«Жінці» — 100 років: журнал із двомільйонним тиражем отримував до тисячі листів щодня

Був листопад чорнобильського 1986 року. В журнал «Радянська жінка» я прийшла з популярної на той час газети «Вечірній Київ».

Після щоденної газети журнал мені видавався раєм: ніхто нікуди не поспішав, не треба гнати норму рядків... Два місяці практично готували наступний номер. Зона відповідальності на номер — 1-2 матеріали.

Проте багато було роботи з листами. Важко повірити, але листи приходили тисячами. Спочатку обліковець відділу листів реєстрував їх надходження, далі їх розписували за відділами. Листи надсилали у відповідні інстанції на розгляд, (для цього робили копії листів — друкарка на друкарській машинці набирала їх текст). Терміни відповідей — від десяти днів до місяця.

Робота з листами — то було серйозно й відповідально. Час від часу навіть навідувалися зі спеціальних служб перевірки. Щодня редакція одержувала до тисячі листів. Тираж журналу був 2 мільйони.

До речі, «Радянська жінка» — це був перший жіночий журнал у колишньому Радянському Союзі (пізніше з’явилися «Работница» і «Крестьянка»)!

Пригадую перший робочий день — 21 листопада. Мене зустріла відповідальний секретар, письменниця Людмила Романюк. Привіталася, прискіпливо оглянула й визначила, що костюмчик у мене фінський. А потім так різко зауважила: а у вас є один недолік! Я вже трохи розгубилася.

І раптом вона видала: «У наших жінок в усіх проколоті вуха і вони носять сережки, а у вас немає».

Що то — жіночий колектив. Пропрацювавши трохи менш як півтора місяця, перед самісіньким Новим роком я навіть отримала першу квартальну премію за відпрацьований період!

На радощах помчала в ювелірний магазин і... купила малесенькі сережки-квіточки за 75 карбованців. Через дорогу, а це на вулиці Леніна в Києві (нині Богдана Хмельницького) був Інститут краси, де за один карбованець мені прокололи вуха, і я достойно поповнила лави «Радянської жінки». Було то перед самісінькими святами: вуха розпухли, почервоніли... Проте красиво!

Робота в журналі давала можливість і подорожувати, виконуючи у відрядженнях редакційні завдання. Пригадую перше відрядження по Україні до Львова: готувала репортаж iз Львівського будинку моделей.

Ніколи не забуду відрядження до Грузії — в Тбілісі. 1989 рік. У місті танки. Ситуація напружена. Місто практично порожнє, мало людей.

Мене зустрічала редакторка грузинського жіночого журналу. До речі, журнал виходив тільки грузинською мовою. Головна редакторка влаштувала мені зустріч зі співачкою Тамарою Гвердцетелі. Незабутній теплий прийом.

Зустрів мене чоловік Тамари Георгій Кахабрашвілі з сином Сандро біля готелю. Для годиться ми об’їхали велику клумбу і під’їхали до сусіднього будинку.

На моє здивування, що можна ж було пішки дійти, він сказав, що у них прийнято зустрічати гостей iз почестями. Вдома на нас чекала мама Тамари Інна Володимирівна. Тамара була на гастролях у Москві й мала прилетіти наступного ранку.

Отож ми звечора й до ранку чекали Тамариного прильоту: дегустували смачнюче грузинське вино з фруктами... Тамару ми зустріли, інтерв’ю записали. А від Інни Володимирівни маю на згадку бузкову хусточку....

У журналі я очолювала первинну спілку журналістів. Якось випала честь побувати у престурі по Європі: Польща—Австрія—Франція—Німеччина. Особливо сподобався Відень. Я мріяла про це місто.

Оскільки обожнюю каву, то було цікаво дізнатися більше про Юрія Кульчицького. Уважно слухала гіда і... написала, що Юрій Кульчицький, герой «Віденської відсічі» 1683 року, власник однієї з перших віденських кав’ярень, автор рецепту віденської кави — поляк. На щастя, журнал «Радянська жінка» передплачували українці всього світу.

І ось приходить лист iз Канади — відгук на мій матеріал iз Відня про Юрія Кульчицького. Вельмишановний пан писав, що все ніби й добре, чудовий текст, добре, що мандруємо світами, але біда, що не знаємо своєї історії, що Юрій Кульчицький не поляк, а уродженець Самбірщини (Львівщина). Дописувач навіть надіслав копії матеріалів. На жаль, у 1989 році ми ще не мали комп’ютерів, iнтернету, Google.... Дописувачу подякували за інформацію.

А я вже пізніше, через роки, поїхала ще раз до Відня й написала чудовий репортаж без неточноcтей. До речі, з відвідин Відня (купила там у сувенірній лавці філіжанку) почалася моя колекція кавових філіжанок. Нині їх маю вже за 900.

Найважчими були 90-ті роки. Важко було матеріально й морально. Але завдяки такому головному редактору, як Лідія Мазур, було не сумно. Кожна «літучка» починалася з її девізу: «Ми молоді, красиві й здорові».

