Кужілочка шумить, веретенце дзвенить: як майстриня з Полтави відроджує ремесло прядіння

42-річна Світлана Прохорчук, котра донедавна проживала в Житомирі, а понад рік тому перебралася до Полтави — по­ближче до батьків, які свого часу оселилися в селі Полузір’я на Новосанжарщині, очолює гурток фольклорно-етнографічного краєзнавства в КЗ «Обласний центр національно-патріотичного виховання, туризму і краєзнавства учнівської молоді Полтавської обласної ради», займається вишивкою, в’язанням, відродженням такого народного прикладного мистецтва, як плетіння з природних матеріалів — трави й соломи, популяризує випікання хліба за стародавніми рецептами, а ще захоплюється таким напівзабутим ремеслом, як прядіння.

«Любов до цього народного ремесла жила в мені, мабуть, на генному рівні»

— І пряду нитки, і сама ж в’яжу з цієї пряжі, зокрема виготовляю профілактично-лікувальні вироби з собачої шерсті. А також навчаю дівчаток прясти. Це ж не секрет, що витоки творчих здібностей і дарувань дітей — на кінчиках їхніх пальців. От у чому цінність ручної праці, — переконує мене пані Світлана.

— Прясти нитку — це як прясти свою долю: як не старайся, ота нитка не буде однаково рівною, гладенькою. Наші предки навіть вірили в богинь, які прядуть долю. Завжди говорю дітям, що речі, зроблені своїми руками, — це своєрiдний оберіг, бо людина вклала в них тепло своїх долонь, найкращі помисли й переживання. Можливо, тому й сама почуваюся дуже захищеною у тій же вишиванці. А я часто вдягаю не лише вишиті власноруч, а й стародавні відреставровані сорочки, у кожної з яких своя історія: якусь купила на базарі в бабусі, а якусь просто-таки врятувала, бо нею збиралися утеплити вулики.

За словами майстрині, її вихованці з цікавістю сприймають навчання премудрості, як прясти нитки. Більше того, це цікаво й дорослим — пані Світлана зізнається: вона навіть не очікувала, що на цю інформацію буде такий попит.

— Прядка в мене, на жаль, не бабусина. І в дитинстві самого процесу прядіння я не бачила. Але, мабуть, любов до цього народного ремесла жила в мені на генному рівні, — припускає Світлана Прохорчук. — Одного разу побачила, як пряде колега з Житомира Олена Тихненко (вона потомственна пряха), і собі загорілася. Так почала ходити до її школи практичного прядіння — і це ремесло мене по-справжньому захопило. Сівши за прядку, одразу зрозуміла, що це моє. Як би вам пояснити? Для мене цей процес — свого роду медитація в заклопотаному світі.

Недаремно кажуть: яка прядка, така й нитка. Оскільки, як ви вже знаєте, бабусиної прядки пані Світлана не мала, знайти її вдалося за допомогою iнтернету. Один предмет народного побуту, про який ідеться, дістався їй за смішні гроші — 250 гривень — та ще й у майже робочому стані.

— Чоловік, котрий привіз власним автомобілем ту понад столітню прядку, по якій добряче пройшовся час, повідав, що вона належала його бабусі Катрусі, а тій дісталася від її бабці. І оскільки в їхній родині не було онуки, а ріс лише онук, бабуся все жартувала: кому ж мені, мовляв, тепер прядку передати? Ми якраз їхали до батьків у Полузір’я, тож привезли придбану річ туди. Мій тато, інженер за фахом, оглянув старовинне знаряддя праці й прорік: отут, мовляв, треба підтягнути, отут змастити, а оце замінити. У такий спосіб відреставрували мою першу прядку, — пригадує майстриня.

— Із цього все й почалося. Згодом придбала другу прядку — її оновив мій чоловік, витративши на це чимало часу, бо майстри, які могли б узятися за таку роботу, правлять за це стільки грошей, як за крило літака. На сьогодні маю вже три відновлені прядки. Одна з них стоїть у нашій полтавській квартирі на 5-му поверсі, друга — у батьківській сільській оселі, куди зазвичай при­їжджаю у вихідні й увечері, коли є вільний час, буває, ще й там пряду. А третя — найкомпактніша — скрізь зі мною мандрує. Часто її доводиться везти через усе місто в салоні тролейбуса чи «маршрутки».

Майстриня доводить, що прядка може бути не лише музейним експонатом

Річ у тому, що Світлана Прохорчук, популяризуючи ремесло прядіння, із задоволенням бере участь у різних мистецьких акціях: майстриню можна побачити за прядкою навіть посеред пішохідної вулиці в центрі Полтави. У такий спосіб вона доводить, що прядка може бути не лише музейним експонатом, що ремесло прядіння живе. І її дивує те, що люди, котрі споглядають процес прядіння нитки, бува, не розрізняють прядки й ткацького верстата, і тоді їй доводиться пояснювати це, як дітям зі свого гуртка.

— Це ж очевидні речі, — говорить жінка. — На щастя, у нас є майстрині, котрі зберегли секрети цього ремесла, але нерідко вони чомусь не прагнуть ними ділитися. Невже хочуть лишитися останніми, хто вміє прясти? Я ж переконана: потрібно відроджувати й передавати від покоління до покоління ремесла, які, власне, й ідентифікують нас як націю.

У пані Світлани була навіть ідея створити інтерактивний музей, у якому можна було б не лише споглядати прядку, а й пробувати на ній прясти, або хоча б школу прядіння. У цьо­му майстриню народної творчості підтримала інша популяризаторка українського традиційного мистецтва із селища Опішня, що на Зіньківщині, Олена Щербань. І от цими днями на базі її етносадиби «Лялина світлиця» відкрито музеї звареного борщу та живого хліба, а також школу практичного прядіння, де вже є одна відреставрована прядка (а дві інші, які вдалося знайти,  потребують серйозного ремонту).

