Олександр Ткаченко: Думаю, що 30-та річниця Незалежності відзначатиметься зовсім інакше

Один із найвідоміших українських телевізійних топ-менеджерів Олександр Ткаченко досить несподівано спочатку став народним депутатом, очоливши згодом Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики.

 

А з 4 червня він — міністр культури та інформаційної політики. У цій сфері запитань завжди більше, ніж відповідей.

—Олександре, в поданому Кабміном проєкті бюджету на 2021 рік видатки на культуру трохи не в 30 разів менші, ніж на сферу безпеки й оборони. На освіту планується виділити на понад 150 млрд грн більше. На що вистачить у галузі культури затребуваного мінімуму, якщо за нього проголосують?

 

— За опублікованим нещодавно звітом Державної податкової служби про те, які сфери найбільше постраждали через запровадження в Україні карантинних обмежень,  ними стали кінотеатри, туристичні агентства та готелі, які різко скоротили податкові відрахування до державного та місцевих бюджетів. 

 

Сфера культури, креативної економіки та її працівники — це десятки тисяч людей, які можуть втратити роботу, а збитки індустріі можуть становити мільярди гривень, якщо держава вчасно не надасть галузі необхідну підтримку. Тобто насамперед постраждали саме креативні індустрії, і не можемо не звертати на це увагу. Проєкт бюджету на нинішній рік був 7,5 млрд грн, його збільшили ще на мільярд додатково. У проєкті на 2021-й, який подано до Ради, — 11,3 млрд грн.

 

Давайте виходити з того, яким був бюджет на культуру впродовж багатьох років. Ми зробили порівняння відсотків видатків на культуру до ВВП в країнах Європи. Відсоток видатків на культуру до розміру валового внутрішнього продукту в Україні, як в Албанії, — 0,2 відсотка. Це найменший бю­джет серед європейських країн. 

 

Питання полягає в, так сказати, історичній спадщині стосовно того, як до сфери культури й креативних індустрій ставилися впродовж багатьох років. Нашим завданням у цей кризовий рік було змінити парадигму ставлення до сфери культури і креативних індустрій, що нам частково, на мій погляд, вдалося зробити. Бо ми повернули 1 млрд грн — значна частка якого пішла на гранти Українського культурного фонду, завершено три конкурсні тури. Ці кошти — 580 млн грн — будуть роздані тим організаціям й інституціям, які постраждали від карантину.

 

Такий підхід ми запропонували і для бюджету на наступний рік. Є збільшення витратної частини, в першу чергу пов’язаної з необхідністю започаткувати програму «Велика реставрація». Упродовж багатьох років кошти на реставраційні роботи, на відновлення об’єктів культури не виділялися в принципі.

 

Суть «Великої реставрації» полягає не тільки в тому, що треба зберегти об’єкти культури й історичної спадщини, а й у тому, що в них треба вдихнути нове життя, зробити їх самодостатніми — щоб вони могли заробляти кошти. Тому що більшість цих об’єктів — це туристичні атракції, там можуть бути нові експозиції, туди можуть приходити люди. Кризовий час — час перезапуску багатьох процесів.

Те саме ми робимо і у сфері туризму.

 

Вперше виділено кошти на промоцію, на зміни з точки зору маркетингу, створення відповідних реєстрів, зареєстровано проєкт про внесення змін у базовий закон. Ми започатковуємо модель створення центрів культурних послуг.

 

У регіонах замість старих бібліотек і клубів має відбуватися перезавантаження за ініціативи місцевих громад. Коли ми їздимо в області, бачимо, що громади зацікавлені мати сучасні центри, де розвивають різні види мистецтв, є книгозбірня і кіноточка. Є ті, хто їх уже створив. За рахунок колаборації сил місцевої влади, місцевого самоврядування і міністерства цей процес можна продовжувати.

 

Ще один процес, який ми започатковуємо, — це підтримка креативних індустрій, зокрема через зміну законодавства. Уже в першому читанні схвалено закон, який запроваджує замість 20 відсотків 7-відсотковий ПДВ на конкретні види послуг у сфері культури. Це один із кроків назустріч. 

