Головлікар Хорольської ЦРЛ Михайло Виноград: Негативні моменти реформування забудуть, а система працюватиме!

Багато хто з пацієнтів свій вибір пояснює тим, що тут як удома. Навіть борщ у їдальні пахне по­-домашньому. І пампушки з часником до нього, і вареники на вечерю...

Все це нівелює закономірний стрес i налаштовує на швидке одужання. Між іншим, зазвичай звідси після хірургічного втручання виписують на п’ятий день.

— У медицині є таке поняття, як оборотність ліжок, — пояснює 57­річний головний лікар комунального некомерційного підприємства «Хорольська центральна районна лікарня» Михайло Виноград. — Чим швидше ми виходимо хворого, тим швидше ліжко (а їх у нас 140) може зайняти інший пацієнт.

Ще не так давно середній ліжко­день у нас становив шість днів, а сьогодні нормою стало п’ять. Мені взагалі імпонує хірургія одного дня, як це давно існує в світі. Якщо людину прооперували зранку з приводу грижі чи апендициту і в неї немає ускладнень, то ввечері її виписують.

В українській системі охорони здоров’я багато чого не так, як у світі. Слава Богу, настали часи змін.

100 років чекали на ліфт...

— Ми відстаємо від розвинених країн років на двадцять­тридцять, а може, й більше, — говорить Михайло Васильович. — Причому в елементарних речах, вирішення яких чомусь ніхто на себе не брав. Наприклад, у нашому інфекційному відділенні з моменту його створення не було централізованого кисневого постачання, що забезпечувало б безперебійну роботу апаратів штучної вентиляції легень.

Але свого часу ми одними з перших в області придбали кріоциліндри, провели до кожного ліжка у відділенні відповідні комунікації, і тепер, коли треба рятувати ковідних хворих, не залежимо від підвезення кисневих балонів, що іноді перетворювалося на екстрим.

Тепер кисень постійно є і в хірургії, і в терапії, і в реанімації, пологовому, дитячому, неврологічному відділеннях. Один циліндр замінює 22 балони стисненого кисню. Це ж зручно! На жаль, кисневі концентратори, які з початку епідемії коронавірусу благодійники уже доволі багато постачили у лікарняні заклади, в тяжких випадках легеневої недостатності малоефективні, тому розраховувати на них стовідсотково не можна.

Хорольська районна лікарня входить у перелік восьми опорних закладів охорони здоров’я Полтавщини, відтак включена до масштабної програми президента України «Велике будівництво», якою передбачено реконструювати та капітально відремонтувати 210 приймальних відділень у межах держави. Тож нині тут киплять ремонтні роботи.

— Це було ще одним недоліком нашої системи: хворого з приймального відділення починали ганяти по кабінетах — то на одне обстеження, то на інше, — розповідає Михайло Васильович. — А якщо тяжкий пацієнт, то він змушений був лежати на ношах у коридорі або на кушетці чекати, поки його огляне лікар і вирішить, куди далі спрямовувати, призначалась послідовність обстежень, лікування. А це втрата часу.

Після закінчення реконструкції все буде по­-іншому. Вся найсучасніша діагностична апаратура буде зосере­джена на відремонтованих 700 квадратних метрах і працюватиме цілодобово. Тут робитимуть, окрім традиційних кардіограми й ультразвукового обстеження, огляди з використанням ендо­скопа, ангіографа, цифрового рентген­апарата, комп’ютерного томографа. Діятиме сучасна лабораторія. А хворі в очікуванні лікаря не сидітимуть під дверима, а перебуватимуть у добре оснащених палатах.

Для тяжкохворих на другому поверсі приміщення функціонує відділення анестезіології з ліжками інтенсивної терапії. І підніматиме їх нагору ліфт, якого тут зроду не було. До речі, його вже збудували. І це називатиметься не приймальним відділенням, а відділенням невідкладних станів.

Цей швидкий стрибок iз нижчого рівня медицини на вищий обійдеться у понад 5 мільйонів гривень, значну частину з яких залучила народний депутат України Анастасія Ляшенко. Але цього стрибка довелося чекати не одне десятиліття.

— Й про адміністративну реформу, і про реформу медицини в Україні, зокрема про створення госпітальних округів, говорилося давно, — каже Михайло Виноград. — Усі розуміли, що це неминуче, однак ніхто не хотів брати на себе відповідальності за їх проведення, бо це непопулярний, місцями болісний процес. Та з часом про негативні моменти реформування і про самих реформаторів забудуть, а система працюватиме!

