Наша любов з Україною взаємна. Пам’яті Михайла Жванецького

У Крим не приїхав

Коли Путін і його оточення розробляли план відторгнення Криму, мер Москви Юрiй Лужков розпочав будувати в Севастополі так званий «Московський квартал».

Побудували досить швидко, швидко й заселили. Але жоден із севастопольців квартири не отримав, бо оселилися там так звані «зелені чоловічки» — навчені військові «профі», які відіграли ключову роль у захопленні Криму.

Коли це сталося, той же Лужков прилетів у Севастополь на чолі потужного культурно-мистецького десанту, для якого підготували центральну в Севастополі площу Нахімова, а грандіозний концерт провiдних майстрiв російської естради одразу перетворився на відверте українофобське дійство.

Той же Лужков у вступному слові говорив:

«Україна дала нам багатьох талановитих людей, але не в Україні, а в Москві, яку я маю честь очолювати, знайшли своє щастя й визнання шанувальників Вертинський, Козловський, Дунаєвський, Утьосов, Еренбург, Бернес, Шульженко, у пізніші часи Юрій Гуляєв, Бела Руденко, Людмила Гурченко, Вадим Мулерман і такий неперевершений майстер сатиричного жанру, як Михайло Жванецький, якому ми вирішили віддати все друге відділення сьогоднішнього концерту... До речі, Україна не видала жодної книги Михайла Михайловича, всі вони виходили у московських видавництвах або у видавництвах інших російських міст».

Та даремно севастопольці чекали виступу Жванецького — він не приїхав: Михайло Михайлович знав, яких українофобів включив у концертну програму Лужков, і тому говорив: «Якби я там виступив, я б зрадив Україну».

Що ж до провокативних тверджень Лужкова, то тут треба зробити два коментарi.

Перший. Ніхто з перерахованих ним уродженцiв України ні в яку іншу країну не тікав, кордонів не перетинав, бо в час їхньої молодості в них була одна країна — СРСР. Але про це Лужков як професійний провокатор «забув» сказати.

Другий. Провокацією виглядає й твердження про те, що «Україна не видала жодної книги Михайла Жванецького». Це відверта брехня: до 70-річчя сатирика (2004 рік) видавництво «Махаон Україна» випустипа досить великим тиражем його книгу «Мой портфель».

Представляючи її широкому читацькому загалу, видавництво зазначає українською: «До першого в Україні видання творів знаменитого письменника-гумориста Михайла Жванецького ввійшли найкращі — як добре знані й відомі, так i нові — гуморески, оповідання, сатиричні замальовки й афоризми, що по праву вважаються нині загальнонародним надбанням».

Отже, «Мой портфель». Він відкривається великою проукраїнською статтею «Я і Україна», з якої й розпочну ці спогади...

Книга, видана в Україні.

«Я і Україна»

«Ну що для вас Україна, коли пів року ви живете у Москві, книжки ваші виходять у Москві, а виступаєте ви по різних російських містах...»

Коли в мене отаке запитують, я відповідаю: «В Україні я народився, вона — моя Батьківщина».

Після такої відповіді ніхто подібних запитань уже не ставить.

В енциклопедичному словнику 1998 року видання на сторінці 396 між словами «жвали» й «жвачні» Жванецьке городище трипільської культури біля однойменного села України. А далі пояснення: «Хмельницька область, захисний вал, залишки жител і двоярусних гончарних горнів».

Так тисячу вибачень: хто ж я такий, окрiм того, що єврей? Звичайно, українець!»

Перше знайомство

Розпочати хочу з далекого, майже міфічного 1968 року, коли головний редактор республіканської молодіжної газети «Комсомольское знамя», незабутній Олександр Семенович Капто, призначив мене, корінного одесита, на посаду власного кореспондента цієї газети по Одесі та Одеськiй областi.

І вже наступного дня керівники одеського комсомолу Микола Чернявський i Василь Гінкул отримали розпорядження: у будинку обкому комсомолу виділити приміщення під кореспондентський пункт республіканської газети.

Одесити тоді багато читали і, як я переконався, багато й писали: в корпункт почали приходити молоді поети, прозаїки-початківці, студенти-філологи. На моєму столі вони залишали свої твори, сподіваючись, що республіканська молодіжна газета бодай щось надрукує. Людей приходило багато, але принаймні трьох із них запам’ятав на все життя.

