Знеславлена слава,

Кожен день із ранку до ночі по радіо та на телебаченні тільки й чую: «Слава Україні! Слава героям, які творять її».

Мені, людині, вихованій у родині, в якій самостійність і незалежність Української держави не були просто словами, а постійною мрією, сьогодні, за тридцять років її незалежності, стає дуже жаль і соромно перед односельцями, де народився і виріс, перед ровесниками і молоддю, що здобуття самостійності принесло нам не радість і благополуччя, а бідність, постійні кризи і тривогу, як дожити своє життя.

Мені вже недалеко до вісімдесяти. Дитина війни, інвалід, ветеран праці з 60-річним стажем, добре пам’ятаю сталінські, хрущовські, брежнєвські, горбачовські часи, але такого хаосу, безвідповідальності в державному та господарському управлінні, бездушному ставленні до потреб простої людини, якi панують зараз, не пам’ятаю.

З моєї родини фактично вийшли два герої в боротьбі за Українську державу. Рідний брат моєї бабусі Юлії — Олекса Кузьма — був сотником Української галицької армії, членом військового штабу міністра оборони Західно-Української Республіки, прессекретарем уряду ЗУНР, довголітнім членом редколегії і головним редактором західноукраїнських газет «Діло» і «Свобода», автором історико-публіцистичної книжки «Листопадові дні 1918 року».

Його племінник і двоюрідний брат моєї мами Марії — Микола Лемик — був активним бойовиком і членом проводу ОУН, головним організатором похідних груп ОУН, які були послані в Східну Україну після невдалого проголошення самостійності України 30 червня 1941 р.; керівником південного регіону України з розвитку національно-визвольного руху.

У серпні 1941 р. був схоплений німецьким гестапо і привселюдно повішений на головній площі Гадяча. Слава Богу, що нинішня влада ще згадала про них і їхніми іменами названі невеличкі вулички у Львові.

Я також, працюючи на державній службі заступником начальника обласного управління, всіляко допомагав керівництву обласної ради на чолі з В. Чорноволом у проведенні їхніх рішень у життя і був упевнений, що ми все робитимемо для благополуччя нашого краю. На жаль, усе, що почалося з Чорновола, і по сьогодні в області та місті робиться не на користь львів’ян.

У Львові та області практично повністю знищена промисловість і сільське господарство. Райдужні плани 90-х років, що карпатський край перетвориться на українську Швейцарію, вже ніхто й не згадує.

За 30 років незалежності тільки Львів позбувся 130 тисяч робочих місць у машино- та приладобудівній галузях, фактично знищено скловиробництво та легку промисловість, сотні тисяч львів’ян виїхали на заробітки за кордон або торгують на вулицях. Львівщина, яка раніше виробляла тисячі тонн м’ясо-молочної продукції та овочів, нині закуповує все це в Польщі та Білорусі. Всі колгоспи і радгоспи розвалені.

Мені соромно з’являтися в своєму рідному селі Печенія, що в Золочівському районі, адже там із 200 осіб, які проживали в 1993 році, залишилося лише 60 пенсіонерів.

Раніше в селі був свинокомплекс на 500 голів худоби, торфове підприємство, сьогодні все знищено, продано, занедбано. В запустінні стоїть сільський клуб та бібліотека, немає магазину, доруйновують початкову школу. На все село залишилось шiсть корів. У селі 140 хат продали під дачі або ж вони розвалюються.

Не думаю, що члени моєї родини мріяли про таке процвітання. А чого дочекався за 60-річну працю на благо держави я?

Не думаю, що ви надрукуєте мого листа. Та все ж скажу: найбільша провина національно-визвольного руху і президента Ющенка, що не було ухвалено закон про народний контроль. Може, тоді б не було такої корупції, як нині...

М. ГУПАЛО
Львів