Власне, реформування Хорольської ЦРЛ розпочалося 12 років тому, відколи її очолив хірург за спеціальністю Михайло Виноград — людина, надзвичайно віддана своїй професії. Найперше було створено відділення реанімації. Особисто я не знала, що цих надважливих відділень досі немає у багатьох районних лікарнях або вони лише так називаються, бо працює там усього один анестезіолог, тоді як для повноцінної роботи їх потрібно щонайменше три. Адже вдало прооперувати пацієнта — це лише половина успіху, а ще половина залежить від правильного догляду та інтенсивного лікування.

Сьогодні в Хоролі успішно проводять малоінвазивні втручання з приводу жовчнокам’яної хвороби, гострих станів у черевній порожнині, хвороб шлунка і дванадцятипалої кишки, кишечнику, легень, гриж, гінекологічних і проктологічних захворювань, ЛОР­органів, а також операції на судинах.

Особлива гордість керівника лікарняного закладу — відремонтоване минулого року пологове відділення, де щорічно з’являються на світ понад 250 малюків і де впроваджено чимало інноваційних технологій. Щоб оновити його, Михайло Виноград залучав кошти, звідки тільки міг: і з фонду розвитку територій області, і з депутатських фондів, як обласних, так і районних, і з бюджетів територіальних громад...

— Люди, дякувати їм, не відмовляють у моїх проханнях, адже розуміють, що я для них стараюся і що виділені кошти підуть справді в діло, — говорить Михайло Васильович. — Таким чином у нас з’явилися й реанімобіль, відеофіброгастроскоп iколоноскоп. А на кошти, виділені мені як депутату обласної ради минулого скликання на соціальний розвиток, ми встановили автономні теплогенераторні та придбали цифровий рентгенапарат.

«Дітвора» творить дива

Михайло Виноград — надійний захисник інтересів людей.

А найбільше знають про це в колективі, який він очолює. Для більшості з його підлеглих він — як турботливий батько: дбає і про те, щоб вони були забезпечені власним житлом, і щоб харчувалися вчасно, і щоб дозвілля проводили з користю. Тому в Хорольській лікарні немає дефіциту кадрів.

А в колективі з 50 осiб лише семеро лікарів пенсійного віку. Сюди просяться фахівці на роботу і з Лубен, і з Кременчука, і з Полтави. Однак головний лікар підбирає собі спеціалістів із перспективних студентів Української медичної стоматологічної академії, яку сам закінчував. А найперша вимога у Михайла Винограда — щоб лікар любив людей. І з цього, певно, починається успіх його колективу.

— Я виховую в молодих колег насамперед людяність. Фаховість — потім. Якщо в лікаря немає любові до хворого, то йому треба кидати медицину. Лікар  не має права відмахуватися від його тривог і сумнівів, навпаки, має їх розвіяти, не допускати виникнення конфліктів. Тим паче — не «викручувати руки» пацієнтові, називаючи якісь суми «подяки» за свої послуги.

А щоб підготувати спеціаліста, на переконання Михайла Винограда, йому треба довіряти. Хоч як парадоксально це звучить, але багато професійних хірургів не завжди приділяють увагу навчанню молодих лікарів.

— Дуже радію, що можу передавати свої знання і вміння тим, хто приходить старшому поколінню на зміну, — говорить мій співрозмовник. — Я вчу їх оперувати і при цьому даю їм багато самостійності. Вони цінують мою довіру. А нинішня «дітвора» (так я називаю молодих лікарів) дуже талановита й мобільна. Їм немає тридцяти, а вони розмовляють однією мовою з висококваліфікованими спеціалістами.

Щоб досягнути більшого, прагнуть учитися далі, складають iспити. От, приміром, 29­річний Ярослав Цимбал, прекрасний черевний хірург, додатково опанував спеціальність судинного хірурга, щоб згодом працювати інтервенційним кардіологом. Я впевнений, незабаром робити короно­графію (метод обстеження, який дає змогу оцінити стан судин та анатомію серця. — Авт.) і стентування хворі приїздитимуть у Хорол, до Цимбала.

