чи щось українське вагоме. З сумом мушу ствердити, що за роки Незалежності присутність України у світі мало змінилася. На жаль. Так, у Польщі, як і в світі, культурні установи — філармонії, оперні та драмтеатри за поодинокими винятками не виконують українського репертуару. Я не говорю про спеціалістів, які тим професійно займаються. Говорю про публіку, яка відвідує ці заклади і переважно не зустрічає там української музики чи драматичних творів. Я маю відчуття, що українці цього не усвідомлюють.

Ось у такому культурному просторі з відсутньою українською складовою я виростав. Зрозуміло, що мене тягнуло до загальносвітового вагомого, де якраз українського виміру не існувало. Тут також можна сказати, що ця велика хвиля українських емігрантів-заробітчан впадає і сьогодні в таку ситуацію. Їхні діти на уроках музики не отримають українського твору і такого твору не почують на концертах. Це велике завдання для зміни. Тим також і між іншим займаюся.

— Як у повсякденному житті проявлялося те, що сім’я жила українством, переселена зі споконвічної батьківщини, яка після Другої війни опинилася в межах Польської народної республіки, у північну Польщу?

— У моєму місті Лідзбарку Вармінському, де ми мешкали спочатку, не було греко-католицької церкви, тому ми їздили до сусіднього містечка кілометрів 30. Тут варто зауважити, що в Польщі з 1956 року по тих північно-західних теренах, де українці опинилися на вигнанні, почали з’являтися греко-католицькі богослужіння, переважно «гостинно» в римо-католицьких храмах у пообідній час, коли вже польські відправи закінчувалися. В Україні греко-католицька церква відродилася щойно після розпаду Радянського Союзу. В Польщі рідко траплялися власні цервки, але така була в сусідньому містечку, що називається Добре Місто. І тут починається моя пригода. У будній день я мав вставати у школу о 7.15 — і на 8-му встигав у школу. А неділя була гіршою за невихідні дні. Бо щоб їхати до церкви — о 7-й годині треба було вже сісти в автобус, а потім ще дві години чекати до богослужіння. А потім не можна було вийти за 10 хвилин до його закінчення — щоб встигнути на ще денний зворотний рейс. А наступний був уже ввечері — і неділя була змарнована. Дитині направду не було цікаво перебувати поміж маминими знайомими ще з її рідного села й околиць, але все-таки волею-неволею я в цьому українстві перебував.

Уже згадувана моя тета — рідна сестра мами Ірина Снігур була директоркою українського ліцею у Лінгиці — це ще один великий актив українства у Польщі. Цей ліцей iз гуртожитком сформував цілі покоління сьогднішніх українських діячів у Польщі, двох iз них — Володимир Мокрий i Мирослав Чех — були депутати в польському парламенті.
Мама передплачувала «Наше слово», була сильно ангажована в українські справи. Забирала нас на фестивалі української культури — пам’ятаю, що ми відвідали вже другий такий фестиваль у 1968 році. Попри те, що батьки боялися в коридорі чи на вулиці демонструвати свою мову, вони жили українством. Я був занурений в українство, з яким родина не поривала зв’язки, й одночасно існував у великому просторі світової культури.

«Сусідка» важливіша

— Деякий період ви були диригентом Українського чоловічого хору «Журавлі», який потім назвуть колективом, що наближав проголошення у 1991 році Незалежності України?

— Це, звичайно, перебільшення, але щось метафоричне в цьому є. Хор «Журавлі» був заснований 1972 року. Він гуртував і до сьогодні гуртує співаків із різних усюд Польщі. Ансамбль «відживає» раз на пару місяців, коли хористи з’їжджаються у вибране місце, кілька днів відбуваються репетиції, а потім — концерти. Можна сказати, що цей хор є символічним подоланням акції «Вісла». Хористи, розкидані цією ж сумнозвісною насильницьою акцією, об’єднуються в акорд української пісні. Варто зауважити, що хор аматорський — більшість його учасників не мали музичної освіти. Я почав співати в цьому хорі восени 1979 року.

Це був зламний момент. Був на другому курсі студій теорії музики. Диригент цього хору Ярослав Полянський зробив зустріч у Варшаві, у хаті одного з хористів — Богдана Боберського (до речі, його донька Марта Боберська — нині одна з провідних сопрано у Польщі). Він мене прослухав і сказав: «Другий тенор». Пам’ятаю: ми поверталися з тієї зустрічі і я був відвертим у тому, що спів мене не цікавить, що для мене головніша інструментальна музика. Але я відвідував ті зібрання, може, й не всі, більшою мірою для мами.

