Московським попам муляє: музей мікромініатюр у Києво­-Печерській лаврі під загрозою знищення

27.11.2020
Московським попам муляє: музей мікромініатюр у Києво­-Печерській лаврі під загрозою знищення

(Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.)

Напередодні Дня пам’яті жертв Голодоморів дізнався про приголомшливу новину: монументальний музей Миколи Сядристого (з унікальною виставкою мікромініатюр світового рівня), який, без перебільшення, є перлиною в українській культурі, культурною цінністю та гордістю української нації і створювався на віки, — під загрозою знищення за наказом дирекції Києво­-Печерської лаври!

 

Першим в Україні Сядристий підготував у 2005 році велику виставку про Голодомор. Разом з іншими митцями взяв участь у створенні Меморіалу пам’яті жертв Голодоморів в Україні: зокрема, там уміщено понад шістдесят поданих ним політичних текстів (більшість із яких викарбувано на граніті), які беззаперечно пояснюють історичні витоки цієї величезної людської трагедії.

 

Автор унікальних книжок, що викривають суть комуно­фашистських режимів, зокрема таких, як «Молох ленинизма. Идеология государственного террора», «Близнецы­братья», «Коммуно­мраксизм: ловушка дьявола для рабов» та «Погляд крізь час».

 

Микола Сядристий визнаний кращим мініатюристом світу, й саме завдяки йому в ужитку з’явилося слово «мікромініатюра».

 

Найбільш повно його твори представлені в Музеї мікромініатюр на території Національного Києво-­Печерського історико­культурного заповідника, у Політехнічному музеї (Москва, РФ), Музеї мікромініатюр у Князівстві Андорра, а також у мiстi Сентендре (Угорщина).

 

Першою його роботою в 1957 році була підкована блоха, а перші мікромініатюри широкий загал споглядав у 1967 році. Загалом його виставки відвідали мільйони людей в усьому світі.

 

Як зізнається Микола Сергійович, виготовлення мікромініатюр у його житті займало порівняно небагато часу — свої зусилля як історик він переважно спрямовує вже понад пів століття на вивчення нашої драматичної історії — історії тоталітарних режимів.

Знищення музею — це злочин!

— У понеділок, 23 листопада, зранку мене «порадувала» дирекція Києво­Печерської лаври, — почав свою невеселу розповідь Микола Сергійович, — а саме її керівник, в.о. гендиректора Олександр Рудник (колишній розвідник, байдужий до української культури) та його помічник Яків Якович.

 

Вони повідомили, що все музейне начиння треба розібрати й перенести в інше приміщення на території Лаври через... ремонт будівлі, який запланували на початок наступного року. Мені важко усвідомлювати, що може бути таке блюзнірське рішення, iя не в змозі все це морально перенести!

 

Їхня аргументація банальна: необхідно зробити ремонт будівлі, бо, мовляв, десь скраю — невелика тріщина на стіні, спричинена протіканням стічних («дощових») труб. Але в Лаврі — усі будинки зiзначно більшими тріщинами. Та приведіть труби в порядок, а тріщина може бути там і сто років, бо в мене найстабільнiший будинок — у його основі (у підвалі) гранітний квадрат, у який забетоновано потужні металеві прути.

 

Немислимо перетягнути всі ці конструкції, що всередині зали, в інший будинок й поставити просто на паркет. Під гранітом проведено електрокомунікації. Нагадаю, що будинок зведено у 1985 році, й він не потребує ніякого капітального ремонту.

 

Там сталь, граніт, до якого прикручені алюмінієві конструкції стилізовані під вiтрила. Музей будували тринадцять місяців, було задіяно дев’ятнадцять організацій, серед яких завод Антонова, Броварський завод алюмінієвих конструкцій. (Є лист, у якому керівники усіх цих організацій зазначали, що я був прорабом під час будівництва цієї виставки).

 

Зал з експозицією — цільний і нагадує палубу корабля, її не можна розібрати: там усе згладжено, відполіровано, прикріплено й зроблено на віки!

 

Серед мікромініатюр одна займає особливе чільне місце — наймогутніша робота у світі: 3,5­міліметровий золотий фрегат («Пам’яті Олександра Гріна»), створений із... 337 деталей, а його оснащення в 400 разів тонше за людську волосину.

 

Без сприяння тодішнього першого заступника голови Ради Міністрів УРСР Євгена Качаловського навряд чи зміг би вирішити організаційні питання (згодом він разом iз мером Києва Валентином Згурським відкривав мою виставку).

 

Чималу роль вiдіграли й журналісти, підтримуючи ідею медійно. Підтримав мене і Борис Патон. Видатні архітектори допомагали все втілити в життя. І ось тепер через чиюсь дурнувату забаганку треба все це зруйнувати. «Їм» наплювати на колосальну працю сотень людей, вкладену в створення музею.

 

Знищення музею — це злочин, і це можуть зробити лише ті, хто ненавидить українську культуру, народ — їм начхати на все! Вочевидь, що на цьому так званому ремонті комусь дуже ще хочеться заробити легких грошенят, хоча суть криється значно глибше...

 

Експозиція виставки музею мікромініатюр Миколи Сядристого.

Фото Тараса ЗДОРОВИЛА.

 

Виставка побувала в понад п’ятдесяти країнах

Виставковий зал — це потужна металева конструкція, в якій по периметру розташовано понад двадцять мікромініатюр, а по центру музею — виставка, присвячена Голодомору: на землі лежать документи, фотографії, листи й спогади тих, хто пережив голод. Цей музей показує обробку золота й людей — мертвого й живого матеріалу.

