Легенда української естради і вокаліст ВІА «Кобза» Валерій Вітер: «Всі думали, що ми сидимо по таборах»

Валерій Вітер мріяв бути художником. Але йому пощастило стати ще й музикантом.

Підлітком Вітер співав у фільмі Сергія Параджанова «Українська рапсодія», студентом потрапив до київського біг-біт-гурту «Березень».

А пізніше, у 70-х, своїм голосом прославив вокально-інструментальний ансамбль «Кобза» — один із перших фольк-рок-гуртів в Україні.

Якби західні критики почули платівки музикантів, то порівняли б їх із Jethro Tull, Fairport Convention та іншими закордонними класиками жанру.

Вітер віддав сцені двадцять років, але залишив її заради малювання. Із виставками плакатів і картин він об’їздив Україну, Велику Британію, Польщу, Чехію, Мексику та інші країни.

Втім у 2000-х таки занудьгував за музикою і відродив гурт майже в первісному складі, але з оновленою назвою — «Кобза Original».

Зустрічаємося із Валерієм Сергійовичем у його майстерні на вулиці Антоновича. Час від часу він грає тут камерні концерти. «О, Штепсель і Тарапунька!» — жартівливо озивається до нас музикант-художник, натякаючи на різницю у зрості між мною і фотографом.

На стінах невеликої затишної майстерні — картини та фотографії, на столі — фарби та кольорова крейда. «Роблю вигляд, що малюю», — продовжує жартувати він.

Вокаліст «Кобзи» зовсім не схожий на статечного «шанованого митця», якими видаються чимало артистів його статусу і віку.

Скоріше, нагадує поважного добродія із сивими вусами, що от-от почне розповідати тобі казку (з тією лише різницею, що енергії у 73-річного митця щонайменше на 37).

«Нічого, що моя розповідь буде довгою?» — перепитує Валерій Вітер. Заспокоюю його, що якраз для цього ми тут усі зібралися, і вмикаю диктофон.

Про художню школу, Робертіно Лоретті та дружбу з Параджановим

Малювати я почав із трьох років, співати — з шести. Художник — моя основна професія. Я ж на це сімнадцять років учився. Малював собі, робив виставки, а у вільний час співав у самодіяльному ансамблі. Навіть не уявляв, що займатимуся музикою серйозно. Тому «Кобза» для мене, скоріше, хобі.

Я співав у дитячому хорі Жовтневого палацу. Одного разу до нас прийшов асистент Сергія Параджанова і сказав, що шукає хлопчика-вокаліста для фільму «Українська рапсодія».

Режисеру потрібен був голос, як у Робертіно Лоретті — молодий, дзвінкий, який iще не зламався. Серед ста кандидатур обрали мене. Хоча я і не розраховував стати найкращим — співав собі, та й по всьому. За день вивчив «Аве Марія» латиною, а потім записали пісню в оперному театрі. Працювали вдень, поки не почалися вистави. У залі сидів сам Параджанов. Після запису він підійшов до мене і похвалив: «Молодець, Роберто Ланца!»

А я думаю: який Роберто Ланца? Робертіно Лоретті та Маріо Ланца — це ж різні співаки. Але він і далі називав мене так жартома.

Через тиждень мені прийшло запрошення на кіностудію Довженка. На прізвище «Вітте», ніби я якийсь німець (сміється). Моє прізвище завжди перекручували, але це окрема тема. Параджанов захотів спробувати мене ще й на роль сина німецького священника. Спочатку його мав грати інший актор, але затвердили таки мене.

Із Параджановим ми добре спілкувалися і далі. Він жив на площі Перемоги біля цирку. Я носив йому свої малюнки з художньої школи, а він показував мені свої. Квартирою ходив босоніж — казав, що це розвиває м’язи. Якось подарував мені глечика з Карпат.

А потім, як вам відомо, Параджанова засудили (у 73-му режисера ув’язнили на п’ять років за націоналізм і гомосексуалізм. — Ред.) Мене викликали слідчі, щоб я написав на нього наклеп.

Запитують: «Ви знаєте, що Параджанов цікавився хлопчиками?» Відповідаю: «Звісно, знаю». — «Звідки?» — «Та одна бабуся в тролейбусі розповіла». Потім дали ручку і папір: «Пиши все, що знаєш про Параджанова». Ну я і написав, що Параджанов — геніальний режисер. Так мене з кабінету і вигнали.

Про нічні записи, угорську апаратуру та дуети з Ніною Матвієнко

Приятель по самодіяльному ансамблю познайомив мене із Сашею Авагяном і Вячеком Криштофовичем, які шукали вокаліста для свого гурту. Я прийшов до них на репетицію й одразу підхопив кілька пісень.

Нот не знав, але слух у мене відмінний. Музиканти зрозуміли, що я той, хто їм потрібен. Спочатку гурт називався «Марія Оранта». Але цю назву через націоналізм і релігійність нам заборонили.
Тоді ми стали «Березнем». Хоча і до цієї назви чіплялися — мовляв, дуже вже схожа на театр «Березіль» Леся Курбаса.