В ієрархії важливості хоровий спів спочатку був для мене чимось маргінальним, не дуже суттєвим. Я жив у музично-естетичних просторах, формованих фестивалем «Варшавська осінь». І вже у 1982 році (це був час після розгромлення «Солідарності» воєнним станом у Польщі) диригент хору Ярослав Полянський написав заяву про те, що на якийсь час припиняє співпрацю з колективом, тому переді мною поставили завдання виконувати нову функцію.

На той час я був у хорі одинокий, хто студіював музику. Молодий, зарозумілий, я не мав диригентської освіти — диригування вивчав «на ходу». Мені треба було думати про репертуар, пізнавати досі не відомі мені імена українських композиторів. Навіть коли я раніше співав твори українських авторів, то вони не вписувалися в координати світової музичної вагомості.

І від цього моменту я почав задаватися питанням: а чим же я займаюся? І тоді вирішив, що проста пісенька «Ой сусідко, сусідко, позич мені решітко...» важливіша, аніж великі твори тих велетнів, яких я раніше називав. Відмежувався на десяток років від професійного середовища і зв’язався з аматорським хором. Ми мали свої звершення.

У березні 1989-го хор «Журавлі» вперше приїхав із виступом в Україну. Хоча ми їхали у вимріяну Україну, їхали з переляком, адже ми прибували з українською піснею до джерела цієї пісні. На кордоні нас зустрічали з хлібом-сіллю і червоно-синім прапором. Радянський Союз iще був нерушимим...

Ми мали дати два концерти у Львові й третій робили «на колесах». Пам’ятаю, на сцену вийшла Ірина Калинець, яку тільки випустили з у’вязнення, і дала мені квіти зі словами: «Від Марійської дружини». Її подяка на сцені також викликала ентузіазм публіки. До речі, в «Ютубі» є відео з того нашого першого приїзду в Україну — «Журавлі» в Україні». З нами поїхав як камерист Кшиштоф Войцеховський, режисер iз гарним фільмовим доробком. Від тієї поїздки він — затятий українофіл...

Нам тоді говорили, що ми зрушили Україну. Можливо, перебільшення, але ми точно були одними з перших, хто руйнував «залізну завісу».

У першу поїздку ми відвідали Львів, Київ, Рівне, Канів, Чернігів. Через рік ми були в Дрогобичі, Івано-Франківську, також до Львова й до Києва доїхали знову. Тоді вже нас вітали з синьо-жовтим прапором. А потім — у половині листопада 1991-го, за два тижні до референдуму і президентських виборів. Ми об’їхали: Полтава, Луганськ, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Кіровоград тоді (тепер Кропивницький), Черкаси і Київ, тільки Харків нам зірвався.

У столиці спочатку співали у Філармонії, потім у Будинку архітектора, а за третім разом зібрали ледь не повну велику залу тоді Жовтневого палацу. Перед виступом на сцену вийшов Левко Лук’яненко. Тоді нашим конферансьє був Василь Вовкун. Наприкінці першого відділення говорив: «Жертвам комунізму, жертвам фашизму, жертвам сталінізму — панахида». Ми співали хвилин 10 i без оплескiв сходили ці сцени. У першому відділі ми виступали у смокінгах iз «метеликами». Коли виходили на другий відділ у вишиванках — зал нас зустрічав стоячи. Наприкінці виступу в 1991 роцi ми співали: «Вставай, вставай народе, вставай з руїн і пожарищ»...

— Наступними етапами були фестиваль «Контрасти» та Дні української музики у Варшаві.

— Коли я вирішив повернутися до професійної музики, я почав комунікувати зі Львівським музичним середовищем. Одочасно я почав диригентські студії у Варшаві й у Львові здобував перші вміння оркестрового диригування на практиці. Якраз «Контрасти» поставали з інспірації «Варшавською осенню» — можна сказати, що цей фестиваль відповідає за успіх польської музики у світі. Спочатку «Контрасти» були перенасичені польською музикою і польськими виконавцями, яких я запрошував. Але потім я задався питанням: а що в Польщі можна почути українського? Нічого... Із таких міркувань виникли Дні української музики у Варшаві, перші з яких відбулися у грудні 1999 року.

«У гостинній хаті у Тенетниках чекало нас близько двадцяти Пендерецьких»

— Чи допомагає у побудові музичних діалогів у широкому сенсі родове українське коріння представників культури уже Польщі? Чи знають у Польщі про те, наприклад, що композитор і диригент Кшиштоф Пендерецький, iз яким, на жаль, 2020 року попрощалися назавжди, мав предків з України?