 

Вважаємо, що недооціненими раніше були народно-художні промисли. Це також не тільки про традиції. Є живі носії цих видів мистецтв, які впродовж віків передавалися з покоління у покоління, і вони мають серйозний економічний потенціал — не лише внутрішній, а й експортний.

 

Кабінет Міністрів схвалив на останньому засіданні розроблений Міністерством культури та інформаційної політики проєкт постанови, яка створює правові передумови для розробки Державної цільової національно-культурної програми розвитку народних художніх промислів на 2021—2025 роки. Таких речей у різних сферах є багато. Безперечно, підтримка держави потрібна, але держава не повинна і не має фінансувати лише видатки споживання. Вона повинна підтримувати і давати поштовх, щоб ці сфери могли заробляти кошти. 

—Програма розвитку народних художніх промислів передбачатиме лише місцеве фінансування? Чи буде підтримка з держбюджету, через грантові програми?

 

— Є програми споживання бюджетні, які йдуть на зарплату працівникам національних театрів, музеїв тощо. Те, про що я кажу, це не лише залучення місцевих коштів, це можливість самим інституціям заробляти. Щоб туди ходило більше глядачів і відвідувачів; щоб можна було реалізувати проєкти, які були би комерційно привабливими. Для того, щоб життя поверталося і перезавантажувалося у цих сферах.

 

Грантові програми — так, це УКФ. Це унікальна інституція, яка впродовж останніх трьох років довела свою серйозну ефективність і спроможність. Міністерство й надалі підтримуватиме Український культурний фонд, Інститут книги і Держкіно стосовно зйомок українських фільмів.

 

—Ви очолюєте міністерство, в другій частині назви якого — «та інформаційної політики». За останні роки фінансову держ­підтримку отримували українське кіно, книговидавництво, проєкти митців, але є ще україномовні українські медіа, зокрема друковані. Чи могли би бути податкові пільги? Чи вважаєте достатньою підмогою лише можливість отримати гранти УКФ? 

 

— В одному з етапів грантів УКФ, які йшли на інституціональну підтримку через карантин, є програма для медіа. Питання з медіа більш делікатне і цікаве, тому що, на відміну від закладів культури (ми всі це прекрасно знаємо), багато медіа є політичними проєктами. І тут важливо було б для початку провести відкритий діалог стосовно того, що ми про «шашечки или ехать?»

 

Тобто яке завдання виконуємо: щоб було прибутковим медіа чи таким, що перебуває на постійній дотації і в залежності від політичних сил тощо? І тут потрібно бути обережнішим у цьому сенсі. Хоча, безперечно, одним із завдань закону про медіа, який лежить у парламенті, є надати поштовх для комерційного розвитку медіа, насамперед українських.

 

—Як профі ви розумієте, що український продукт із бага­тьох причин — зокрема через намагання тією ж Російською Федерацією всі 29 років у свою орбіту забрати телевізійний і загалом медійний бізнес в Україні, — не завжди може бути комерційно успішним.

 

— Знову залежить від того, яку мету ми перед собою ставимо. Якщо про комерційну досконалість — одна справа. Тоді ми, відповідно до можливостей ринку, можемо робити проєкти не за багато сотень тисяч доларів, а спокійніші й дешевші. І багато наших східноєвропейських колег це показують. У них у першу чергу фінансова модель є головною з точки зору визначення спроможностей, які вони здатні зробити. 

 

Для того, щоб можна було розвивати співробітництво з Заходом, у нас ухвалені закони щодо так званих рібейтів — це повернення коштів: якщо сюди приїздять західні спеціалісти і знімають спільні проєкти, то їм повертається певна сума коштів. Є вже кілька успішних прикладів, коли розвивалося спільне виробництво, коли українські фільми і серіали з’являлися на міжнародних платформах. Тобто це один із варіантів залучення коштів.