Ось Петро Осадчук. Йому виповнилося 28 років, і він мав розпрощатися з комсомольським квитком, тож присвятив йому такі рядки:

Двадцять вісім — і будь здоров,
Є статут, все записано там.
Та нестиму, як першу любов,
Я на серці тебе крізь літа...

Це було талановито, і це було надруковано. Забігаючи наперед, зазначу: переїхавши в Київ, як і я, Петро Ілліч Осадчук був обраний секретарем правління Спілки письменників України, став депутатом Верховної Ради України.

Як парламентський кореспондент я бував на засіданнях Ради, ми зустрічалися, з приємністю згадували ті неповторні часи.

Ось Михайло Жванецький. Йому вже за тридцять, а він, маючи великий доробок гумористичних творів, іще нічого не видав друком. Поклав переді мною стос рукописів, об’єднаних заголовком «Мой портфель».

— Дорогий Михайле, — кажу я,`— якби ти приніс нарис з ударної комсомольської будови, якою ЦК ЛКСМУ оголосив Одеський суперфосфатний завод, якби написав про бригаду комуністичної праці, у яку об’єдналися портові докери, то питань не було б. А гумор... Що ж, я запропоную твої твори літературному відділу газети.

Але про Жванецького — далі, а поки представляю сорокарічного товстуна, який відрекомендувався дещо своєрідно: «Додік». Це — Давид Макаревський, який «хворіє» театром, і тому в Одеському політехнічному інституті створив студентський театр «Парнас».

Але для «розкрутки» йому потрібен відгук преси, тому й передає газеті свій нарис про «Парнас». Щоправда, побідкався, що студентам нема що грати, а п’єси, які виходять під рубрикою «На допомогу художній самодіяльності», — усі про велич наших звершень, про рекордні виплавки чавуну, про «залізних» дівчат, які забули про кохання, а думають тільки про те, який трудовий подвиг здiйснити, аби уславити Вітчизну...

І тоді, не роздумуючи довго, я передав йому низку творів Жванецького, припустивши, що це якраз те, що йому потрібно.

Принагідно зазначу: виїхавши (коли почали випускати) до Ізраїлю, Макаревський створив у Тель-Авіві театр «Огель» (намет), у якому ставив п’єси з життя єврейської бідноти в Україні — за мотивами творів Шолом-Алейхема.

«Я і Україна»

«Хоча наша любов з Україною взаємна, я не знав, що є Жванецьке городище. Було б приємно, якби на честь мене. А якщо й мене на честь городища — також добре: зрозуміло, звідки я, і мені вже не вигукнеш: «І їдь до себе».

Я в себе. Зі своїм городищем. Я нікуди звідси не поїду».

Утрьох

Подальші події розвивалися так: Макаревський подзвонив Жванецькому і сказав такі бажані слова:

— Мішо, я все беру. Але є нюанс: «Парнас» — театр молодіжний, швидше, студентський. Напишіть нам гумореску зі студентського життя.
У клубі Одеського політехнічного інституту, де влаштувався «Парнас», Жванецького зустрів той же Макаревський й одразу представив Романа Карцева та Віктора Ільченка, на яких театр, як сказав Макаревський, «покладає надії».

Жванецький передав їм знаменитого «Аваса» — про кмітливого студента й «тупого» доцента, й обидва актори, увійшовши в ролі, почали читати свої монологи з папiрця.

Отак вони й познайомилися, аби надалі вже не розлучатися. Жванецький, Карцев, Ільченко. Усі вони зрозуміли, що дуже потрібні одне одному: Карцев та Ільченко шукали дотепні тексти, Жванецькому обидва вони були потрібні, аби читати його тексти зі сцени.

Отак утрьох вони йшли нічною Одесою, і Жванецький сказав:

— Більше на студентські теми я не писатиму, Одеса вся просякнута гумором, сатирику, гумористу є де розгорнутиса — тiльки вслухайся.

А коли вийшли на Дерибасівську, Михайло додав:

— Наша наступна програма так і називатиметься: «Як пройти на Дерибасiвську?»

Почалися репетиції, які проходили легко й супроводжувалися сміхом.

Та от програма готова. Але де, з якої нагоди її показати? У Жванецького статус сатирика-початкiвця, Карцев та Ільченко не більше, ніж аматори з художньої самодiяльностi.