— Тепер проводжу там заняття — щоправда, у зв’язку з карантином — тільки індивідуальні й за попереднім записом, — ділиться радісною новиною Світлана Прохорчук. — І, відверто кажучи, була просто вражена тим, що охочі навчитися прясти прибули аж із Дніпра, Києва. Чому й стверджую, що цікавість сучасниць до ремесла, яке було звичним для наших бабусь і прабабусь, дуже велика. Аби задовольнити її, у недалекому майбутньому хочу проводити заняття й у режимі «онлайн».

До речі, в родині підростає іще одна пряха — 5-річна донька Зоряна. Дівчинка поки що сама не пряде, зате вміє правильно обертати колесо прядки (а це не так легко) і з маминою допомогою вже робить свої перші ниточки. Складність процесу прядіння в тому, що в ньому задіяні одночасно обидві руки, які мають виконувати дві різні операції, й, до того ж, нога (класична дерев’яна прядка, на відміну від сучасних електричних, споряджена ножним приводом).

— Звісно, колись то було звичною річчю, але ці здібності розвивалися з дитинства. Дівчаток із 7 років посвячували в рукодільниці, після чого вони мали навчитися всього, що їм знадобиться в дорослому житті. У кожній родині була прядка, а часто — й не одна. І треба було напрясти стільки ниток, щоб вистачило на одяг для себе, майбутніх чоловіка й дітей, а також на килими, покривала тощо. Чим більше всього напрацюєш, тим комфортніше тобі потім житиметься. Ще лишилися люди, які це пам’ятають. Одна жіночка поважного віку якось у розмові зі мною зауважила, що ота прядка відібрала в неї дитинство й молодість, оскільки за прядінням вона світу Божого не бачила, — розказує пані Світлана.

«Якби все, що я зробила власноруч, купити, то це вилилося б у добру копієчку»

— Я не впевнена, що й моя донька колись цим займатиметься, — додає вона, — але принаймні вона вмітиме це робити. Будь-які знання й уміння зайвими не бувають. Колись я теж не знала, чим займатимуся в житті, а тому про всяк випадок навчилася грати на акордеоні, закінчила курси бухгалтерського обліку, навчилася малювати, вишивати, в’язати, плести із трави й соломи, їздити на велосипеді і плавати на байдарках, окрім усього, розуміюся на спортивному орієнтуванні, була туристичним гідом. За освітою ж я вчитель початкових класів, тому не уявляю свого життя без роботи з дітьми.

Ну і, звичайно ж, майстриня вміє прясти. Цікаво, що для того, аби зсукати нитку, вона закуповує в розплідниках породистих собак вичесану собачу шерсть. Стверджує: завдяки своїй особливій структурі ця шерсть добре тримає тепло, до того ж здавна відома своїми цілющими властивостями.

— Собачу шерсть ретельно перемиваю, перебираю за відтінками (при цьому принципово не фарбую) і вичісую в кужіль, а тоді пряду на основу — бавовняну нитку, — розповідає про деталі Світлана Прохорчук.

— Завдяки тому, що я напряла багато ниток, уся моя родина має можливість носити практичні, теплі, унікальні, красиві речі першої необхідності, які, до того ж, мають цілющі властивості. У холодну пору року це насамперед шкарпетки, рукавиці, шапки. Я полюбляю шалі, а оскільки багато працюю руками, не розлучаюся з напульсниками. Зараз в’яжу собі жилетку — це дуже зручна річ, особливо для походів.

У чоловіка, який є учасником АТО, травма шийного відділу хребта (він у нього постійно має бути в теплі), тому той носить манишку, що закриває шию й спину. Сестра — туристка, майстер спорту — отримала травму коліна, тож не відмовляється від наколінників. Мама носить на голові пов’язку, бо їй часто допікає мігрень (вона належить до метеозалежних людей). Тато говорить, що без зігріваючого пояса, який закриває поперек, узагалі не може поратися по господарству. Дорослій племінниці подобаються мітенки: і рукам тепло, і новим манікюром можна похизуватися. А в моєї доньки багато саморобних в’язаних гачком іграшок. І якби все, що я зробила власноруч, купити, то це вилилося б у добру копієчку.

Окрім усього, хвалиться героїня цього матеріалу, вона завжди може здивувати друзів власноруч створеними ексклюзивними подарунками — це теж великий плюс. Інколи ж пані Світлана й підзаробляє — пряде і в’яже на замовлення. Це також приємно — як-не-як хоч невеликий доважок до сімейного бюджету.

— Мене радує те, що напівзабуте ремесло потихеньку відроджується, що, аби оволодіти ним, люди часом долають шлях через пів країни. Відчуваю піднесення й від того, що воно цікавить дітей, які знаходять час, аби відвідати гурток.

На жаль, значною проблемою нашого центру є відсутність власного приміщення. Іще не так давно воно було, але потім, як це буває, виявилося комусь потрібнішим. Натомість для занять із гуртківцями виділили інше приміщення в офісному центрі, і тепер ми маємо одну-єдину кімнату, — бідкається Світлана Прохорчук,

— це при тому, що в нас налічується понад 20 різних гуртків спортивного, краєзнавчого та військово-патріотичного профілю, де діти розвивають свої здібності абсолютно безкоштовно. Дуже вірю, що знайдуться люди, які допоможуть створити комфортні умови для занять не лише вихованців мого гуртка, бо, як на мене, прищеплюючи любов до традиційної праці, відро­джуючи народні ремесла, ми виховуємо в дітей почуття гордості за своїх предків, культурні надбання свого роду й народу.