 

І, безперечно, акцент у цій справі має віддаватися продукції, виробленій в Україні, з українськими наративами, українськими авторами. І це виклики перед людьми нині, які з міністерством працюють над реформою кінокластеру (це і реформа освіти, створення інфраструкутури для зйомок, промоція українських проєктів за кордоном і навіть елементарне питання підняття рівня англійської мови для телевізійників і кіношників) для того, щоб можна було оживити різні сфери.

 

А це багато рішень. Це не тільки державна підтримка через гроші у вигляді фінансування фільмів, виробництва серіалів. Це також створення умов для того, щоб ця сфера стала привабливою, прибутковою, в тому числі й для співробітництва з Заходом.

 

Нам не варто оглядатися весь час у бік Росії, тому що це некоректне порівняння. Тому що це приблизно те, що канадцям сказати, шо ви повинні змагатися з американцями стосовно спроможності кіно- та телеринку. Утім вони знаходять різні способи, яким чином залучати інвестиції, у тому числі й американців, й інші — щоб власну індустрію підтримувати і робити гідний продукт. Тому акцент на збільшенні ринку завдяки українському продукту — це і є головна мета зусиль, яких ми докладаємо у цій сфері.

—Не можу не поставити запитання про недавні рішення Держкіно про відмову в частковому державному фінансуванні фільмам про Олену Телігу, Лесю Українку. Перепрошую, вас особисто не підставили тим, що на «Скажене весілля-3» виділили 7 млн грн? Зі сторони виглядає: є привід у Ткаченка, який прийшов з «1+1» і має стосунок до Держкіно, покидати «камінчики».

 

— Я до цього проєкту не маю жодного відношення. Той факт, що на кіно завдяки українським продюсерам, у першу чергу не державним чиновникам, держава почала виділяти кошти — заслуга тих, хто ініціював цю справу: кіно-, телепродюсери, які приходили до уряду, робили презентації. Я на тому етапі не бачив жодної активності тодішніх державних чиновників, вони сиділи поруч. Але потім вони отримали механізм видачі коштів. І стосовно цього є багато питань.

 

Які принципи і критерії виділення цих коштів? Чи просто «всєм сьострам по сєрьгам»: одній 20 млн, іншій — 10 млн? Про ефективність не йдеться. Наскільки вони стали подієвими? Наскільки люди приходили на ці проєкти?

 

Це питання було другорядним чи взагалі не зверталася на нього увага. Зате у звітності говорилося про великі цифри стосовно того, скільки зібрали грошей українські фільми. Але якщо подивитися уважно, які з фільмів зібрали багато грошей, то саме «Скажене весілля» зібрало левову частку — набагато більше, ніж їм давалося коштів. 

 

Подивіться перелік фільмів, які зібрали найбільший бокс-офіс у країні, і ви побачите «Я, ти, він, вона», «Скажене весілля», — тобто насамперед комерційні проєкти. Так, безперечно, там є «Захар Беркут» і «Кіборги», але комерційні проєкти брали найменше коштів і збирали найбільше.

 

—Перепрошую, третій сезон кіно не дає показників першого...

 

— ...І ці кошти часто повертали державі, чого не скажеш про багато фільмів, які побачили кілька тисяч людей, а коштували вони 25-30 млн грн тощо. Тому мені видається наступним важливим етапом — обговорення з індустрією зміни положення Держкіно стосовно більш чітких критеріїв розподілу коштів на проєкти для того, щоб усе було більш прозоро, зрозуміло, яким чином вони виділяються.

 

—Запитання до вас як до спеціаліста кіноіндустрії: як зробити цікавими фільми про Лесю Українку чи Олену Телігу, щоб витрати окупилися?