Та все ж нагода трапилася: всесвітньо відомий Одеський оперний театр iшов до свого 100-річного ювілею, і влада мала намір відзначити дату із розмахом.

Хід підготовки широко висвiтлювала преса, і Жванецький звернувся до голов­ного редактора міської молодiжної газети Григор’янца. Єрванд повiдомив, що вiн у курсi, що є вже й програма заходу, з якою ознайомив Жванецького:

1. Доповідь керівника міського управління культури.
2. Доповідь директора оперного театру.
3. Привітання від трудових колективів Одеси.
4. Привітання вiд вітчизняних i зарубіжних театрів.
5. Концерт провідного соліста театру Миколи Огренича.

Але ж це нудота, типовий бюрократичний захiд, де навіть натяку немає на гумор, якусь iскру веселості.

Утрьох вони прийшли до голови Одеського мiськвиконкому Руслана Боделана, але той лише розвів руками: «Усе контролює секретар мiського комiтету партії з ідеологічних питань Лідія Гладкая, але я доповiм їй про вас, попрошу переглянути вашу програму».

І от Палац культури моряків, що на Приморському бульварі. У залі — лічені особи, вглибинi — батьки Жванецького, Михайло Мойсейович та Раїса Якiвна.
Із невеликим запізненням приїжджає Гладкая, сідає в першому ряду: починайте.

Лідія Всеволодівна щиро сміялася, аж поки не пiшла сценка про приїзд Утьосова до Одеси. Суть така: приїхав Утьосов до міста, в якому народився. Вийшов на привокзальну площу, поклав валізи на землю й мовив захоплено: «Здрастуй, Одесо! Як змінилася ти, як погарнішала, не впiзнаю тебе».
Нахилився за валізами, а їх... вкрали.

«О, — каже Утьосов, впізнаю. Тепер впізнаю!»

— Е ні, так справа не пiде, — підводиться Лідія Всеволодівна. — Утьосов приїхав до Одеси у рік 50-рiччя Великого Жовтня. То що, по-вашому, крім крадіїв, його ніхто не зустрічав? А де ж одеські робітники, службовці, творча молодь?..

Вона вийшла із зали, очiльник міста Руслан Боделан безпорадно розвiв руками.

Можна було б і опустити руки, але ж вони були одеситами, а це, як сказав Утьосов, «что-нибудь да значит». Рішення прийшло саме по собі: якщо їх не пустили на театральну сцену, їхньою сценою стане вся Дерибасівська. Так з’явилася знаменита одеська «Гуморина», яку відзначали всім містом, так з’явився День сміху — 1 квітня, й обидва ці заходи збирали шанувальників гумору з усього СРСР — інших радощів тоді не було.

«Я i Україна»

«На запитання, що мене пов’язує з Україною, відповідаю: «А що вас пов’язує з батьками?» Якщо знайдете відповідь, зрозумієте мене.

І ще. Раптом дізнався, що українські страви внесли до всесвітніх цінностей ЮНЕСКО. Тут і борщ, і вареники в сметані, і кров’янка. Так це ж і мої улюблені страви! Бачите, мої смаки і рішення ЮНЕСКО повністю збiгаються».

Поруч із метром

Невиправний оптиміст, Жванецький завжди вірив у свою удачу. І прийшла вона звідти, звідки ніхто її не чекав: в Одесу приїхав на відпочинок Аркадій Райкін. Оселився в санаторії ім. Чкалова, що на 10-й станції Великого Фонтану.

Візит такої людини не міг бути непомічений, і дуже скоро в санаторій приїхали директор Одеської філармонії Дмитро Козак i популярний конферансьє Аркадій Астахов. Поговорили на різні теми, Козак запросив актора виступити в Одесі, на що той несподівано легко погодився. І раптом сказав:

— Дивився по телевізору вашу «Гуморину». Це ж справжнє свято гумористів, яке не виникло саме по собі. Хто його влаштував?

Астахов назвав три прізвища: Жванецький, Карцев, Ільченко.

— Я чекатиму на них тут, у санаторії, передайте їм.

Жванецький пізніше згадував, що він та Ільченко ще трималися, а в Карцева від такої звістки «дах поїхав», він мало не знепритомнів: сам Аркадій Райкін — народний артист СРСР, кумир мільйонів, засновник і керівник Ленінградського театру мініатюр зажадав зустрічі з ними. Чи не сон це?