 

На підлозі також лежать аркуші з ви­словлюваннями диктаторів — Гітлера, Леніна, Муссоліні, Мао Цзедуна, а ще Маркса й інших «діячів». Наприклад, чого лише варта ленінська цитата: «Здесь наступает трудный период войны с крестьянством...» (війна з власним народом — тоді селяни складали 90% населення Росії та України).

 

Або ж зізнання Гітлера: «Я учился у Маркса, Ленина и прочих марксистов — и в этом вся суть националсоциализма!» Чи «перл» від Маркса: «Какое значение имеет партия — банда дураков, слепо верящих нам!»

 

Є там і слова Мао Цзедуна: «Пусть погибнет полчеловечества — зато советская власть в Китае будет сохранена!» Я написав 12 книг про всіх цих негідників.

 

До слова, при Ленінові було знищено 70 тис. церков. Лавру не наважилися знищити одномоментно фізично — її знищували роками: своєрідно й поступово за завданням радянської влади та КДБ — й уся ця «тиха» руйнація робилася під керівництвом Якова Яковича (про якого вже згадував), який раніше працював у Київській держадміністрації. У мене є 50 фотографій, які я зробив свого часу, про те, як знищували Лавру.

 

Ці фото у 1985 році розіслав у ЦК компартії, Держ­буд, Раду Міністрів УРСР. Із цього приводу відбулося засідання Ради Міністрів, яке проводила Марія Орлик (заступник голови Ради Міністрів УРСР. — Ред.) — у прийнятій постанові вимагалося притягнути до відповідальності всіх, причетних до розвалу Лаври, зокрема й крадіїв фондів тощо. Невдовзі прибуло до тисячі робітників­будівельників, які впродовж року реставрували будівлі. Саме після цього митрополит Володимир нагородив мене за спасіння Лаври вищим церковним орденом.

 

А тепер при владі ті, хто «был ничем, но станет всем» — вони вирішили мені помститися за книги, які писав проти влади...

 

Працюю на території святині з 1976 року — я «найстарiший» співробітник Лаври. Не так давно пiшли розмови про створення в сусідній порожній будівлі (колишньої «столовки») Музею Сядристого як історика, але не знаю, чи судилося йому бути після цих подій. У мене є що там представити: маю унікальні секретні архіви московського КДБ — документи зiзнищення інтелігенції, депортації народів, про концтабори, ГУЛАГ. Усе це величезні томи, й це була б грандіозна, розвінчувальна, націоналістична виставка, аби люди читали й знали правду з «перших уст».

 

Є в мене для музею й п’ять тисяч книг, які знищувала «ленінська» цензура «Центролит»: бібліотеки всі «шмонали», й книги, в яких пропагували національні думки (зокрема філософів) та свободу народу, вилучали.

 

Ці «неблагонадійні» книжки відвозили в Обухів iтам знищували на картонному комбінаті. З цієї гори книг перед їх знищенням я всіма правдами й неправдами вибирав лише якусь частку. Сподівався, що буде музей «моїх» книг — націоналістичного напряму про трагічну історію України, адже такої бібліотеки немає ні в кого у світі. Ці книги я збирав усе життя!

 

Свого часу мене підтримували резиденти — розвідники, які ненавиділи радянську владу, й саме завдяки їм я об’їздив зі своєю виставкою ледь не всі куточки світу, побувавши у понад 50 країнах. (Завжди добре вивчав країну, до якої їхав, щоб почуватися там упевнено).

 

Черги бажаючих потрапити на експозицію мікромініатюр розтягувалися на сотні метрів. На моїх виставках побували Хрущов, Горбачов, президент США Картер, Генсек ООН Перес де Куельяр, де Голь, Ширак, Лех Валенса, Войцех Ярузельський, Мухамммед Хатамі й багато­багато інших.

 

І ось зараз «подяка» — все під загрозою знищення: дирекція Лаври, відстоюючи думки чиновників при владі, хоче, по­суті, все знищити. До слова, мій сайт — чи не «найсильніший» у Європі — його щомісяця переглядає понад 200 тис. людей.

 

Міжнародна туристична платформа TripAdvisor, яка визначає найкращі музеї світу, готелі тощо, на основі свого дослідження серед туристів констатувала, що я — найвідоміший сучасний художник в Європі, бо мої виставки займають перше місце серед сотень музеїв із популяризації досягнень людської діяльності.

 

І ось пiд виглядом ремонту виселяють і з другого поверху, де мій кабінет, у якому зберігається величезна кiлькiсть документів.

Московський слід

У нижній частині території Лаври розташована... російська церква, настоятелем якої є «путінець» — митрополит Павел. Декілька років тому в одній із газет у статті з промовистим заголовком «Почему я люблю коммунистов» він написав, що «все музеи в Лавре являются раковой опухолью на територии Киево­-Печерской лавры» і «их надо удалить». Згадував він і мене персонально: «В первую очередь надо выжить с Лавры выставку миниатюр Сядристого».

 

Загалом у Києво­Печерській лаврі російська церква нашпигована путінською агентурою. З Росії приїхало з півтора десятка ФСБ­шників, перевдягнених у монаші ряси. Для них збудували приміщення для прожиття, ресторан.

 

Безсумнівно,ідея розвалити мій музей належить, зокрема, і митрополиту Павлу. Виникає запитання: чому директор Лаври Рудник виконує це «завдання»?! Але що тут дивуватися: адже фактично ми живемо при радянській владі, яка не зникла, а лише перевдягнулася...