 

— Я зараз не в ролі продюсера. Але повірте, з досвіду продюсера, це можливо зробити. Так само, як можливо зробити багато проєктів, які пов’язані не лише з трагічними історіями нашого життя українського, а й з видатними постатями, які здобували перемоги для України: Каденюком, Лобановським... На мій погляд, такі проєкти можуть мати, як кажуть, касу. Глядачі дивитимуться їх або на екранах телебачення, або в кіно. Тобто зміна підходів і розробка критеріїв того, на що в першу чергу мають іти державні кошти — це питання наступного етапу. І ще важливий нюанс: кількість і якість — ці два фактори важливі. На мій погляд, можна зосередитися на кількох десятках, а не сотнях проєктів.

 

—Якби не було кількості, 14 жовтня українське ТБ не показало б 14 українських фільмів.

 

— Це за багато років показані фільми.

Якщо говорити мовою цифр, то відсоток українських фільмів в українському прокаті складає, якщо не помиляюсь, 8-9 відсотків. Якщо порівнювати з попереднім періодом, то там був 0 чи 1. Це вже суттєвий крок уперед. Але цього все ж недостатньо. Для того щоб інвестувати таку кількість грошей, яку держава інвестувала в ці фільми — у різні часи 500, 700 млн грн, до 1 млрд — умовно кажучи, зворотній зв’язок охоплення глядачів мав би бути трохи кращим. Це не обов’язково комерційне кіно. «Кіборги» — не яскраво комерційний фільм, але він дуже успішний.

 

n Наступне запитання винятково до міністра: що ви відповісте на закид про згортання українізації? Згадують 1927-й, коли фільми про Сагайдачного, Махна, «Слово о полку Ігоревім» після попередніх років стрімкого розвитку українського кіно в Союзі вирішили не фінансувати. 

 

— Я не бачу жодного підґрунтя. Мені видається, що виправдовувати неуспіх деяких проєктів, які наполягали на своїй патріотичності, тим, що йдуть якісь зворотні процеси, — безпідставно. Тому що жодних проявів того, що таке відбувається, я, в принципі, не бачу. 

 

Усі фільми, які здобувають зараз кошти, це фільми українською мовою, абсолютно різнопланові, про українських героїв і комерційні фільми, і проєкти артхаусні. І той факт, що рада Держкіно, яка є незалежною від будь-кого — і Держкіно, й Мінкульту, — ухвалює таке рішення, на мій погляд, це певна зміна підходу стосовно того, що фільми мають бути різними. Не обов’язково знімати про біль українського народу, який загинув у боях. Хоча, як продюсер «Чорного ворона», вважаю, що такі фільми теж мають право на існування. Але не тільки вони.

 

Стосовно української мови на телебаченні існують чіткі норми закону: цього року це 75 відсотків, наступного — 90 відсотків. Мені видається, що в страху великі очі.

—Кого з видатних особистостей вшановуватимемо наступного року на державному рівні?

 

— Наступного року в нас 150-річчя Лесі Українки і Василя Стефаника. І є ще більш значуща дата — 30-річчя Незалежності України. Зараз ми готуємо пропозиції стосовно багатьох заходів, які можуть відбуватися впродовж року, якi можуть завершуватися 1 грудня — днем референдуму про Незалежність України.

 

—Чи вирішується питання унормування чи певної стандартизації урочистих святкувань? Бо офіційний концерт у день 29-ї річниці Незалежності запам’ятали всі однозначно: можливо, з маркетингових позицій для внутрішнього ринку це непогано, але з позицій голов­ного свята країни — це сором, концерт зі «шльопками».

 

— Я не бачу там жодного сорому, це моя точка зору. А по-друге, мені було соромно впродовж багатьох років через шаровари і баяни. Міністерство культури не брало безпосередньої участі в організації цього свята. Я не думаю, що мають існувати прийняті законом стандарти. Думаю, що 30-та річниця Незалежності відзначатиметься зовсім інакше.

 

—Нинішній рік показав, що є необхідність унормування чи деталізації положення про Шевченківську державну премію. До цього міністерство культури буде долучатися?