— Кшиштоф Пендерецький — один із найвагомiших та всесвітньо відомих музичних творців XX i XXI століть. Після смерті Вітольда Лютославського у 1994 році, Генрика Міколая Гурецького у 2010-му, Войцєха Кіляра у 2013-му, а цього року в березні Кшиштофа Пендерецького замикається в Польщі епоха музичних титанів, які своєю творчістю збагатили світове музичне надбання та прославили польську музичну культуру на весь світ.

Першу презентацію музики Пендерецького ми провели у Львові в рамках двох фестивалів — Першого фестивалю польської культури в Україні та Другого міжнародного фестивалю сучасної музики «Контрасти».

Концерт відбувся 22 листопада 1996 року в Римо-католицькому катедральному соборі за участю польських солістів, а також хору та оркестру Краківської філармонії, у програмі — «Польський реквієм» Кшиштофа Пендерецького, диригував сам композитор. Подія була грандіозна!

Підготовка наступного концерту мала певні пригоди, утім, прозвучавши 31 березня 1999-го у Києві, він знову викликав фурор в українському культурному середовищі. Представляли тоді найновіший твір Пендерецького «Кредо» для солістів, хору хлопчиків, мішаного хору та великого симфонічного оркестру, завершений композитором буквально за кілька місяців до того.

Композитор в інтерв’ю ще до концерту підкреслював свій зв’язок з Україною: «Мій батько народився в селі Тенетники біля Рогатина». А наступного дня на репетицію прийшла дівчина, відбувалося це при мені, і каже: «Пане професоре, я називаюся Любов Пендерецька, мої батьки також народилися в селі Тенетники біля Рогатина». Я був свідком цієї розмови.

А вже 12 жовтня 1999 року в рамках 5-го фестивалю «Контрасти» виконували «Кредо у Львові. До речі, це виконання «Кредо» було першим заходом заснованого мною у 1998 році фонду Pro Musica Viva.

А напередодні було заплановано поїздку в село Тенетники, що біля Рогатина. В гостинній хаті чекало нас близько двадцяти Пендерецьких, для яких Тенетники виявилися родинним гніздом. Унікально цікавою була зустріч достойного гостя зі своїм на три роки старшим вуйком по лінії брата діда Пендерецького. Отже, дід з малолітним батьком композитора виїхали в Польщу ще до Першої світової війни, де батько Пендерецького доростав, отримав освіту й одружився. Я був свідком зустрічі через покоління — Кшиштоф Пендерецький зустрів сина брата свого діда.

Утім у Польщі я ніколи не зустрічав, щоб хтось згадував цю родинну історію Кшиштофа Пендерецького. У двотомному виданні М’єчислава Томашевського про композитора теж перекручена інформація. Написано, зокрема, про те, що Тенетники були по стороні Радянської України — неправда, село було в Галичині.

— Хто фінансує проведення Днів української музики у Варшаві? Здається, останні організовані за кошти винятково польської сторони?

— Більшість коштів ми знаходимо переважно в Польщі. Хоча перший фестиваль отримував суттєву підтримку від відомої Львівської кавової фабрики, за що я дуже вдячний покійному вже її директору Борису Дубовому та фінансовому директору Ярославу Волинцю.

У Львові перед тим відбулося те грандіозне виконання «Кредо» Пендерецького за участю польського симфонічного оркестру — «Пендерецький фестиваль оркестру», хорів «Думка» і «Дударик», польських солістів під орудою копозитора.

На фуршеті ми познайомилися з керівниками Львівської кавової фабрики, які, захоплені масштабом події, погодилися підтримати українську музичну акцію у Польщі, й можу з упевненiстю сказати, що з цієї початкової прихильності виросли «Дні української музики у Варшаві».

Загалом цей виробник підтримував нас чотири рази. Тричі на фестиваль приїздив Національний симфонічний оркестр України з диригентом Володимиром Сіренком, двічі — за підтримки українського Мінкультури. На другому фестивалі відбулася світова прем’єра твору Євгена Станковича «Слово о полку Ігоревім» у виконанні українських солістів, Хорової капели «Думка» та Національного оркестру.

Дні української музики у Варшаві — за польські гроші

— Які польські джерела фінансування Днів української музики у Варшаві? Хто ті польські друзі України?

— У Польщі з кінця 1990-х — початку 2000-х років почала розвиватися грантова конкурсна система підтримки культури. Фестиваль «Дні української музики у Варшаві» відбувався нерегулярно, бо багато всіляких зусиль треба докладати. Зрозуміло, найскладніше — здобути ресурси. Другий фестиваль відбувся в 2001 році, третій — у 2004-му, а четвертий — аж у 2012-му, п’ятий — у 2019-му.

