Зеленський хай приїжджає, гляне, як ми бідуємо: репортаж із Нового Майдану на Хмельниччині

Стати літописцем Нового Майдану, сидячи в столиці, завдання не з легких. Вісім речень статті в Wikipedia про це село Хмельницької області дають мало приводів для роздумів.

Якщо сильно постаратися, в покладах інформпростору можна відкопати єдину новину про населений пункт, назва якого співзвучна з очікуваннями пасіонаріїв і палких противників влади.

У травні 2018 року побутова сварка в Новому Майдані закінчилася вбивством: 50­річний громадянин із багатим тюремним досвідом ударив дружину ножем у стегно. Не дочекавшись «швидкої», він утік ховатися в ліс. Від втрати крові та від невеликого розуму чоловіка жінка померла в реанімації районного центру Деражня. Поліція спіймала втікача через кілька днів.

У хащах, в яких переховувався вбивця, 200 років тому ступали ноги благородних розбійників. У цих місцях у першій половині ХІХ століття господарювали повстанці Устима Кармелюка — народного героя, українського Робін Гуда, який наводив жах на заможних на користь бідних.

«У нас тут був зруб, у якому ховався Кармелюк. Але його вже немає», — розкажуть за чаркою калганівки одну з байок майданівці, якщо ви приїдете до них у гості.

Колись тут було 63 подвір’я, тепер — утричі менше. Сьогодні один із непридатних для життя будинків у Новому Майдані готові віддати за 500 гривень.

Село, в якому живуть кілька десятків людей, — як Україна в мініатюрі. Потворне у своєму занепаді, але прекрасне природою, ландшафтом і людьми.

У сьому річницю Революції гідності репортери УП побували в Новому Майдані на Хмельниччині, щоб зрозуміти, чим живуть і про що мріють у глибинці, наповненій історичним символізмом.

«Саме хуже село, яке на світі є»

«Велике будівництво» настільки велике, що в простір сіл України не вписується.

Біля повороту на Новий Майдан із занедбаної дороги T2310 свіжо й оптимістично виглядає тільки нова автобусна зупинка з профнастилу. Далі — два з половиною кілометри вибоїн і ям, засипаних щебенем і камінням.

Нежданих подорожніх на в’їзді в село, оточене ярами і лісом, зустрічають масивний хрест, вітер і недовірливий гавкіт собак.

Варто тільки заговорити з людьми, як вимальовується картина простих і не дуже доль. Місцями вона схожа на романтичну пастораль. Місцями пронизана брудним реалізмом.

У хати 53­річної Таїси Фличко на центральній, Жовтневій, вулиці небесно­блакитний фасад. У ньому дається в знаки візуалізація мрії про краще життя і спроба скрасити побут, а також відчайдушне послання сусідам: «Дивіться, у нас не все так погано!». Але всередині невеликого будинку, зведеного в 1964­му, багато що свідчить про зворотнє.

«У нас, навєрноє, саме хуже село, яке на світі є», — посміхається жінка. Думати по­іншому Таїсі заважають обставини її життя. Фличко ділить одну кімнату з дев’ятирічною донькою та синами десяти і тридцяти трьох років. Є ще три дорослі дочки, яким пощастило вирватися звідси — в Кам’янець­Подільський, Хмельницький і Польщу.

Другий чоловік Таїси помер, залишивши її з двома малими дітьми. І двома тисячами гривень щомісячної допомоги від держави.

«Хай би Зеленський приїхав, подивився, як ми тут у Новому Майдані бідуємо, — мріє безробітна мати всього кілька секунд. — Але він не приїде...» Наліпка з написом «Зе! Команда» на маленькому холодильнику видає політичні вподобання Таїси. Але цей талісман не впливає на вміст її кухні і льоху.

«У нас тут всі за Зеленського, — розповідає вона. — Майдан у Києві ми теж підтримували. Воно мало йти до лучшего. Йде хуже. Є новий президент, але що він зробе, коли одні «за», другі «проти»?»

У кімнаті з чорними слідами згорілої проводки булькає в каструлі зілля з гілок малини та вишні. « Чай, — пояснює Таїса. — Гілки наламали — то лучше, чим із магазину хімію пить».

На ліжку біля гарячої грубки гріється маленька Руслана. Дитя, яке ще не втратило захоплений погляд на світ, заливається сміхом. Вона тримає в руках цуценя на прізвисько Топік. У картонній коробці ховається морська свинка Лора. Під ногами в’ється кішка Рижічка. Стіни їх спільного будинку­ковчега вкриті тріщинами.

