Конфлікт за Нагірний Карабах: у Баку святкують, в Єревані протестують, а виграє Москва

Конфлікт за Нагірний Карабах, який формально вважається територією Азербайджану, але фактично населений вірменами, які відділилися й утворили невизнану «республіку», триває вже понад 30 років.

Остання війна за Нагірний Карабах розпочалася 27 вересня і тривала півтора місяці, до 10 листопада, коли під натиском азербайджанської армії за підтримки Туреччини вірмени були змушені здати ключове місто регіону Шуша, колишню столицю Нагірного Карабаху, розташовану на стратегічній дорозі, яка з’єднує Карабах iз Вірменією.

Відтак прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян був змушений підписати заяву про припинення війни в Карабаху (фактично, про безумовну капітуляцію) разом iз президентами Азербайджану Ільхамом Алієвим та Росії Володимиром Путіним.

Гнів вулиці

У відповідь на підписання прем’єр-міністром Вірменії Ніколом Пашиняном угоди про перемир’я в Нагірному Карабаху, що набула чинності з вівторка, 10 листопада, в Єревані спалахнули акції протесту. Розлючений натовп мітингарів удерся в будівлю уряду. Прем’єра на той момент на місці не було. Поліція й сили безпеки не чинили сильного опору протестувальникам.

Невдовзі під контролем демонстрантів опинилася й зала засідань уряду. На поширених у ЗМІ кадрах видно, що натовп вирішив вимістити свою лють на меблях. Мітингарі захопили також і будівлю парламенту.

Повідомляється, що учасники протесту побили спікера парламенту Арарата Мірзояна, який був госпіталізований iз травмами. Учасники акції вимагали відставки уряду Пашиняна.

Прем’єр-міністр Вірменії раніше визнав, що підписана угода про припинення війни в Карабаху є невигідною для його країни, проте альтернативи цьому, за його словами, не існувало.

«Армія говорила, що треба зупинитися, є певні проблеми, для вирішення яких або не видно перспектив, або ресурси для їх вирішення вичерпані», — заявив він у зверненні до народу.

Пашинян повідомив, що ухвалив таке рішення після ретельного аналізу ситуації на фронті та за неодноразовими проханнями військових. Глава уряду вказав на низку проблем у військах, зокрема, з призовом, низький рівень боєздатності ополченців, дезертирство і про десятки випадків, коли населення деяких районів не дозволяло військовим передислокувати війська.

За словами Пашиняна, «альтернативи підписанню угоди не існувало».

Цю угоду вже назвали «зрадою» і зажадали відставки глави уряду. Де зараз перебуває Нікол Пашинян, не повідомляється. Політик, якого внаслідок оксамитової революції навесні 2018 року вулиця мало не на руках посадила у крісло глави уряду, покладаючи на нього великі сподівання, тепер опинився у ситуації, що ця ж вулиця своїми руками і викине його з цього крісла.

Опозиційні фракції парламенту Вірменії висунули прем’єр-міністру Пашиняну ультиматум подати у відставку до кінця дня середи. Інакше, як повідомив представник партії «Дашнакцутюн» Ішхан Сагателян, опозиція 12 листопада вирішить питання «усунення Пашиняна і його політичної команди від влади. Пашинян проігнорував ультиматум.

«Головне питання зараз — чи зуміє опозиція скористатися цією кризою і взяти владу з рук Пашиняна», — зазначив експерт iз регіональних проблем Манвел Гумашян в інтерв’ю «Німецькій хвилі».

Наразі влада встояла, проте, впевнений експерт, ці спроби продовжуватимуться. Силовики поки що демонструють нейтралітет. Хай там як, а на Вірменію і Нагірний Карабах у найближчі місяці чекають дуже непрості часи, підсумував Гумашян.

І тут встає Вовочка...

Тим часом президент Азербайджану Ільхам Алієв заявив про перемогу Баку у війні в Нагірному Карабаху.

За його словами, Азербайджану вдалося здобути «блискучу перемогу» і звільнити територію від «окупації». За повідомленням РІА «Новості», Азербайджан вимагатиме від Єревана компенсації за шкоду, заподіяну в Нагірному Карабаху.

