Після ухвалення чергових американських санкцій проти російського геополітичного газогону «Північний потік-2» доля самого довгобуду стала ще невизначенішою.
Тим часом російські газові авантюри — це не тільки друга гілка північного газогону до Німеччини, а й південні проєкти «Газпрому», які вже давно вибилися з графіку і суттєво зросли у ціні.
Невдача «Газпрому» номер один
Спочатку газопровід «Північний потік-2» планувалося здати в експлуатацію до кінця 2019 року, щоб до моменту закінчення десятирічного договору з Україною припинити транзит газу через нашу країну. Однак ще півтора року тому стало зрозуміло: «Газпром» вибився з графіка і не зможе виконати доручення Володимира Путіна.
А в грудні 2020 року проєкт зупинився через американські санкції: спершу відмовилися працювати іноземні судна-трубоукладчики, а потім і низка інших компаній.
Росіяни намагалися робити хорошу міну про поганій грі. Спершу їхнi офіційні особи заявляли, що «Газпрому» буде потрібно трохи більше часу, але раз по раз порушували раніше власноруч встановлені терміни. Зрештою Москва висунула «останнє російське попередження»: трубу, мовляв, мають запустити або до кінця 2020 року, або в першому кварталі наступного року.
«УМ» уже писала про дивні маневри російського трубоукладчика «Академік Черський» на тлі заяв російської влади, що судно за чотири місяці саме і без західної допомоги завершить проєкт. Але замість того, аби ще влітку розпочати роботу, «Академік Черський» почав дивні маневри морськими просторами. Спершу прибув iз російського порту Находка в німецький Мукран, але до робіт не приступив.
Експерти заявили, що «Черський» просто не готовий до поставлених завдань і вимагає технічного переоснащення. Потім трубоукладач покинув гостинний Мукран і повернувся на батьківщину, до берегів Калінінградської області. Втім обіцяв повернутися: російські ЗМІ заявили, що в листопаді роботи мають стартувати.
Навіть якщо для «Черського» все складеться ідеально, роботи триватимуть щонайменше 110 днів. А тому про жодне «наприкінці 2020 року» не може бути й мови. Відтак газогін може постати у першому або у другому кварталі наступного. У найкращому для росіян випадку.
Якщо, до того ж, урахувати, що для магістральних газопроводів суто технологічно потрібно зазвичай пару місяців, щоб вийти на проєктну потужність, то російський газ повномасштабно потече в Європу по «Північному потоку-2» не раніше наступного літа. І це, природно, за умови, що його не зупинять нові санкції США або політичні рішення Німеччини або ЄС.
Запізнення на півроку. Щонайменше...
А поки російські «найкращі у світі» технічні судна баражують між матінкою-Росією та загниваючою Європою на півночі континенту, на півдні бовваніє у хвилях привид ще одного газогону — «Турецький потік», до спорудження якого сторони то активно беруться, то знову повільно відступають.
А поєднує його з «Північним потоком» одна спільна риса — прихильне ставлення з боку російського президента Володимира Путіна.
Власне, саме він і придумав цей трубопровід у грудні 2014 року, під час зустрічі в Анкарі з турецьким лідером Реджепом Таїпом Ердоганом: ухвалив одноосібне рішення закрити проєкт «Південний потік», а замість нього спорудити дуже схожу за конфігурацією «трубу», що мала би запобігти всім ризикам, пов’язаним із попереднім проєктом.
— Турецький потік», власне, вже відкрили — у січні нинішнього року. Врочисто, з фанфарами, промовами та особистою присутністю високого російського гостя. Але як тільки Путін повернувся на батьківщину, стало зрозуміло: в експлуатацію ввели тільки одну гілку газогону, ту, що йде в західну частину Туреччини. І яку використовують вкрай мало, оскільки турецькі компанії радикально скоротили в цьому році закупівлі у «Газпрому», переключившись на азербайджанський і зріджений природний газ. Переважно з Катару та США. А ось друга нитка «Турецького потоку», яка мала забезпечувати російським газом країни ЄС, досі перебуває на стадії спорудження.