Далі Деражні з 10 тисячами жителів Руслана з братом Богданом ще не були. Кругозір, обмежений 12 кілометрами до райцентру, розширюють школа в сусідньому селі Згарок і домашній телевізор. Інтернету в сім’ї немає.

Якщо прислухатися до мрій Богдана, до світлого, як фасад його будинку, майбутнього можуть привести два соціальні ліфти — церква або робота в поліцейському відділку. А ще допоможе планшет, який він мріє купити, коли заробить грошей.

На запитання, як живеться в Новому Майдані, другокласник відповідає, розтягуючи слова трохи комічно, з видом старця: «Та до­о­обре».

«Поліцейським хочу стати, — каже. — Щоб захищав батьківщину, оцей наш Майдан. Буду щось робити, дивитись, щоб усі в масках були». — «Він ще батюшкою хоче», — додає мати. — «У Київ хочу, — продовжує хлопець. — У столицю, цей… сенсації робити, де президент наш. Уже є Верховна Рада України, уряд. Все є. Тільки карантин заважає».

Зовні будинок Таїси виглядає набагато краще, ніж усередині.

«Місцевість райська, передати вам не можу!»

Біля невеликої казенної будівлі, де розташовані клуб і магазинчик, який працює тільки по буднях, стоїть чорний постамент із цифрами «1924». Перш ніж зникнути під покровом ночі, бюст Леніна протримався кілька років після старту декомунізації.

Позбавлення від Ілліча не позбавило Новий Майдан радянських звичок.

За день до сільського сходу, на якому мають обговорити кандидатури старости, біля пустого постаменту прибирають опале листя. Яскравих барв вогкому осінньому дню результати суботника не додають. Навпаки — роблять його ще більш незатишним.

Видимість кипучої діяльності у 65­річного водія Василя Леськова викликає поблажливу посмішку. У 90­х він працював у Європі. Повернувся звідти, на думку заздрісників, уже «дуже розумним».

У кепці, чорному бомбері, теплих штанях і калошах пенсіонер Леськов з’являється раптово, як лісовик: «Я зараз вам усе розкажу і покажу».

«Хочете бачити панський дом і в якому він состоянії?» — інтригує він і віддаляється від клубу рішучим кроком. За версією Леськова, садиба належала інженеру з Санкт­Петербурга з польським прізвищем, який в позаминулому столітті будував неподалік залізницю.

«От там, через ліс, кілометра три, — станція Гута, — махає він рукою. — Моя бабка Василина працювала у панів поваром, розповідала багато, — показує чоловік околиці. — Цейво садок панський був. Сосни в два рядки, а це яблуні залишилися. З цього явора ми колись пили сік, бачите? Луночки видно даже. А там була пасіка. Внизу — став, якого вже нема. Купальня була з дуба. Все розлетілося, розбилося, і воно нафіг нікому не нужно. В мене сусідка кинуту хату за 500 гривень готова продати».

Стоячи на руїнах будинку, зарослого кущами, Василь випромінює і сум, і гордість. «Строєнiє капiтальне, — оглядає він захопленим поглядом купи каміння, вкриті яскравим мохом. — Потім тут наша школа розміщувалася, де до четвертого класу навчались».

Новий Майдан чоловік називає найкращим місцем у всьому світі.«Місцевість райська, передати вам не можу!» — вдихає він смачно ніздрями свіже повітря.

Леськов водив автобус у Деражні, отримав там квартиру, але повернувся туди, де виріс і де поховані батьки. Останні кілька років займається пасікою і насолоджується життям.

«Новий Майдан країні не потрібен, — вважає він, маючи на увазі не тільки своє рідне село. — Це буде лишня кров, жертви. Владу ніхто просто так не віддає. Гляньте на Білорусь — нічого не буде, поки не буде крові».

Василь знає, про що говорить. Він був у Києві в 2013­му і 2014­му кілька разів. Всидіти на місці не міг. Слово «Майдан» і саме явище для нього, уродженця земель, де загинув Устим Кармелюк, має майже сакральне значення. «Майданів у нас, в Деражнянському районі, багато: Майдан­Чернелівецький, Старий Майдан і наш, Новий», — розповідає він.

Розмови про проплачені мітинги та «наколоті апельсини» викликають у нього обурення: «Ніхто ж туди не запрошував. Хто хтів, той їхав. За покликом серця, б**дь!»