Про деталі домовленостей розповів президент Росії Володимир Путін (ну як же ж без головного «миротворця» планети). Йдеться, зокрема, про:
    * повне припинення вогню з 10 листопада;
    * війська Азербайджану та Вірменії зупиняються на зайнятих позиціях;
    * на лінії зіткнення сторін у Нагірному Карабаху та в Лачинському коридорі, що пов’язує Карабах iз Вірменією, розміщуються російські миротворці;
    * проводиться обмін полоненими, затриманими та тілами загиблих;
    * біженці повертаються на територію Карабаху під контролем комісара ООН у справах біженців;
    * контроль за транспортним сполученням здійснюється за допомогою прикордонних військ ФСБ Росії.

А Росія буде миротворцем

За підсумками угоди, частину районів Нагірного Карабаху передадуть під контроль Баку. За дотриманням режиму припинення вогню стежитимуть миротворці з Росії. Тієї Росії, яка продавала зброю обом сторонам конфлікту і вела в ньому свою гру.

Після оголошення про підписання тристоронньої угоди про припинення війни в Нагірному Карабаху Росія негайно оголосила про перекидання в зону конфлікту миротворчого контингенту. До складу миротворчої місії увійшли 1960 військовослужбовців, 90 бронетранспортерів, 380 одиниць автомобільної та спецтехніки.

Основу російського контингенту в Нагірному Карабаху складуть підрозділи 15-ї окремої мотострілкової (миротворчої) бригади Центрального військового округу. Штаб російської операції базуватиметься в Степанакерті.

На вчора до Карабаху вже прибули на восьми літаках 400 так званих «миротворців». Потрібно пам’ятати, що саме ця 15-та окрема мотострілкова «миротворча бригада» була задіяна в бага­тьох міжнародних конфліктах, зокрема, у військовій інтервенції до Грузії 2008 року та анексії Криму в 2014 році.

Президент Росії Володимир Путін заявив, що російські миротворці будуть розгорнуті уздовж лінії зіткнення в Нагірному Карабаху і вздовж коридору, що з’єднує його з Вірменією. Російські військові залишаться в Карабаху на п’ять років з автоматичним продовженням на той самий строк, якщо сторони не висловлять протест. Тобто назавжди, як це сталося в Криму.

При цьому вірменські сили покидають Нагірний Карабах, iдеться в тексті тристоронньої заяви, опублікованої агентством Arminfo. За словами президента Азербайджану Ільхама Алієва, в миротворчій місії братимуть участь і турецькі військові. Однак про це вже не згадується в оприлюдненій в ЗМІ угоді. Адже турецькі військові безпосередньо допомагали Азербайджану відвойовувати Карабах.

Експерти робочої групи ООН iз використання найманців закликали забезпечити негайне виведення всіх незаконних збройних формувань iз території Нагірного Карабаху, маючи на увазі передусім турецьких найманців.

Утім того ж дня міністри оборони Росії й Туреччини Сергій Шойгу і Хулуси Акар підписали меморандум про створення спільного центру з контролю за припиненням вогню в невизнаному Нагірному Карабаху, пише РІА «Новості» з посиланням на міноборони РФ.

Спільний центр буде в Азербайджані, він збиратиме, узагальнюватиме і перевірятиме інформацію про припинення вогню.

Підкреслюється, що домовленості Росії, Азербайджану і Вірменії та російські миротворці (яких на момент підписання угоди в Карабаху ще і не було) зупинили кровопролиття.

Хоча російські війська базуватимуться у Степанакерті, але столиця регіону формально залишиться під контролем Вірменії. Місто буде пов’язане з Вірменією Лачинським коридором шириною в 5 кілометрів, де нестимуть службу російські миротворці. Коридор при цьо­му не буде зачіпати Шуші.

У найближчі три роки має бути визначений план прокладання нового маршруту між Степанакертом і Вірменією, куди повинен бути передислокований російський контингент. Азербайджан, у свою чергу, отримує коридор під охороною Росії до свого ексклаву — Нахічеванської області.

Переможці — президенти Росії та Туреччини

Азербайджан святкує, російські танки розміщуються у Нагірному Карабаху. Переможці війни на Південному Кавказі очевидні. Крім Вірменії, програла також міжнародна дипломатія, вважає політичний оглядач «Німецької хвилі» Роман Гончаренко.

А справжніми переможцями виявилися Володимир Путін та Реджеп Таїп Ердоган. Адже 10 листопада припинилися не лише бойові дії. Тепер змінюється статус-кво, який досі існував на Південному Кавказі.