І минулого року я відчув, що ця нерегулярність не сприяє належним чином популяризації української музики у Польщі, не має відчутної сили. Минулого року ми склали заяву на отримання дотації від міста Варшава — й отримали грантову підтримку на три роки.

Тобто гарантовано проведення фестивальних концертів у 2021 та 2022 роках. Цьогорічні шості Дні української музики у Варшаві ми змогли провести навіть у цей карантинний час з обмеженою кількістю публіки.

У 2019-му ми організували фестиваль теж за грантові гроші міста Варшава, це була однорічна програма. Раніше фонд Pro Musica Viva отримував гранти польського міністерства культури і національної спадщини. Цього року ми склали заяву до польського мінкульту на підтримку наступних фестивалів — побачимо у лютому, чи і ця установа дофінансує наші зусилля донести до польського слухача вістку про українську музику. Маємо також підтримку приватних осіб — у цьому році нас підтримали Богдан Батрух та Олександра Петрига.

— Чи пробували задіювати можливості українських культурницьких інституцій?

— Ми почали співпрацю з Українським інститутом і маємо серйозні сподівання підтримки ним нашого фестивалю. Я вже казав: України за кордоном за незначним винятком немає — український репертуар не виконується в закордонних культурних установах. Промоція культури за кордоном — це дуже складна й довгострокова ділянка, яка також потребує відповідного фінансування. Наприклад, третина значно більшого, ніж в Україні, бюджету міністерства закордонних справ Німеччини йде на просування їхнього культурного продукту у світі. Третина! Гете-інститут всюду є й діє. Я пару разів казав у Посольстві України у Варшаві: зробіть зустріч із директорами культурних закладів для напрацювання стратегії і тактики промоції української культури. Роботи на цій ниві — непочатий край.

— Ви відчуваєте різницю у зацікавленості класичною музикою в Україні та Польщі? І які б кроки мали бути зроблені у нас, щоб підтягуватися до європейських тенденцій?

— Класична музика всюди є нішевою сферою. Де суспільство краще організоване і краще економічно забезпечене — там більше слухають класичної музики. Не буду тут входити в деталі, але я переконаний, що коли в даній країні царює добра музика у доброму виконанні, там і краще це суспільство живе. Тут також велике поле для філосовських міркувань — що яйце, а що кура... Відповідне фінансове забезпечення культири дозволяє її розвиток та різноманітність, дозволяє запрошувати закордонних виконавців, що, звичайно, поширює атракційніть таких заходів для публіки. У Польщі філармонії завжди намагалися мати закордонних гостей.

В Україні приїзд закордонних виконавців, як правило, оплачують закордонні ж організатори. Польські музиканти переважно приїздять в Україну за польські гроші. По три концерти цьогорічних наших проєктів — «Шопен 210» та «Польсько-українські музичні діалоги», які слухали у Львові, Києві, Хмельницькому й Одесі, підтримали фінансово міністерство культури та національної спадщини Республіки Польща, варшавський Інститут Адама Міцкевича та Польський інститут у Києві.

Окрема тема — це концертні зали: у Польщі за останні десять рокiв з’явилося дуже багато нових залів, а два — світового рівня: у Вроцлаві та Катовіце. У Києві виступав як диригент Анджей Косендяк — директор Національного форуму музики у Вроцлаві.

Він дуже цікаво розповідав, як це сталося, що там з’явився один iз кращих у світі концертних залів на 1800 місць — у місті, де проживає 700 тисяч мешканців (до речі, до пандемії 10% це були українці...). Словом, цим був дуже зацікавлений сам мер міста Вроцлава, а це виникало зі стратегії розвитку міста. Коли хочеться, щоб сюди приїжджали світові професіонали, то мусять вони мати якісь атракції для вільного часу.

Від моменту, коли у Вроцлаві почали думати про новий концертний центр до першого креслення архітектора минуло три роки. Одночасно складали календар, чим заповнювати кілька залів цього комплексу впродовж 365 днів. Коли є гарне приміщення і найкращі виконавці — туди хочеться прийти багатьом.

Нарештi варто нагадати думку, що культура — це також вагома і немала частина економіки. Є підрахунки, які подають, що культурна активність у дуже широкому розумінні (враховуючи всі витрати, які треба понести, щоб потрапити на бажане дійство — кошти подорожі та можливі відвідини ресторану після концерту тощо) генерує прибутки, більші за, наприклад, автобізнес.
Тут мої сердечні побажання і поради правлячим усіх рівнів — не заощаджуйте на культурі!