У 2015­му Василь Леськов голосував за Петра Порошенка, в 2019­м, — за Володимира Зеленського. На виборах виробив власну, великодушну тактику.«Я всєгда голосую так, як голосують мої діти, — зізнається він. — Знаєте, що б я зробив у законодавстві? Щоб пенсіонери не втручалися у виборчий процес. Должни вибирати ті, хто плотить податки». — «Дуже прогресивна думка», — відзначає репортер УП.

«От кажуть — бабка взяла гречку та проголосувала. А що тій бабці остається? Що їй в тому селі робити? — продовжує новомайданівець. — Україна в 2004 році не туда пішла. Ющенко мав шанс, але — не туда! В 90­ті ми вийшли самі кращі. Я возив на Москву гречку і цукор. Очєрєдь стояла! Хрін продавав. Вони за квашену капусту билися, повірте! Ось вам хрест святий!».

У село провели газ, але у Таїcи немає на нього грошей.

«Що? Зеленський голодомор устроїть?»

На невеликому пагорбі за низьким парканом у столітній хаті одна на всій вулиці коротає свій вік 83­річна Марія Михайлюк. У її будинку ошатні білі стіни, салатові віконні рами і двері. Із загального вигляду вибивається тільки супутникова тарілка.

«Йдіть сюди, — гукає Василь Леськов стареньку, яка завмерла в городі. — Не бійтеся!» Жінка зупиняється за кілька метрів від гостей, що стоять за парканом. У двір розсудливо не пускає.

«Дивись, щоб не підхопив, — звертається до Леськова, розглядаючи журналістів у масках. — Катя, донька, вчора дзвонила, каже: «Боже, який тяжкий цей вірус!». Не можна підходити. Не можна нічого брати».

«Мені донька: «Мамо, ти там хоть одівайся, взувайся!», — продовжує вона. — Дивись, скільки на мені лахів. Вона говорить, а я собі думаю: «Та шо ти мені говориш?!». Я по фермах робила гола, боса. В 1948­му пасли худобу, а взуття не було після війни. Отаке. А зараз трохи лучше».

Проживши непросте життя, бабуся Марія в страшилки з телевізора не сильно вірить. «Я більше дивлюся по Москві, — каже Михайлюк. — Там учора брехали дуже щось на нас. Коли вони обговорюють Україну, Боже, як вони скачуть! Якась жінка, придурчиха, була. Щось вони тарабанили, тарабанили...

Один такий вусатий дядько: «Поба­а­ачите, поба­а­ачите, з первого января бабушкам на Україні не дадуть пенсії!». Я думаю: «Ти — придурок, придурок старий! Ви своїм даєте, а нашим не буде? Що? Зеленський голодомор устроїть?». Що? Не так, Вась?»

«Так і є. Ідіоти, знаєте!» — сміється разом із Марією Василь Леськов.

«Зеленський дурніше за тебе? Україна — багата. А ви — злиденні. Що там у Москві?!» — викликує Марія Михайлюк.

Її спогади про Новий Майдан (воловні, стайня, колгосп, сади, трудові будні) доповнює пенсіонерка Тетяна Маліцька.

З урочистим видом і зошитом у руках виходить зі свого будинку. На аркушах паперу — виписана від руки інформація з районної газети.

«Перша назва нашого села — Майдан­Гдовський, — зачитує вона. — Від прізвища поміщика Гдовського. Довколо його будинку розкидався великий сад, оточений шеренгами ялинок. Деякі збереглися.

Серед селян поміщика Гдовського був Ілля Сотничук, учасник повстанського руху Устима Кармелюка. Можливо, в його будинку зупинявся український Робін Гуд».

 «У 1906 році 935 десятин землі належали Марії Римбіт­Міцкевич, яка мешкала у Санкт­Петербурзі, — продовжує читання вголос Тетяна Маліцька. — Пізніше маєтком управляла Байковська. У 1905­му село налічувало 198 жителів. У 1908­му перейменовано у Новий Майдан. З настанням колективізації у поміщицькому маєтку розмістили контору колгоспу. Потім клуб. При клубі грав духовий оркестр чотири рази на тиждень. Привозили кіно. Потім там зробили початкову школу».

Радянський період історії села Тетяна пам’ятає сама, без заміток у «районці». Незважаючи на все хороше, що було тоді в Новому Майдані, її погляд спрямований у майбутнє.

«Ми підтримували Майдан у 2014 році, — каже вона. — Знаєте, зара таке робиться, що ми вертаємося назад. Нам не хочеться вертатися. Хочеться, щоб наші діти європейський напрямок тримали. Ми вже своє життя прожили. Пенсія у нас мала, але нічого — виживемо».