Окрім Ільхама Алієва, перемогли також Туреччина, яка підтримала Баку, та передусім Росія, яка тепер розмістить у Нагірному Карабаху своїх військових-миротворців. Обидві країни розширили свій вплив у регіоні.

Майже три десятиліття тривав пошук рішення конфлікту в рамках Організації безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) — по суті, безуспішно. Єдине, що вдалося, — це заморозити конфлікт 1994 року.

Це теж можна було вважати успіхом, але відповідальна за процес «Мінська група» ОБСЄ з Росією, США та Францією на чолі дедалі більше демонструвала своє безсилля. Доки влада в Баку не відчула себе достатньо сильною, аби довести, що «військове рішення» все ж можливе, як це сформулював Алієв. Зараз він тріумфує, а пошук мирного рішення, який передусім пропагував Захід, зазнав поразки.

Коли війна у Нагірному Карабаху по-новому спалахнула наприкінці вересня, ОБСЄ обмежилася банальними закликами до припинення насильства. Прорив було здійснено без ОБСЄ, і постає питання, чи з огляду на це «Мінська група» взагалі ще потрібна. Впливу в Нагірному Карабаху ця структура більше не має. Не виключено, що будуть створені нові формати, у яких братиме участь, певно, й Туреччина.

А що Росія? Президент Володимир Путін знову показав, що може і хоче використовувати свою армію як політичний інструмент. Навіть тоді, коли він спершу демонстративно відходить на задній план та передає трибуну іншим — у цьому випадку Ільхаму Алієву. Вірменія хоч і є військовим союзником Москви, але Росія тижнями прохолодно повторювала, що втрутиться у конфлікт лише тоді, коли війна перекинеться на вірменську територію.

У цих зволіканнях Путіна вбачається бажання ослабити вірменського прем’єра Пашиняна. Його шлях до влади пролягав через вуличну революцію, що Росія прийняла зціпивши зуби.

З іншого боку, для Росії з’явилася нагода нарешті розмістити в регіоні свої війська — на додачу до вже наявної військової бази у Вірменії. Єреван роками виступав проти російських миротворчих військ та мусив погодитися з ними з огляду на небезпеку поразки в Нагірному Карабаху. Захід знову віддав поле бою Путіну, як уже робив це в Грузії, Україні та Сирії.

Тепер Росія отримує постійну військову присутність у регіоні. Конфлікт у Кабараху був єдиним так званим «замороженим» на пострадянському просторі, поблизу якого не дислокувалися російські війська. Тепер вони там є. А Росія отримує важіль впливу як на Азербай­джан, так і на Вірменію.

ДУМКИ З ПРИВОДУ

Експерт та блогер Олександр Подрабінек пише про ще один мотив дій Кремля в цьому конфлікті — помсту. Помсту Ніколу Пашиняну за відносну незалежність його політики від Москви. Політична модель «покарання за самостійність» діє.

«Як за незалежність від Москви Грузія заплатила Абхазією і Південною Осетією, Молдова — Придністров’ям, а Україна — Кримом і частково Донбасом, так і Вірменія тепер платить за свою неслухняність Нагірним Карабахом», — пише Подрабінек. «Звичайно, кремлівська помста — не єдина і, ймовірно, навіть не основна причина нинішньої війни та її наслідків, але одна з дуже важливих», — зазначає він.

Підсумовує все це добре відомий в Україні російський опозиційний блогер Аркадій Бабченко:

«У Путіна в Карабаху все вийшло на триста відсотків. Руками Азербайджану прибрав Пашиняна, який надумав брикатися. Його вже сприймають винятково як зрадника, від якого відхрещуються всі, незважаючи на те, що ні в нього, ні у Вірменії вже не було вибору — він хоча б зберіг частину Карабаху, замість того, щоб втратити його повністю.

Абсолютно знівельована демократична революція. Повністю знівельовано вектор розвитку в Європу. Це вже надовго. Вірменія приведена назад якщо вже й не в російське стійло, так під її стовідсотковий протекторат.

Будете робити те, що я скажу, інакше втратите і те, що залишилося. Тепер Вірменія від Росії залежить повністю. Зовсім. Абсолютно. Путін отримав ще один заморожений конфлікт зі своїми миротворцями всередині.Отримав власний військовий контингент на території ще однієї суверенної країни — тепер російські військові де-факто перебувають і в Азербайджані».