Минулого тижня в Києві презентували фільм-балет Олесі Шляхтич «Лісова», створений за мотивами драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня».
Режисер вистави — Володимир Тихий, лавреат Національної премії імені Шевченка; продюсер фільму — Ірина Батько-Ступка. Проєкт створено за підтримки Українського культурного фонду.
Леся Українка, представниця доби Модерну, у творах відобразила неоромантичний світогляд. Одним із головних тодішніх естетичних ідеалів була музика — особлива мова, яка гармонізує відносини між людиною і Всесвітом і не потребує логічного пояснення.
У постановці Олесі Шляхтич новим ключем для прочитання неоромантичного ідеалу «Лісової пісні» є не музика (сопілка Лукаша), а танець, пристрасний і енергетичний.
Така трансформація закономірна: 2020-ті роки — час «агресивної візуальности», яка насувається з екранів смартфонів, комп’ютерів і біл-бордів. Цій агресії візуальности може протистояти хіба щось не менш потужне за формою вираження.
Фільм-балет вражає грою тіл, енергетикою танцюристів, яких представлено у трьох локаціях і, відповідно, сам фільм відображає три виміри фізичного й метафізичного буття: репетиція з хореографії, гра в «чорному квадраті» сцени Оперного театру та перевтілення в містичному світі «волинського пралісу» Лесі Українки.
Танець — це динаміка, відвертість, вихід за межі умовности, любов і єднання в екстатичному моменті кохання (майже за В. Винниченком), але також і чинник ініціації, яка неможлива без усвідомлення людиною можливостей власного тіла. О. Шляхтич створила фільм про мистецтво хореографії, який можна вважати гімном тілу.
Перший рівень фільму — «налаштування тіла на гру», перетворення тіла танцюристів на інструмент, подібно до Лукашевої сопілки. О. Шляхтич прагне, щоб актори злилися зі своїми героями, відчули архетипну глибину Русалки й Перелесника, Водяника й Того, що греблі рве. Другий рівень — мистецька вистава, яка вражає потужною пластикою.
Третій рівень — вимір любові у відкритому світі стихій землі, повітря, вогню й води. Саме тут відбувається злиття людини з людиною, людини й природи; тут любов не має обмежень, а чорне тільки вияскравлює те світло, яке приховано в людині.
Фільм-балет «Лісова» має два сюжети: внутрішній і зовнішній. Внутрішній сюжет, на перший погляд, видається «безсюжетним»: це фрагменти перевтілення, епізоди пекельної кухні, на якій тіло розкривається й стає частиною великої історії, яку створила Леся Українка.
Зовнішній сюжет — спроба через танок передати драматургію найвиразніших епізодів у феєрії: лісові сили прагнуть затягнути до себе Лукаша, Мавка оберігає свого коханого, змагається з лісовими «демонами».
Основна ідея фільму-балету — відтворити стихію любові, неподільної, шаленої; любові до живого і мертвого, свого й чужого. Ба більше: світ, який живе в енергіях любові, не може бути мертвим апріорі. А це вже — ключовий мотив Лесиної драми: «Я в серці маю те, що не вмирає».
Фільм-балет — особливий синкретичний жанр, який нечасто побачиш на екранах. Мистецький продукт, який за допомогою УКФ вдалося реалізувати в непростий час (операторська робота відбувалася в умовах карантинних обмежень), засвідчує, що ювілейний для Лесі Українки 2021-й рік може подарувати кілька вкрай сучасних, суголосних модерному мисленню письменниці культурних продуктів. «Лісова» — стрічка, яку варто представити на європейських кінофестивалях, де вона має можливість бути гідно поцінованою.