У клубі санаторію Астахов представив метру кожного окремо, а Райкін красивим жестом запросив їх на сцену. Жванецький залишився у залі, а його друзі швидко ввiйшли в образ і показали уривки з п’єси «Как пройти на Дерибасовскую».

Ось дві сценки звідти:

Ільченко запитує Карцева:

— Ромо, де ти познайомився з такою дівчиною?
— На Дерибасівській, під ліхтарем.
— А що, ліхтар тоді не світив?

І далі:

— Ти просив її стати твоєю дружиною?
— Просив, але вона зволікає.
— Чому? Ти ж такий стильний, вродливий.
— Так, але їй доведеться мене годувати, поїти, одягати...

І спеціально для Райкіна:

Зустрічаються на Привозі два євреї. Один запитує:

— Чому ти такий схвильований, Абраме?

— А як же не хвилюватися? Маркс помер, Енгельс помер, Ленін помер, щось і я погано почуваюся...

Ці одеські хохми розсмішили Райкіна. Вдосталь насміявшись, він витяг два типографськi бланки, на яких було набрано: «Прошу прийняти мене на роботу», простягнув їх Карцеву та Ільченку:
— Заповніть і розпишіться. Чекаю на вас у Ленінграді.

А Жванецькому мовив, ніби вибачаючись:

— Зі мною співпрацюють такі автори, як Віктор Ардов, Володимир Поляков, Борис Ласкін.

Жванецький зрозумів натяк метра. Але як справжній одесит духом не занепав: якщо надалі нікому буде читати його твори, він сам їх читатиме. А оскільки гуморесок уже зібралося досить багато і запам’ятати всі важко, він винайшов новий для естради стиль — читати, тримаючи в руках рукопис. Надалі його сценічним майданчиком стають робітничі клуби, студентські «капусники», корпоративи, круглі дати і навіть санаторії — всі у межах Одеси.

І раптом міжміський телефонний дзвінок, і повний образи голос Райкіна:

— Мішо, як ви могли, ви залишили без репертуару мій театр...

— Я?— здивувався Жванецький, — ви запросили моїх друзів, а мене залишили в Одесі...

— Ну, це деталі. Приїздіть, я чекаю на вас.

І вони знову зустрілися, уже не в Одесі, а в Ленінграді. Жванецький знову побачив метра, а потім, оселившись у гуртожитку, записав: «Райкін був не по-людськи красивий i завжди одягався вишукано — це він умів: пісочні брюки, піджак кольору кави, сорочка з хусточкою на шиї — в усьому вишуканий смак.

Голосу ніколи не підвищував, тримався без помпи, і це при такому успіху, при такiй славi.

А я сидів перед ним зі статусом механіка портових кранів із зарплатою 105 кабованців на місяць. Винести близкiсть із ним було важко, дуже важко».

І далі...

«А зараз ми йдемо прописуватися, — мовив Аркадій Ісаакович». І ми сіли у велике чорне авто, не знаю навіть, як воно називається, і ми поїхали в управління міліції, і він сказав «посидь» і ввійшов до кабінету генерала, i зовсім недовго там пробув, а вийшовши, сказав «усе в порядку».

Назад ми йшли пішки, і його всі впізнавали, і всі з ним віталися, і я був такий щасливий».

Його прописали у впорядкованому гуртожитку, що на проспекті Металістів, де в просторій кімнаті на нього чекали Карцев та Ільченко. Радість зустрічі була безмежна, стіл прикрасила пляшка «Столичної».

А далі — трудові будні. Роман і Віктор зранку йшли в театр на репетицiї, а він сідав до столу, писав твори, гідні цієі талановитої людини, яка витягла на професійну сцену трьох нікому не відомих одеситів, що не мали театральної освіти і навіть самі вважали себе аматорами.

У гуртожиток регулярно приходила помічниця Райкіна режисер Муза Павлова, аби взяти й передати метру новий дотепний монолог. Жванецький писав, а Райкін виносив на сцену такі шедеври гумористичного жанру, як «В греческом зале», «Дефицит», «Изобретатель», «Города», «Юзик»... І, дивна річ: Аркадій Ісаакович ніколи не називав ім’я автора, а всі в країні говорили: «Райкін читає Жванецького».

