З 1992 року по 1996 рік, у період становлення України як держави, товарами подвійного призначення, до яких належить і зброя, займалися 113 підприємств.
В умовах формування правового поля кожен заробляв чим міг і як міг, у тому числі за так званими сірими схемами.
Держава взяла під контроль цю критичну сферу бізнесу в жовтні 1996 року, створивши концерн Укрспецекспорт.
Згодом право займатися експортом зброї, розробкою технологій і наданням послуг отримали багато підприємств, зокрема «Спецтехноекспорт», Укрінмаш, «Прогрес», «Промоборонекспорт» (діяльність припинена 14 лютого 2020 року. — «ЕП»), зовнішньоторговельна фірма «ТАСКО-експорт», Укроборонсервіс.
У серпні 2018 року уряд спростив порядок надання суб’єктам господарювання права на здійснення експорту-імпорту товарів військового призначення і товарів, які містять дані, що становлять державну таємницю.
Це відкрило ринок для приватних оборонних компаній, які до цього могли працювати з іноземними клієнтами лише через державну компанію.
Усе на експорт
Із 1992 року і понині український військовий експорт складається з трьох нерівнозначних складових: поставки нової або складської техніки, спільні розробки за конкретними замовленнями, обслуговування техніки та обладнання радянського виробництва.
До 2011 року на першому місці для України за прибутковістю був продаж авіаційної техніки і надання послуг з її модернізації та ремонту. На другому місці була бронетехніка.
Однак після 2011 року завдяки «танковому прориву» (укладення низки контрактів, у тому числі на поставку танків «Оплот» до Таїланду. — «ЕП») торгівля бронетехнікою вийшла на перше місце. Третє місце традиційно посідала торгівля засобами протиповітряної оборони.
Ситуація з експортом зброї кардинально змінилася після анексії Росією Криму та початку воєнних дій на Донбасі навесні 2014 року. Україна сама потребувала зброї, тому всі ресурси військової промисловості були задіяні для вирішення внутрішніх проблем.
У результаті виконання частини експортних контрактів було тимчасово припинено. Саме з цієї причини Національну гвардію доукомплектовували танками Т-64 і БТР-3, які призначалися для Анголи і Таїланду.
Після 2015 року становище дещо стабілізувався, проте на колишні обсяги експорту Україні вийти не вдалося. Змінилася і структура поставок: основну частину становили високотехнологічні продукти на кшталт керованих протитанкових ракет. Зійшов нанівець бізнес торгівлі радянськими запасами — склади ґрунтовно спустошила війна.
У 2016 році ексгенпрокурор Юрій Луценко озвучив суми продажів військового майна за 2005-2014 роки. За дев’ять років було розпродано військового майна, техніки та зброї майже на 2 млрд дол.
Зараз основним джерелом доходу для української оборонної промисловості є продаж протитанкових комплексів «Корсар» і «Стугна-П» (експортна назва «Скіф»), а також інших високоточних боєприпасів від Державного київського конструкторського бюро «Луч». Основні імпортери української зброї за результатами 2019 року — Індія, Саудівська Аравія і Туреччина.
Гроші на крові
За весь час незалежності України експорт зброї був одним із найбільш дохідних занять державних структур. Однак в останні роки доходи від продажу зброї різко впали. Якщо у 2012 році Україна заробила на збройовому ринку 1,5 млрд доларів, то у 2015 році — лише 342 млн дол.
Це не остаточні цифри українського військового експорту. Сюди не входять, наприклад, доходи від послуг з ремонту і модернізації військової техніки, а також постачання комплектуючих, а вони у 2013—2017 роках, за даними інформаційно-консалтингової компанії Defense Express, становили 5/6 загального обсягу експорту.
Про доходи конкретних компаній повної інформації зі зрозумілих причин немає, проте деякі цифри час від часу потрапляють у пресу.
За даними авторитетного на збройовому ринку видання Стокгольмського інституту дослідження проблем світу (SIPRI), за останні роки частка України на світовому ринку озброєнь упала вдвічі. У 2009—2014 роках вона становила 2,7%, у 2014—2018 роках — 1,3%.