Перші записи робили у 67-68 роках на кіностудії Довженка. Писалися вночі, поки ніхто не бачить. Тоді у Києві ще не було професійних студій.

Уже пізніше з’явився Будинок звукозапису Українського радіо (у 1972-му. — Ред.), але там працювали переважно симфонічні оркестри. А ще був клуб «Дніпро», де записали 70% тогочасних українських платівок.

Я цікавився візуальним мистецтвом і в музиці розбирався погано. За музичні орієнтири в «Березні» відповідали інші. Моїм же завданням було суто співати.

В’ячеслав Криштофович, який грав у нас на фортепіано, вже тоді хотів стати професійним режисером. Але він був талановитим композитором і написав для гурту багато хороших пісень.

Я у нього запитував: «Вячек, може, ти не ту професію обрав?». Але він стояв на своєму. Чув, що у нього вийшов новий фільм («Передчуття». — Ред.), але ще його не дивився. Музику він закинув зовсім — навіть звуковий супровід для своїх стрічок дає писати іншим композиторам. Якийсь час я допомагав Вячеку з плакатами для фільмів.

Чутки про «Березень» швидко рознеслися по Києву. Через спільних знайомих ми перетнулися з Ніною Матвієнко, яка тоді співала у хорі Верьовки. Ніна потім часто приходила до Сашка додому і проводила з нами час.

А у 72-му нам дозволили попрацювати у студії звукозапису радіо та телебачення на Хрещатику, 26, і за одну сесію ми записали з Ніною вісім чи дев’ять пісень. Це був перший в Україні дует фольклорної співачки з рок-гуртом.

«Березень» грав концерти на угорській апаратурі, аж поки її у нас не вкрали. Та й чиновники на початку 70-х усіляко душили гурт.

Я вже тоді почав працювати з «Кобзою», але нікому не казав, що співаю на два гурти — боявся пересварити музикантів. І дарма. Одного разу хлопці з «Березня» прийшли на репетицію до «Кобзи» й урочисто передали мене новому гурту (сміється).

Про перші платівки, розмиту обкладинку та згорілі архіви

З «Кобзою» видали в Україні дві платівки: в 72-му і в 76-му. Про якісь назви для альбомів тоді не могло бути й мови. Така радянська урівняйлівка: «співайте і не випендрюйтеся».

Коли я перевидавав релізи на касетах і дисках, то вже назвав їх як треба: «Ішов козак...» і «Лісова пісня».

Ще одна платівка «Кобзи» вийшла у 82-му в Канаді. Туди ввійшли як старі пісні, так і абсолютно нові, до того ніде не видані. Канадці добре її розрекламували — випустили фірмові футболки, наліпки.
Обкладинку першої платівки «Кобзи» зробив Ігор Костін, нині — відомий фотограф, знімок якого коштує $50 тисяч.

Фотографувалися біля Замку Річарда на Андріївському узвозі. У фотоапарата «Салют» не було штативу, тож Ігор знімав iз руки — як видно, знімок вийшов трохи розмитим.
Позували хто в чому був, а вже пізніше я розробив для гурту костюми.

Коли я йшов iз «Кобзи», то хотів зберегти для себе наш матеріал. Прийшов до Олександри Венедіктової, яка була завідувачкою фонду БЗЗ, і по­просив переписати платівки на плівку.

А вона мені: «Валера, та що ти гарячкуєш? Вони звідси нікуди не дінуться — приходь коли хочеш і записуй». Але за коньяк і цукерки я все ж умовив її зробити це тут і зараз.

А за кілька днів частина фонду згоріла в пожежі. Таке в мене було передчуття.

Про гонорари, як у Пугачової, пісні УПА та заборону в Україні

Як артисти могли стати популярними у 70-ті? Кліпів ще не знімали, а музичних передач на телебаченні, крім «Блакитного вогника», майже не було. Залишалося радіо, звідки слухачі дізнавалися про «Кобзу».

Буває, приїжджаєш із концертом в Архангельськ чи на Камчатку, а там — повні зали.

Середні артисти заробляли по 7 карбованців за концерт. Хтось міг отримати 10, максимум — 12. Але 19,50, як у «Кобзи», — це щось із розряду фантастики!
Такі гонорари мали тільки найвідоміші тогочасні зірки: Пугачова, Кобзон i «Пісняри».

Після виходу платівки нас ніхто і пальцем не зачіпав. Та й не було за що. Бо пісень УПА «Кобза» ніколи не співала. Та в ті часи ми їх до пуття і не знали.

Я вважав, що ми повинні виконувати фольклор Центральної України, бо саме тут і живемо. А в Західній Україні були свої ансамблі — вони б це і мали співати.