Як наслідок — на всі вистави аншлаг, на зайвий квиток годi було й сподіватися. «Аншлаг, — розмірковує Жванецький, — я закохався в це слово. Нехай оцінюють його хто як хоче, а я стверджую: кров’ю, потом і сльозами полита дорога до аншлагу, утримати його надовго — не так уже й просто».

Усі в Ленінградському театрі мініатюр розуміли, хто забезпечив колективу та його керівнику Аркадію Райкіну такий приголомшливий успіх. І наслідки не забарилися.

Михайло Жванецький: «Раптом життя моє круто змінилося: Рома Марківна, дружина Райкіна, майже урочисто вручила мені мій перший гонорар — 500 карбованців, я переїхав в окремий номер у готелi «Асторiя», отримав проплачене харчування в ресторані й прем’єру «Світлофора» — вiн увесь iз моїх текстів. Я став знаменитим і багатим».

І годі було б чекати чогось кращого у життi, якби не той шефський концерт на Балтійському суднобудівному заводі. Знову оплески, знову приголомшливий успіх. І раптом отой старий пітерський пролетарій, який, ставши біля встановленого в залі мікрофона, сказав:

— Ви, товаришу Райкін, воюєте з хімчистками й пральнями, висміюєте алкоголіків і завідуючих складами, а ви вище беріть, беріть вище, — і вказав на стелю.
Це змусило Жванецького, за згодою Райкіна, перейти від гумору до сатири: він створює гостросатиричне дійство «Люди и манекены». В результаті репертуар театру зазнав корінних змін, що й підтвердили його подальші виступи.

Ось стара жінка (артистка Вікторія Горшеніна) у черзі за хеком розмірковує над державним устроєм США та СРСР: «У них президента міняють кожні чотири роки, а в нас манекени по двадцять років сидять».

Ось одкровення лектора-суспільство­знавця (Аркадій Райкiн): «Поряд із робітниками, селянами, інтелігенцією в нас з’явився новий клас — кар’єристи. Вони йдуть угору, а дійшовши, повзуть ушир — погляньте на будь-якого номенклатурника.

Якщо верхи роблять кар’єру, то низи крадуть, інтереси верхів i низів iдуть паралельно — низи не заважають верхам робити кар’єру, а верхи, зі свого боку, не заважають низам красти, тягнути все.
Для лікуванння верхів iз Японії лікаря викличемо, а низи й самі довго жити не хочуть. Тому й не лікуються, а горілкою, тютюном, наркотиками свідомо вкорочують собі віку».

А молодий науковець (актор Леонід Ляховецький) оприлюднив тему кандидатської дисертації: «Роль партії в теплоутворенні парових котлів».

Як на ті часи все це було надзвичайно сміливим, а сміливість у СРСР каралася, тож Райкіна одразу викликав «на килим» перший секретар Ленінградського обкому КПРС Григорій Романов:
— Ви що собі дозволяєте! — гримав він. — Партія вам не прохідний двір, і ми в місті Леніна, в місті Великого Жовтня не дозволимо вам паплюжити партію.

У відповідь Жванецький написав гумореску такого змісту: білогвардiйський генерал телефонує з Парижа своєму онуку в Ленінград:

— Слухай, як тепер називається Царська площа?
— Так вона й називається — Царська площа.
— А хто у вас найголовніший?
— Романов.
— Романов? Так навіщо ж я звідти емігрував?!

Коли Жванецький увійшов до кабінету Райкіна, аби прочитати гумореску, той сидів пригнічений, похмурий і мовив, не підводячи очей:

— Мішо, ви в нас більше не працюєте.

«Я і Україна»

«Одесу люблю, Київ люблю, поважаю Харків, Херсон, Запоріжжя, Миколаїв. Виходжу на сцену, і не треба нічого пояснювати — я вдома, я свій. Читаю, всi сміються, незалежно від того, хто до якої партії входить. От вам і об’єднавчий фактор».

Незабутній Петро Юхимович

Розлучення з театром Райкіна і з самим Райкіним відбулося без жалю: Жванецький уже почав «набирати обертів» — його чули у розважальних програмах радіо, бачили по телевізору, цитували крилаті фрази. Невдовзі від Райкіна пiшли й Карцев з Ільченком. Мотивація така: його театр — це театр одного актора, усі ж інші, отримуючи епізодичні ролі, мають підігравати метру.