І проблема тут не технологічна, адже другу чергу «Потоку» вже підвели до болгарського кордону. «Загвоздка», як кажуть росіяни, — у її продовженні на територію ЄС, що отримав у Болгарії назву «Балканський потік». По ньому блакитне паливо, яке надходить із Росії по дну Чорного моря транзитом через Туреччину, мало би йти через Болгарію, Сербію і Угорщину далі до Австрії, де розмiщено традиційний центр розподілу поставок «Газпрому».
Але не йде... І невідомо, коли піде. Адже менше місяця тому «Газпром» у черговому повідомленні для інвесторів офіційно визнав: будівництво магістралі на болгарській території, яке повинно було завершитися ще в першій половині 2020 року, затримується більш ніж на півроку. Відставання почалося ще торік. Володимир Путін звинуватив тоді болгарське керівництво, що воно свідомо затягує реалізацію проєкту.
Самі ж болгари політичного підтексту у ситуації не вбачають і висувають свою версію: у них виник конфлікт двох господарюючих суб’єктів — учасників тендеру, і його довелося розбирати в суді. Доволі довго.
Що і призвело до появи чергового газового довгобуду, цього разу на півдні Європи. Офіційна Софія також обіцяє завершити проєкт до кінця нинішнього «коронавірусного» року.
Але газ при цьому, у кращому випадку, надійде не далі, ніж до Сербії. До Угорщини — через рік, а вихід на проєктну потужність може бути не раніше другої половини 2022. І це — точка зору самого «Газпрому», яка доволі часто буває надто оптимістичною.
Експерти зазначають: далеко не факт, що «Турецький потік» доведуть до пуття у ці терміни. Причина — воєнно-політичний конфлікт у Нагірному Карабаху, у якому Росія та Туреччина підтримують дві країни, що ведуть війну одна з одною: Москва, як відомо, грає на боці вірмен, а Анкара традиційно підтримує Азербайджан.
Песимісти нагадують Путіну: скасований ним газогін «Південний потік» нібито вже міг качати газ не у віддаленому світлому майбутньому, а вже у 2016 році. І його маршрут пролягав би в Болгарію навпростець, в обхід Туреччини, що переважно має власну, не залежну від Кремля політичну позицію.
Завод для «вставання з колін»
Але мало хто знає про третій, не такий медійний, але при цьому не менш амбіційний проєкт «Газпрому»-Кремля — термінал скрапленого газу на станції «Портова».
Він мав приступити до виконання своїх функцій уже три роки тому.
Портова — це російське узбережжя Балтики поблизу Виборга. Перша спроба відкрити середньотоннажне підприємство тут намічалася на кінець 2018 року.
Причому не просто так, а підгадавши до «круглої дати» — візиту самого Володимира Путіна на Калінінградське підземне сховище газу.
Тепер росіяни стверджують: завод буде. Але (в кращому разі) у наступному році. Причому наприкінці 2021-го. А завдання перед підприємством стояло непересічне — забезпечувати скрапленим газом Калінінградську область. Яка відіграє для Росії із її періодичним вставанням з колін роль своєрідного західного форпосту.
Іншими словами, роль Портової — насамперед політична. Як, зрештою, «Північного потоку-2» та «Турецького потоку». Перші два мали на меті обійти з двох боків Україну як традиційну газотранзитну державу задля досягнення геополітичних ігор російського президента.
Третій проєкт, поблизу Виборга, — продемонструвати росіянам своє віковічне кредо про самодостатність і «ні шматка російської землі — супостату». Сам Путін про це говорить прямо, зокрема — про мету звести до нуля залежність регіону від транзитних поставок газу через Білорусь і Литву.
Власне, проєкт у Портовій силами потужної компанії «Газпром» завершити нібито не складно: принаймні для цього не потрібно згоди інших держав, надскладних технологій на кшталт суден-трубоукладачів чи політичного порозуміння з керівниками сусідніх держав. Утiм у росіян не виходить.
