На СТБ вийде драма «Мама» на основі реальних історій жінок, які шукали своїх синів у полоні

«Майже біблейська історія»

— Пані Валентино, кожен телефільм починається з ідеї. А як з’явилася ідея «Мами»?

— Якимось чином Господь посилає нам певні думки, що міцно засідають у голові й душі. І через якийсь час виникає бажання висловитися на цю тему. Так і в мене ці думки збиралися, накопичувалися, а потім я сіла й написала заявку. Це такий етюд­нарис про те, яким би я хотіла бачити майбутній фільм із коротким викладом історії. В моєму випадку це була мама, яка їде за сином, що перебуває в полоні, але замість сина знаходить маленького хлопчика, дитину фактично ворогів, і забирає його з собою, бо хоче, щоб він ріс в іншому світі.

«Інакше, — каже вона, — в нас виросте ще не одне покоління, яке буде стріляти». Історія проста, практично біблейська, бо, втративши свою дитину, найбільше, що ти можеш зробити, — прийняти дитину свого ворога. В житті моєї героїні Ніни Петрівни сталося саме так.

Ця історія вклалася буквально в півтори сторіночки. Показала її продюсерам OSNOVAFILMProductionТетяні Куц та Вікторії Горенштейн. Вони прочитали й одразу сказали: «Це готове кіно! Будемо знімати!» Зазвичай від прочитання етюду до фільму проходять роки, так було навіть у ті часи, коли я цим займалася (один із фільмів режисерки Валентини Руденко «Гагарін, я вас любила...» (1992) отримав кілька престижних нагород. — Авт.). А зараз знадобилося всього кілька місяців, щоб проєкт було запущено в роботу.

— Знаю, що на виробництво фільму вдалося отримати міжнародний грант. Чим, на вашу думку, «Мама» зачепила експертів?

— Наш фільм узяв участь у пітчингу від PitchUA2, який відбувався за підтримки Проєкту «Зміцнення громадської довіри», що фінасується Агентством США з міжнародного розвитку USAID. Туди було подано близько 200 українських проєктів, із яких 12 отримали фінансову підтримку, в тому числі й «Мама». Там було три тури, відбір досить серйозний. Але все чітко, зрозуміло і прозоро. Крім фінансового гранту, ми отримали можливість консультуватися з американським продюсером Джошем Вайнстоком. Ця співпраця була дуже цікавою, конструктивною та дала нам дуже корисні інструменти в процесі створення сценарію та виробництва фільму.

Зрештою, проєктом зацікавився телеканал СТБ, який долучився до його реалізації ще на етапі написання сценарію. Співпраця з продюсерами канала Дмитром Кіцаєм та Людмилою Семчук теж була корисною та продуктивною. Було відверто приємно відчувати їх інтерес до проєкту та доброзичливе ставлення до нас.

Думаю, що відіграло свою роль те, що тема була ніби й воєнною, але вона про війну без війни, це людська історія, занурена в такий тонкий психологізм міжособистісних стосунків. Мені хотілося, щоб моя героїня на тій території зустріла різних людей: і махрових ворогів, і тих, хто дивиться на українців крізь призму ворожої пропаганди, і тих, хто співчуває Україні.

Так само і тут, на нашій території, вона зустрічає різних людей: і щирих, і байдужих («Я твого сина туди не посилав...»). Це одна з периферійних думок, яку я хотіла донести до глядача: всі ми різні, але ми — одна Україна. Спільна держава — це те, що має нас гуртувати. Інакше цим і далі користуватимуться вороги.

Основна ж думка, яку хотіла донести до глядача, — можливість нам із вами отак спокійно говорити, милуватися погожим днем, бачити, як граються діти, забезпечують хлопці на сході, і вони в будь­яку хвилину готові віддати за це життя. І в кожного з них є мама. Тому я дуже хотіла розповісти історію про жінку, яка за наш мир віддала найдорожче — свого сина.

Мама Олеся Жураківська та її кіношний син.

«Материнські сльози на нашого ворога не діють»

— Повідомлялося, що в основу телефільму покладено реальні історії жінок, які справді вирушали на окуповану територію шукати своїх дітей. Хто вони?

— Це справді так. Я не називатиму їхніх прізвищ, бо це не погоджено з жінками, які довірили мені свої історії. Крім особистого спілкування, я багато всього прочитала на цю тему. І в мене волосся ставало дибки від того, що в нас не одна, не дві й навіть не десять мам їздили за своїми дітьми по той бік лінії фронту. Є взагалі страшний випадок, коли жінка з Львівської області сама опинилася в полоні, й на обміні повертали і її, і сина. Як вона зізнавалася: розуміла, щоризикує, але не знала іншого способу, як повернути свою дитину.

Мені нічого не довелося вигадувати, бо практично всі перипетії нашої мами хтось пережив у реальному житті. Я іноді слухала ці історії й думала: «Господи, та жоден сценарист такого не придумав би...». Мені хочеться не просто поспівчувати цим жінкам, а вклонитися до ніг, спочатку за те, що виховали героїв, а потім ще були готовими покласти свої життя за них.