І знову радість зустрічі — тепер у рідній Одесі, і знову пляшка «Столичної» прикрасила стіл, а мати Романа вже несе таку популярну в Одесі фаршировану рибу...

І от тоді, коли вирішили перепочити після ленінградської напруги, Жванецького розшукав начальник Одеського обласного управління культури Роман Бродавко і мовив iз помітним хвилюванням:
— Вас запрошує директор Укрконцерту Сергій Мельник. Просить прибути якнайшвидше.

І от Жванецький у Києві. Директор Укрконцерту мовив з іще більшим хвилюванням:

— Михайле Михайловичу, така удача випадає раз у житті: Петро Юхимович Шелест запрошує вас на свою батьківщину.

— А вона десь під Києвом?

— Ні, під Харковом. Ось квиток на літак, а в Харкові на вас чекатиме автомобіль.

Їхали довго. А в селі Андріївка Балаклійського району його радо зустрiчав перший секретар ЦК Компартії України Петро Юхимович Шелест. У вишиванці й брилі він був схожий на селянина з рідної йому Слобожанщини.

Запросив гостя до розкішного столу, але перед тим повідомив про таке:

— Тиждень тому менi виповнилося шістдесят, i син подарував менi магнітофонну касету, сказавши: «Послухай, не пожалкуєш». То був запис вашого виступу на одному з концертів. А навіщо ж мені слухати касету, коли я можу запросити самого виконавця, — розсудив я. І от ви тут, і все село чекає вашого виступу.

Увечері в клубі Андріївки не було де яблуку впасти. У першому ряду — Петро Юхимович із сім’єю, керівники місцевого радгоспу, передовики.
Увесь виступ супроводжувався оплесками, сільчани дякували і Жванецькому, i... Шелесту.

Коли секретар Одеського обкому партії Лідія Гладкая дізналася, як відзначав своє шістдесятиріччя всемогутній Петро Юхимович Шелест, вона тут-таки передзвонила Жванецькому:
— Ми вирішили створити в Одесі театр мініатюр, зараз підшуковуємо сценічний майданчик.

— А з нашим репертуаром знайомитися будете?

— Ну що ви, — щиро здивувалася Лідія Всеволодівна, — грайте, що хочете.

Це було щось нове, від чого дихнуло свободою, але Жванецький із друзями цим не скористалися: вони взяли участь у першому Всесоюзному конкурсі артистів естради, посівши там почесне друге місце, яке ще більше зміцнило їхню популярність, і далі — всесоюзне визнання.

Вiн i Україна (вiд автора):

1999 року у зв’язку з 65-річчям від дня народження президент України Леонід Кучма присвоїв Михайлові Жванецькому почесне звання «Народний артист України».

2004 року у зв’язку з 70-річчям від дня народження в Одеському літературному музеї встановлено прижиттєвий пам’ятник Михайлові Жванецькому.

2014 року у зв’язку з 80-річчям від дня народження Пролетарський бульвар в Одесі перейменовано на бульвар Михайла Жванецького.

Ну як тут не пригадати слова майстра: «Наша любов з Україною взаємна».

Жванецький — про рiдне місто

«Одеса давно й постійно експортує в інші міста та країни письменників, художників, музикантів і шахістів. Фізиків і математиків менше, хоча батько нашої космонавтики Корольов — одесит. Такий самий, як Мечников, Бабель, Ільф і Петров, Катаєв, Ойстрах, Гілельс.

Чому тут народжуються стільки талантів, не можуть зрозуміти як самі жителi, так і муніципалітет, який час від часу змушений називати вулицю ім’ям когось з одеситів.
Надзвичайний інтерес становлять старі двори, які зберегли неповторний аромат одеської давнини.

Головна вулиця — Дерибасівська. Якщо спитати, як туди дістатися, можуть і побити, бо не здатні повірити, що є у світі людина, яка не знає, як дістатися, як сказали б нині, головного бренду Одеси.

Ті ж, що вам усе ж таки пояснять, слів «ліворуч», «праворуч» не вживають, кажуть, «підете тудою, а потім — сюдою». Той, що запитує, мало не божеволіє, аж раптом йому кажуть: «ось вона».

Усі життєві шляхи одеситів упираються в море — там починається інше життя, інша компанія, а за морем — інші країни».