А 28-­річний Юрій Саліженко — щелепно­лицьовий хірург. Назвіть мені хоча б одну районну лікарню, де ще є такий вузький спеціаліст. А він нам був украй потрібен, бо поруч iз Хоролом проходить автотраса Київ—Харків, де часто трапляються ДТП і звідки привозять потерпілих, яким потрібні операції на обличчі.

35­-річний лікар­отоларинголог Володимир Волошин ювелірно виконує ендоскопічні операції на ЛОР­органах.

Дивлюся на них і радію, бо вони вміють те, що не завжди вміють люди мого покоління. Вони швидко і фахово оцінюють результати обстежень, освоюють сучасне обладнання. За ними майбутнє.

Будуть пацієнти — будуть гроші

— Я ставлю перед колективом завдання бути конкурентними фахово, — продовжує Михайло Виноград.

— Так, можна навчитися ставити діагнози, але якщо не буде чим оперувати, обстежувати, то гріш ціна тим знанням. Тому роблю все для того, щоб рівень матеріально­технічного забезпечення нашого закладу відповідав сучасним вимогам. Включення лікарні в державну програму «Великого будівництва», визначення її опорною в госпітальному окрузі допоможе нам вийти на ще вищий рівень.

Ми, до речі, давно лікуємо не менше 80 відсотків тих, хто до нас звертається. Решта — це складніші випадки, які потребують спеціалізованого втручання у лікувальних закладах Полтави, Харкова чи Києва. Мої підлеглі прекрасно усвідомлюють: якщо виписуватимуть тільки направлення до інших медзакладів, то високих зарплат не бачитимуть.

Участь лікарні в пілотному проєкті Національної служби здоров’я України (НСЗУ), під час якого була відпрацьована модель оплати медичних послуг за лікування конкретного пацієнта, яка вже успішно працює у світі, показала, що медик може отримувати гідну зарплату, якщо більше працюватиме, ефективніше, на сучасному рівні.

— Ми проаналізували статистику й побачили, хто чого вартий, — розповідає Михайло Виноград. — Один хірург, до прикладу, оперує за рік 20 чи 70 пацієнтів, інший — 100, а ще хтось — 200 чи й 250. Відповідно, вони отримали й доплату від НСЗУ за свою працю. На заводі ж робітники отримують заробітну плату від виробітку, правда?

Так, не всі хвороби оплачуються однаково. Скажімо, прооперувати гострий апендицит коштує 7­8 тисяч гривень, а держава повертає лише 2. Хоча тут бувають й ускладнені випадки, і легші. Сьогодні собівартість наданих послуг низька й не відповідає реальним затратам. Міністерство охорони здоров’я, щоправда, обіцяє переглянути розцінки.

А ми вже переглянули наш колективний договір і прибрали звідти, зокрема, пункт про виплати за вислугу років. Адже побачили, що людина з тридцятирічним досвідом не завжди працює ефективніше. Зате ввели оплату за фаховість. Лікар iз вищою категорією, яку, звісно, треба підтвердити, має право на 40­відсоткову доплату, з першою — на 30, а з другою — на 20 відсотків.

І, маючи додатково зароблені кошти, змогли розділити оплату праці лікаря, медичної сестри і молодшого медичного персоналу, які були фактично на одному рівні, а також підняти ставки водіям, двірникам, кухарям, своїй невеликій будівельній бригаді, працівникам господарчої служби.

На жаль, НСЗУ забезпечує лише оплату праці медичних працівників, але хворі й далі змушені купувати медикаменти і витратні матеріали за власні кошти. І це велика проблема сьогоднішньої медицини, в якій досі не введено медичне страхування. Зрозуміло, це питання тісно пов’язано з економікою, з наповненням державного бюджету.

Я знайомий iз досвідом страхової медицини у багатьох країнах і знаю, наприклад, що в Чехії кожен громадянин, який працює, відраховує на медицину 4,5 відсотка своїх заробітків, а ще 9 за нього доплачує підприємство. А стентування судин і коронарних артерій там узагалі повністю проводиться за рахунок страхової компанії. Щоправда, стентів у Чехії існує понад 20 видів, і за додаткову доплату можна вибрати дорожчий.

Поки що це лише у мріях головного лікаря Хорольської центральної районної лікарні. Але останнім часом суспільство так стрімко розвивається, що затяжні проблеми вирішуються якщо й не миттєво, то досить швидко.