«Стугна-П». Український протитанковий ракетний комплекс другого покоління, розроблений ДККБ «Луч».
Внутрішній ринок
До 2014 року українські виробники не отримували суттєвих доходів від Збройних сил України (ЗСУ). Зразки озброєння вітчизняного виробництва приймалися українською армією тільки формально, заради здійснення експорту.
Так було, наприклад, із танками «Оплот», яких армія України купила лише два. Однак війна на Донбасі й протистояння з Росією кардинально змінили ситуацію — армії знадобилося багато зброї.
З липня 2014 року по липень 2017 року ЗСУ отримали від підприємств Укроборонпрому 5 тис. 281 одиницю нової та модернізованої техніки, 7 тис. 164 одиниці відновленої техніки, 3 тис. 458 одиниць запасних частин, вузлів та агрегатів.
6 тис. 764 одиниці нового і модернізованого озброєння, техніки та виробів спеціального призначення було отримано у 2018 році і 7 тис. 436 одиниць — у 2019 році.
Імпорт
Із 2014 року, уперше в історії незалежної України, військові почали масово купувати зброю, боєприпаси та обладнання за кордоном. Причому з кожним роком відсоток такого імпорту зростає.
«Згідно з основними показниками державного оборонного замовлення у 2020-2022 роках, частка українських постачальників становитиме майже 90%. Імпортні закупівлі становитимуть близько 10%», — повідомив заступник міністра оборони Олександр Миронюк.
Основними постачальниками стали Туреччина, США, Велика Британія, Польща та Болгарія. Ідеться про боєприпаси, електроніку, у тому числі станції радіоелектронної боротьби з Франції, засоби зв’язку (до 2018 року тільки на закупівлю радіостанцій у турецької компанії Aselsan направлено близько 100 млн дол), снайперські гвинтівки, гранатомети, боєприпаси.
У Туреччині на 69 млн дол була куплена партія середніх розвідувально-ударних безпілотників Bayraktar TB2, у Східній Європі — 200 БМП-1АК і самохідних артилерійських установок (САУ) 2С1 «Гвоздика».
Також у відкритих джерелах фігурує чимало контрактів на поставку боєприпасів із Болгарії, Польщі, Литви, Чорногорії. Це «задоволення» не з дешевих — танковий снаряд коштує для казни 500 дол, а одна граната для РПГ в Болгарії — 200-300 дол.
Що далі?
Майбутнє української збройової промисловості перебуває в руках іноземних інвесторів. Попри війну, вони дають фінансові ресурси на розробку і модернізацію озброєнь.
Наприклад, за гроші Саудівської Аравії був проведений великий обсяг робіт щодо ракетного оперативно-тактичного комплексу «Грім-2». Модернізація зенітно-ракетного комплексу С-125 відбувалася з використанням коштів замовника з Ефіопії.
Від співпраці з іноземними інвесторами Україна виграє, адже всі напрацювання залишаються інтелектуальною власністю українських компаній. Це дозволяє розробляти зразки для озброєння армії.
Яскравий приклад — напрацювання науково-виробничого підприємства «Радіонікс» із випуску активних, напівактивних і пасивних головок самонаведення для ракет класу «земля-повітря», «повітря-повітря» і «повітря-земля».
Шансом для українських зброярів є американські санкції, які Вашингтон регулярно вводить щодо російського військово-промислового комплексу.
Українські компанії можуть закріпитися на світовому ринку озброєнь і знайти нові ніші для експорту в країнах, для яких придбання російської зброї неможливе з політичних причин, а західного — з фінансових.
Нинішня ситуація з військовим експортом не безнадійна. Є окремі галузі, де Україна може конкурувати з Росією або Східною Європою.
Усе залежатиме від ефективності топменеджерів Укроборонпрому і приватної ініціативи, адже невеликі компанії отримали можливість виходу на зовнішні ринки без тотального контролю з боку державного монополіста.
Михайло ЖИРОХОВ
(Інтернет-видання «Українська правда. ЕП»)