Усе змінилося, коли до влади прийшов Щербицький (Володимир Щербицький, перший секретар ЦК КПУ, який змінив Петра Шелеста на посаді в травні 1972-го. — Ред.) Із ним в Україні все різко стало промосковським.

Нова головна редакторка «Українського радіо» вважала, що «Кобза» спотворює народну пісню, тому кілька років нас узагалі ніде не крутили. Та й за кордон не пускали.

Хоча з Канади постійно приходили запрошення на адресу Укрконцерту, але відповіді не було. Через це там поповзли чутки, що ми вже сидимо по таборах.

Тоді на Заході навіть ви­йшла платівка «Кобзи» з козаком на обкладинці й написом Banned In The USSR.

Про закордонні гастролі та кураторів із КДБ

Але поступово крига скресла, і в 77-му «Кобза» поїхала виступати на дні Києва в Братиславу. Купив собі там футболку Playboy та інші шмотки (усміхається). А за тиждень вирушили на гастролі до Італії.

За кордоном ми повинні були грати пісні народів радянських республік. Розпочинали програму з ВІА «Самоцветы» з їхнім «Мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз».

У перерві під час концерту на Кубі до нас підходить культурний аташе і каже: «Хлопці, навіщо ви це співаєте? У вас же стільки хороших українських пісень». Подумали: а так можна було? І викинули її з програми.

Звісно, їздили з нами і представники КДБ. Маскувалися то під перекладачів, то ще під когось. Обличчя у них у всіх були такі невиразні — нема за що зачепитися.

Якось в Італії наш колега запізнювався на автобус на півгодини. Тренер «Динамо», який теж був у делегації, здійняв ґвалт: «Де це він лазить?» Ми йому: «Та не хвилюйтеся ви так, краще за своїми футболістами стежте». А він: «А ви краще помовчіть! Я сам знаю, за ким мені стежити». І всі одразу зрозуміли, що ніякий це не тренер.

А хлопця цього за кордон за радянських часів, здається, більше не випускали.

Про вихід із гурту, «Кобзу Original» та конфлікт із колишніми колегами

Наприкінці 80-х у «Кобзі» постійно змінювалися керівники. Дивишся, ніби нормальний хлопець, а призначили керівником — задирає носа, починає пити.

Та й співали все те саме — вже набридло і нам, і слухачам. Людей на концерти приходило все менше й менше. Я зрозумів, що втомився, і у 87-му написав заяву на звільнення.

Після «Кобзи» нарешті зміг зосередитися на мистецтві. Якийсь час до мене в майстерню на Андріївському узвозі ще приходив з горілкою Коля Мозговий та інші люди з «Укрконцерту». Вмовляли повернутися, казали, що платитимуть утричі більше. Але я відмовлявся.

На виставки я брав із собою гітару і на відкриттях влаштовував концерти. Люди дивувалися: «Ви так гарно співаєте. Шкода, що пішли з «Кобзи»...» Так мене дістали, що на початку 2000-х я не витримав і зібрав «Кобзу Original».

Туди також повернулися учасники першого складу — бандурист Володимир Кушпет і скрипаль Георгій Гарбар. Разом пішли в студію і зробили нові аранжування старих пісень.

Тамтешні звукорежисери так пройнялися ідеєю, що запропонували мені безкоштовно записати все, що я захочу. Так на світ з’явилися кілька моїх сольних альбомів, у тому числі і з авторськими піснями на вірші Миколи Сядристого.

Про сучасну українську музику, похвалу від Скрипки та концерт для хіпстерів

За сучасною українською музикою майже не стежу — не маю часу. Буває, почую щось по радіо, але назв не запам’ятовую.

Колись мені дуже подобався гурт «Кому вниз». Їхня музика зовсім не схожа на «Кобзу», цим вона мене і зачепила.

До мене звертався Вадим Красноокий із Mad Heads. Просив дозвіл на використання музики з пісні «Ой ти річенько». Хотіли зробити дует, але він виїхав у Канаду, тому не склалося.

Хлопці з «Гайдамаків» казали, що «Лісова пісня» — їхня улюблена. Олег Скрипка в якомусь інтерв’ю позитивно відгукувався про нашу пісню «Ой кинув я бук на яму». Але особисто ми не знайомі.

Минулого літа ми з «Кобзою Original» грали для молодої аудиторії на київському Vertuha Arts Festival. Це був неймовірний концерт! «Ніч яка місячна» співали хором. Після виступу люди підходили з платівками «Кобзи», просили автографи. Їх хтось перевидав, а я про це й не знав.

Для свого часу «Кобза» була новатором. Ми першими підняли український фольклор на такий рівень популярності. Першими почали грати на електробандурах.

Тому молоді люди досі із задоволенням приходять на мої концерти в майстерню і слухають наші пісні. Вони цю енергетику відчувають.

Пилип ПУХАРЄВ,
музичний журналіст, автор Telegram-канала ПЛАЙ,
спеціально для «УП.Життя»