Ніколи й нікому вона не дозволяла розслаблятися. Наші відрядження перетворювалися на суцільний бартер. Ми починали заробляти гроші й виживати. Писали матеріали в обмін на бартер. Це могли бути продукти харчування, пральний порошок чи навіть панчохи й шкарпетки з Житомирської панчішної фабрики...

У 1991 році журнал із «Радянської жінки» перейменували в «Жінку». Інших варіантів практично й не було. Будь-яка пропозиція миттю відпадала з відомої причини: боялися втратити тираж, читача. Намагалися назвою, впізнаваністю утримати свого читача, аудиторію. До речі, журнал передплачували всі: від робітниці, колгоспниці до інтелігенції, науковців.

Через гіперінфляцію «Жінка» втратила чималу частину передплатників, побивши своєрідний рекорд — журнал усе ж таки був найбільш популярним, хоч і збитковим. Але навіть iз такими труднощами впоралися. У колективі були лише жінки. Хоча певний період був художник Володимир Єрмаков: чоловік інтелігентний і вихований. Ситуація дисциплінувала, виробляла витримку, вишкалювала жіночність, уважність.

Із благословення редакторки відділу листів Нінель Рудківської (світла пам’ять), розпочала вести рубрику «Контакт» (щось на кшталт рубрики знайомств).

Наша українка, Люба Краузе, яка жила в Нюрнберзі, звернула на це увагу й запропонувала дати оголошення, що німецькі чоловіки познайомляться з українськими жінками. Для цього треба було надіслати фото й написати коротко про себе. Шквалом посипалися листи й чорно-білі фото.

Листи починалися плачевно: був чоловік, пив, бив, а я ось така класна господиня: прибираю, смачно готую, вишиваю, плету гачком... Люба намагалася пояснити, що іноземців не цікавлять проблеми, їх цікавить захопленість життям, мандри. Знаю багато прикладів, коли люди вирішували свою долю: створювали сім’ї, знаходили дітей, рідних...

На одному з весіль у Черкасах мені навіть пощастило побувати. Вихователька з Черкащини познайомилася з поліцейським iз Київщини. Чудове українське весілля відшуміло (розповідали на сторінках журналу). Згодом у родині народилося двійко діток: дівчинка і хлопчик.

Із 2000 року я була редакторкою відділу — відповідала, власне робила додаток «Краса і затишок». Це захопило мене настільки, що проводила різноманітні конкурси серед читачів: «Краса — довга коса», «Смачний пиріг до чаю Мономах», «Рушник вишиваний». До речі, я вперше в Україні зорганізувала і провела одноденний фестиваль «Рушник вишиваний». Мала актова зала видавництва «Преса України» була уквітчана витворами майстринь.

Поки вела додаток, навчилася смачно готувати, трохи вишивати, малювати... А скільки рецептів на всі випадки життя записали на сторінках журналу — ціла окрема енциклопедія! До слова, випускали книжки-метелики. Я відповідала за випуск «Печиво на всі смаки. 100 рецептів».

Нове тисячоліття часопис розпочинав ювілеєм — 80 років від виходу першого примірника у світ. Відзначали гучно. Було це в «Пресі України». Серед гостей — керівники держави та Києва з подарунками: почесними грамотами, годинниками від Київської адміністрації.

Святкування проводили 14 лютого 2001 року. Чому пізніше? Головний редактор Лідія Мазур та й більшість жінок зважили, що рік високосний... і тому вирішили відсвяткувати ювілей у День закоханих: хотіли, щоб жінки України були не тільки закохані, а й щоб i їх кохали.

У моїй пам’яті теплі спогади старшого покоління — Світлани Ференець, Галини Шило, Любини Хараборської, Марії Глазової... На жаль, їх уже немає з нами...

Пам’ятаю номер кабінету — 561. У кімнаті було нас троє: Ольга Шульженко, Марія Глазова і я. Величезний довгий дубовий стіл, підвіконня, полиці заставлені вазонами фіалок! Це фантастична краса! Ніде й нічого подібного я вже ніколи не бачила. Їх розводила, доглядала й розмовляла з ними Марія Іванівна Глазова. Вона одразу ж подарувала мені кілька вазонів. Відтоді й маю невеличку колекцію фіалок, які гріють душу теплими спогадами.

За 18 років у «Жінці» (хоч співпрацю продовжувала й далі) написала багато інтерв’ю-портретів сучасниць. Уже згодом, у 2007 році, видала книжку «Обереги маминих долонь», зібравши нариси про жінок. У 2009 році отримала за цю книжку визнання — стала лауреаткою митецької премії «Київ» імені Анатолія Москаленка в галузі журналістики.

Згадується й запам’ятовується лише приємне. Колектив хоч і жіночий, але був дружній. Разом святкували дні народжень, свята, приходили на допомогу і в радісні, і в печальні моменти.

Сьогодні «Жінка» інша. Це оновлений формат, дизайн, наповнення. Журнал сучасний, як і сьогоднішній світ. Її творять натхненні, красиві й талановиті серця. І це прекрасно, що життя продовжується. Життя прекрасне.

Зі 100-літнім ювілеєм, «Жінко»! Живи довго.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ,
 лауреат мистецької премії імені Анатолія Москаленка в галузі журналістики