Непозичений сміх і гойдалки несподіванок: Київський театр юного глядача на Липках представив нову комедію

Вашингтонський юрист Кен Людвіг, який вирішив одного прекрасного дня написати п’єсу, сів, відклавши на час важливі справи, і написав гарну комедію положень про те, як у 1934 році в готелі міста Клівленд сталася смішна історія зі знаменитим італійським тенором Тіто Мереллі (артист Віталій Дерев’янчук), якого, за збігом обставин, в опері «Отелло» змушений був замінити асистент директора місцевого театру.

Та ще про те, як цей зашуганий очкарик (читай — Попелюшка) (артист Гліб Михайличенко) волею долі раптом замінює на сцені італійського гастролера-тенора, закохує в себе, як водиться, прекрасну дівчину (артистка Катерина Артіменьєва) та й узагалі всім втирає носа.

Ось такий калейдоскоп сюжетних поворотів, постійні гойдалки несподіванок, які то підносять персонажів до вершин надій, то опускають їх у безодню жаху. Тут вам і погоні, і перевдягання, і любовні непорозуміння, і щасливий фінал.

Знаменитий тенор приїздить у місто, щоб зіграти свою коронну роль Отелло. Зупиняється в готелі, випиває багато вина, ковтає снодійне, і в результаті його вважають померлим, а ювілейний вечір театру опиняється під загрозою. Врятувати становище має голосистий молодий помічник директора театру. Навколо цієї невибагливої зав’язки і крутиться дія, захоплива, динамічна і надзвичайно смішна.

Укотре переконуюся, що добре поставити невибагливу комедію часом важче, ніж «народити» на сцені якийсь новаторський і завзятий «авангард-пошуковик». Нова прем’єра Київського академічного театру юного глядача на Липках, який днями відзначив солідні роковини від дня свого народження, «Позичте тенора!» Кена Людвіга — якісний спектакль у такому «безсмертному» жанрі, як комедія положень.

Щоб сьогодні витримати цей жанр і не пуститися берега при постановці такої п’єси, потрібна не стільки фантазія (хоча й вона, звичайно, має місце у цій виставі), скільки мужність і власна мистецька гідність. Для успіху на цій ниві найголовніше — зберегти легкість.

А ще одна умова якісного результату — почуття міри. Ось якраз їх режисер-постановник — народний артист України Віктор Гирич і його команда — винахідливий балетмейстер Олексій Скляренко, досвідчена репетиторка з вокалу Оксана Соловйова і музичний оформлювач Володимир Борисов, — як ми із задоволенням переконуємось на перегляді вистави, мають сповна.

Принадність цієї вистави в точному і тонкому розрахунку, нічого зайвого постановник собі не дозволив, тут навіть реакція публіки ним точно прорахована. Не кажу вже про те, як правильно вгаданий виконавець головної ролі зовсім молодий актор, недавній випускник Національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого Гліб Михайличенко, якому роль цього безглуздого очкарика, що спробував змінити свою долю, виявилась «як на нього зшита».

Він грає її із заразливою легкістю і задоволенням, постаючи на сцені безглуздим, смішним, простакуватим нездарою в сміховинному, напівдитячому костюмчику і з ретельно прилизаним волоссячком. І не подає при цьому себе, але заразливо жартує, бігає, стрибає, падає, співає, перевдягається і вимазує обличчя чорним, щоб постати в ролі Отелло.

А яка цікава і впізнавана «очільниця оперної Гільдії» Джулія, які оперні рулади видає часом її виконавиця — народна артистка України Анжеліка Гирич! Який винахідливо розіграний батько «безбашенної» Меггі Сондерс — заслужений артист України Олександр Вілков.

А як темпераментно і сміливо артист Володимир Захарченко вводить свого другорядного персонажа, пойменованого Посильний у готелі, в основне коло дійових осіб! Каскад надзвичайно винахідливих, з елегантною легкістю виконаних цікавих пластичних епізодів, темпераментна гра, злагоджений ансамбль забезпечили виставі захопливий прийом публіки.

Дійсно, нічого не скажеш, до комічної веремії всі її учасники на чолі з режисером підійшли серйозно, вдало спіймано стрімкий ритм цього божевільного дня. Герої не входять, а вриваються, вбігають, впурхують. Обмін репліками в кращі її хвилини (а їх назбирується за ці дві години прекрасної театральної релаксації чимало) схожий на фехтування.

Спектакль напрочуд легкий, видовищний і музикальний, із цікавою сценографією і костюмами Катерини Корнійчук. Сцена ТЮГу, як у дзеркалі, в двох кульмінаційних моментах вистави раптом відображає іншу територію — якогось помпезного оперного театру: закулісся, всю схвильовану різнобарвну акторську обсаду тієї уявної вистави.

А внизу ж у цю несподівану оперну пишність вклинюються стандартні інтер’єри двокімнатного готельного номера, де і розвивається власне дія. Весь світ — театр, де актори грають собі подібних. Більше того, співаків, що відбулися, або потенційних.

Комічних непорозумінь у цьому спектаклі — як масла, яким каші не зіпсуєш. Заслуга Віктора Гирича полягає в тому, що він не відпустив акторів у вільне плавання, не дозволив комікувати кожному в міру його гумористичних сил, а склав чіткий малюнок кожної ролі і вистави в цілому.

А найголовніший секрет успіху полягає в тому, що подібна легкість із неба майже ні на кого не падає, її можна досягти серйозною працею, яка багатьом ТЮГівським і не лише ТЮГівським колегам тепер здається чимось абсолютно необов’язковим. Тому й радієш цьому «Тенору» так гаряче і збуджено.

Варто назвати цю гарну «тенорову» вісімку поіменно: Макс, помічник Сондреса — Гліб Михайличенко; Меггі, його подружка — Катерина Артіменьєва; Сондерс, батько Меггі — з. а.України Олександр Вілков; Тіто Мереллі, відомий тенор –  Віталій Дерев’янчук; Марія, дружина Тіто – з. а. України  Марина Андрощук; Посильний — Володимир Захарченко; Джулія, очільниця Оперної  Гільдії — н. а. України Анжеліка Гирич та  Діана, співачка — Катерина  Марченко.

Василь НЕВОЛОВ,
письменник, театральний критик