 

— Ми не можемо впливати на рішення комітету Шевченківської премії. Так, ми періодично зустрічаємося з фахівцями, але все відбувається лише у межах дискусії, а не директивних вказівок iз боку міністерства. Я взагалі проти того, щоб міністерство безпосередньо впливало на ухвалення суттєвих рішень — тут не всі «сємі пядєй во лбу», мають оцінювати експерти.

 

Наше завдання — визначати стратегії і політики. Тобто, умовно кажучи, говорити, дискутувати з колегами з приводу того ж положення про Держкіно, знаходити оптимальне рішення для того, щоб українських фільмів було більше, щоб вони були якісніші й знаходили собі аудиторію на фестивалях чи в кінозалах прокату. Яке конкретне рішення ухвалювати по конкретному фільму чи лауреату — ми на це не впливаємо і не повинні впливати.

 

—Коли підписували меморандум співпраці (другий за останні роки, до речі) між приватним центром «Бабин Яр» і Міністерством культури, хтось у коментарях до події зауважив, що ще зовсім недавно Олександр Ткаченко, Володимир Зеленський і Максим Яковер просто обговорювали черговий стартап, і головним був Ткаченко. Які ваші — міністра культури — стосунки з президентом?

 

— Робочі, нормальні, ми дискутуємо з приводу суттєвих рішень чи викликів, які періодично виникають. Наприклад, стосовно посилення мовлення на Донбасі ми нещодавно говорили. Але я не можу сказати, що ми зустрічаємося дуже часто. Стосунки більше товариські, ніж дружні.

 

—Чи відкриється у Києві восени наступного року державний музей Національного історико-меморіального заповідника до 80-х роковин трагедії Бабиного Яру?

 

— У нас є таке завдання й амбіція відкрити цей музей. Мені невідомо, чому впродовж 2-3 років, відколи ухвалили рішення про відкриття державного музею, він не фінансувався так, як мав фінансуватися. Але очевидно, що треба надолужувати.

 

У нас у планах бюджет музею орієнтовно — понад 100 млн грн. Ми маємо завершити реконструкцію будівлі у досить короткий термін, і про експозицію поговорити. Зараз ведемо розмови про те, як швидше можна це зробити. 

 

У нас не лише музей Бабиного Яру. У нас багато викликів з Архівом національної пам’яті, музеєм Голодомору, музеєм Небесної сотні. Хотів би нагадати, що з усіх цих проєктів фінансувався лише музей Голодомору. Наше завдання — розпочати рух щодо всіх процесів усіх цих проєктів.

 

—Як меценатську допомогу ефективно залучати?

 

— Законодавство, яке існує на нинішній момент стосовно державно-приватного партнерства, особливо в нашій сфері, недосконале. Є три варіанти: спільна діяльність (дуже складний механізм), концесії (що, на мій погляд, достатньо ризикована історія, коли ми говоримо про об’єкти культури), оренда (залежить від умов, які укладають). Ми хочемо з західними партнерами, з деякими інституціями розробити зміни до закону про культуру, який буде передбачати нові підходи щодо дер­жавно-приватного партнерства у сфері культури. 

 

Класичний приклад — зам­ки. Безперечно, що залучення людей і їхніх коштів, які будуть робити готелі, ресторани, які зроблять успішною комерційну діяльність, — це не природна функція міністерства. Це має відбуватися в партнерстві з приватними інвесторами. Функція — зберегти, наситити нову експозицію, наповнити івентами.

 

Така співпраця, на мій по­гляд, є одним із ключових тригерів успішної ефективної роботи у подальшому щодо залучення не лише державних, а й приватних коштів. Так само, як і створення у деяких інституціях наглядових рад, куди би могли входити меценати.

 

Це класичний європейський приклад: знакові об’єкти мають у наглядових радах меценатів, для яких вважається честю бути у їхньому складі й залучати інвестиції для роботи цих знакових культурних інституцій. 

 

—Нещодавно ви були у Батурині, на презентації виданого без купюр Літопису Самійла Величка. Як забезпечуватимуться бібліотеки цим й іншими виданнями?