«За що ви воювали, скажіть?»

Життя без колгоспу вчить брати ініціативу в свої руки. Василь Леськов — один із небагатьох, хто успішно засвоює цей урок.

Розбита дорога до Нового Майдану могла бути значно гіршою. Ділянка від траси до кладовища і села, засипана щебенем, — багато в чому заслуга Леськова. Разом із сусідами Маліцькими він скинувся на 20 літрів солярки і випросив грейдер у знайомого чиновника з районного центру.

«Ще років 30 тут було життя. А зара половина спилася. Через бездіяльність. Нема чого робити, а самі теж не хочуть нічого міняти», — пояснює він.

Леськов прагне до комфорту і достатку. Як справжній сільський гедоніст, п’є тільки стовідсоткову арабіку, заварену в турці. Пригощає гостей медом зі своєї пасіки, калганівкою, салом, котлетами і квашеними помідорами.

Перед тими, хто бідує в селі, Леськову не соромно. Він усього досяг сам.

«Я дєтство проходив босіком — свиней пас. На стерні. Босіком! За літо три рази ногті злазили на великих пальцях», — згадує пенсіонер.

Одного разу Василь запитав у колишнього сільського голови, чому в Новому Майдані так глухо? І куди йдуть податки, якщо навколо так багато взятої в оренду землі?

Староста, за словами Леськова, відповів щось на зразок: «Хто ви такі, що я маю перед вами відчитуватись?!».

«Я послав звернення у Верховну Раду. Так він зі мною не говорив півроку. Мене тут багато людей не люблять», — сміється чоловік.

Мюнхен, Бремен Берлін, Штутгарт, Дрезден, Нюрнберг, Братислава, Прага, Карлові Вари, Будапешт — Василь перераховує міста Європи, в яких побував.

У другій половині 90­х був на заробітках, копав дренажі, працював у стайні. Отримував десять дойчмарок на годину.

«Коли перший раз сюди вернувся, у батька питаю: «За що ви воювали, скажіть?» — розповідає він. — У німця проблем нема. Йому 75 років, він сів у машину — і в Альпи, на лижах кататься».

Зароблене в Європі допомогло його дочці та сину отримати вищу освіту. Їх життя склалося вдало в Києві та Вишгороді.

Крім валюти, Василь привіз з Європи думи про долю батьківщини і нову модель поведінки.

«Німець так не робе, як ми, — ділиться він спостереженнями. — Це тільки українці будуть рити, б**дь, в любу погоду. Голими руками камінці перевернуть. Німець робе все акуратно, спокійно. І мєдлєно. Я вникав, зразу побачив, що ми так не будемо жити. Тому що в нас заложено все по­другому. У нас все построєно на брехні, на обмані».

«Постав отут шибеницю, де той Ленін стояв, — пропонує він. — Одного підтягни за ноги, щоб червяки через рот повилітали. І через місяць ні одного алкаша не буде».

Старі фото, затерті листи з фронту, складені в трикутник — Василь Леськов дістає сімейні реліквії з прозорого файлу.

Одна зі звісточок його дядька Миколи Буги, який загинув у 1945­му в Будапешті та не повернувся у Новий Майдан, воскрешає особисту драму на тлі світового катаклізму: «Дорогая сестричка. Ты мне пишешь, что Геленка не нуждается мной. Черт с ней, пущай будет так. Пущай не нуждается. Такого цвета хватит сейчас по всем свете, лишь бы я жив был. Только пущай не отказывается от моей дочки Раечки. Вы пишите, что Раюся ходит и говорит, и что целует мои карточки. Я как прочитал, так аж заплакал с тоски и радости».

Прощальну мінорну ноту Василь Леськов намагається розбавити, взявши в руки баян «Орфей». Смикаючи в такт ногою, чоловік розпливається в посмішці.

Проблеми рідного села Василя закінчуються в декількох кілометрах від Нового Майдану. Там, де стає стійкішим і все сильнішим сигнал на екрані телефону. З цієї позначки починаються зовсім інші турботи та зовсім інший світ.

У ньому — кричущі стрічки соцмереж з обговоренням великого герба України, серіалу «Хід королеви», знижок «чорної п’ятницi». І пошуками спаржі та «Божоле­нуво» в цілодобовому супермаркеті біля столичної квартири.

 Євген РУДЕНКО, Ельдар САРАХМАН