— Ви як людина, глибоко занурена в тему, можете сказати, чим найчастіше закінчувалися такі поїздки українських жінок? Повертали мами своїх дітей?

— Повертали, але не дуже часто. Це зовсім поодинокі випадки. Материнські сльози на нашого ворога не діють жодним чином, тільки на державному рівні треба домовлятися. Обміни на державному рівні почалися далеко не з перших днів війни. Коли цей процес отримав державний формат, стало трохи легше. А до того це була справжня біда окремих родин. Поверненням наших полонених займалися переважно волонтери.

«Лесю в ролі мами я побачила, ще коли писала сценарій»

— Знаю, що головну роль у вашому фільмі зіграла Олеся Жураківська.

— І впоралася з цим блискуче. Ще на етапі сценарію було зрозуміло, що якщо в тебе немає актриси, яка може зіграти маму, то не варто й починати цей проєкт. Адже вся стрічка крутиться навколо неї. Вона — головний мотор, який рухає весь сюжет. У нашому випадку  це Олеся.

— А чи не був це ризик, адже, попри безумовний талант, в активі пані Олесі не так і багато драматичних ролей?

— Ризик є завжди, проте я подумувала про Олесю ще в момент, коли ми разом з Тарасом Ткаченком (режисером­постановником «Мами») ти Миколою Рибалкою писали сценарій. Хотілося, щоб наша мама була справжнім втіленням сучасної жінки, в життя котрої вдерлася війна. Леся — людина з дуже сильною енергетикою, це перше, що впало в вічі, коли вона прийшла до нас познайомитися. Ми розмовляли, навіть не про роль, а про війну.

Для мене було важливо, що вона думає про події на сході, адже вона вчилася в Москві, де закінчила ГІТІС, якийсь час там працювала. Я сама вчилася в Москві і знаю, як це, коли в тебе там друзі й частина життя, то дуже важко прийняти нинішню ситуацію. Але коли поговорила з нею, то зрозуміла, що сили характеру в неї вистачило, щоб це прийняти, отже, сили таланту вистачить, щоб це зіграти. Режисер Тарас Ткаченко, який сидів і просто на нас дивився, потім сказав: «Валентино Степанівно, я побачив, що в кімнату дійсно зайшла Мама».

Зараз, коли монтуємо, я переглядаю матеріал і не перестаю дивуватися, як тонко і потужно вона грає. Як вона не боїться бути некрасивою, хоча Леся сама по собі красуня. В неї гарне волосся, але ми його майже не бачимо, бо таке було художнє рішення. Вона знімалась практично без гриму, його було рівно стільки, скільки потрібно для камери. Майже документальний портрет.

— Хто ще задіяний у фільмі?

—Моє особисте відкриття в цьому фільмі — Максим Боряк, який грає головного маленького героя. Йому лише 9 років, а він уже знявся в кількох стрічках. Гарний талановитий хлопчик. Дуже самовіддано працював на знімальному майданчику.

Я дуже задоволена грою Костянтина Корецького, він перевтілився в «сепара»­контрабандиста Бодю, який насправді виявляється не таким уже й поганим та багато допомагає Мамі. Спочатку за гроші, а потім зі співчуття. Його дружину зіграла молода вродлива актриса Тамара Антропова — вона дуже переконливо вжилася в роль такої справжньої «сепарки», з тих, які ходили на референдум і кричали: «Путін, прійді!».

Ще одного затятого «сепарюгу», коменданта міста і колишнього мента, зіграв Михайло Кришталь. Свого часу він 20 років пропрацював у Донецькому драмтеатрі. Михайло прийшов пробуватися на зовсім іншу роль, а вже під час кастингу попросив: «Дайте зіграти цього «сепара», я там жив, я їх знаю...». Ми повірили і не прогадали.

Чоловіка нашої мами і батька зниклого хлопця блискуче зіграв народний артист Микола Боклан, а самого Віталія, сина Ніни, — молодий талановитий актор Олександр Божко.

— Які ваші враження від знімального процесу?

— Хочу сказати, що знімальна група підібралася чудова. Режисер­постановник Тарас Ткаченко, за плечима якого повнометражні художні стрічки «Гніздо горлиці», «Чорний ворон» та кілька серіалів. Тарас працював самовіддано — він прекрасний акторський режисер і, я сподіваюсь, наш глядач це оцінить.

Оператор­постановник Дмитро Кіптілий теж молодий, але досвідчений. Камера в його руках — це тонкий і дуже художній інструмент.

Художній простір «Мами» створено талановитим художником­постановником Шевкетом Сейдаметовим, що працював над такими знаковими українськими картинами, як «Кіборги» та «Хайтарма».

Взагалі команда «Мами» — це близько 50 молодих людей, які дуже проникливо поставилися до цього матеріалу. Я їм дуже вдячна за самовіддану працю. Коли ми закінчили зйомки, всі плакали: Леся, я, Максим, навіть «світлячки», «звукачі» й люди, які на камері стоять!

Дай Боже, щоб над такими історіями ми плакали тільки в кіно. І щоб ніколи не плакали наші мами, чекаючи своїх дітей з війни...