 

— Зараз закінчується оформлення фінансових процедур щодо видачі Українському інституту книги 150 млн грн на інституційну підтримку видавців. Стосовно окремих знакових проєктів — це й УКФ, і Інститут книги. 

Я би розділив питання книговидавництва на три частини. Перше: важливо випускати багато книжок, але це не має сенсу без збільшення кількості людей, які будуть читати. Наш підхід — комплексно вирішити це питання, адже головне завдання, яке тут стоїть, — це збільшення читання.

—Треба збільшувати хоча б мінімальну зарплату — тоді в більшої частини людей буде можливість купувати книжки. Бо це теж одна з причин.

 

— Є 16 тисяч бібліотек різних, і не факт, що їхній книжковий фонд затребуваний читачами. Тому й кажу: це питання комплексне — і бібліотеки, і промоція читання, і вирішення питання видавництв, і боротьба з піратством (особливо російським, яке збільшується, на жаль, має суттєву частку на українському ринку).

 

Стосовно Батурина, до речі, там же є об’єкт незавершеного будівництва — і питання непросте. Цитадель зводили за рахунок коштів облдержадміністрації, і неможливо передати незавершений об’єкт Національному заповіднику. Тому мають бути виважені політичні рішення. Ми днями дискутували це питання з новопризначеною головою Чернігівської ОДА, яким чином можна це зробити згідно з законом. Там порівняно невеликі кошти залишилося вкласти — 2 млн грн. Треба знайти механізм, яким чином обласна адміністрація може це зробити. Тому що і з документами є питання. 

 

Я постійно стикаюся з тим, що, коли приїзджаю на об’єкти, бачу: щось розпочали, «поматросілі — і бросілі», кинули. А найбільше мене дивує, коли ми приїздимо в регіони — навіть спочатку думав, що це жарт, — а кажуть, що вперше бачать живого міністра.

 

—Справді прикладом для відвідування іншими є ваша присутність, часто з дружиною, ваших заступників на подіях у театрах і філармоніях, походи в музеї. Дуже важлива така особистісна промоція культури.

 

— Особливо це актуально під час карантину. У театрах, філармоніях, музеях усі дотримуються маскового режиму і безпечної дистанції, на відміну від масових концертів. Я вважаю, що люди можуть без ризику ходити і в кінотеатри, і в театри, і відвідувати музеї навіть під час карантину. 

 

—Ваша дружина ініціює такі культпоходи чи ви?

 

— Це мій функціонал, і я дуже радий, що дружина рада зі мною періодично ходити.

 

—Продовжують збурювати результати недавнього конкурсу на посаду директора Дніпровської філармонії, в якому переміг претендент, який більше господарник, аніж людина сфери мистецтва. Що треба змінювати, щоб заклади культури отримували керівниками тих, хто би розвивав сучасну конкурентоздатну культуру?

 

— Наскільки я знаю, в Дніпрі уже конкурс перезапущено. У мене викликає запитання сама процедура конкурсного відбору загалом: 3 людини від закладу, 3 людини від громадських організацій (навіть якщо ніхто про них не чув) і 3 людини, умовно кажучи, від органів державної влади (місцева адміністрація чи міністерство).

 

Вони обирають людину — і на цьому зона відповідальності конкурсної комісії закінчується. Це не зовсім відповідальний підхід. Очевидно, що варто розпочинати дискусію стосовно самої процедури проведення цих конкурсів. Тому що вона унеможливлює у багатьох випадках прозорий механізм обрання достойників, які б мали керувати закладами культури. Це питання наразі нетермінового вирішення, але воно існує.

 

Керівником філармонії не може бути просто господарник. Я — як продюсер — скажу, що продюсер поєднує в собі людину, яка розуміється на економічних процесах, фінансових, і людину, яка розуміє, який кінцевий продукт буде користуватися попитом у глядачів. Ми ж за те, щоб у театри і філармонії ходило більше глядачів. Без поєднання таких якостей не думаю, щоб був успішним керівник закладу культури.