От уже три роки 27-річна жителька села Свічкареве, що в Кобеляцькому районі, Марія Завгородня, котра має вищу медичну освіту, очолює фермерське господарство «Анкор» (20 років тому його створив її батько — відомий у районі фермер Сергій Таран), господарює на 500 гектарах землі.
Втім, іще кілька років тому Марія навіть уявити собі не могла, що звалить на свої жіночі плечі вкрай нелегку батькову ношу.
Після закінчення середньої школи дівчина бачила себе в майбутньому тільки медиком, відтак і документи подала лише до Української медичної стоматологічної академії, що в Полтаві, отримала диплом із фаху «лікувальна справа», потім закінчила інтернатуру зі спеціальності «дерматовенеролог».
Усе в її житті складалося добре: на шостому курсі вишу вийшла заміж за жителя Полтави Павла Завгороднього, котрий мав невеликий власний бізнес.
Своє майбутнє пов’язувала тільки з містом. «Батько був проти того, щоб я лишалася в селі, тим паче — працювала в сільському господарстві, бо волів, аби я мала легшу долю. Я теж думала, що житиму в місті, працюватиму лікарем, можливо, із часом відкрию свою невелику клініку», — згадує про свої колишні плани Марія Завгородня.
Спершу не могла відрізнити сходи пшениці від сходів ячменю
Та не так сталося, як гадалося. Неждано-негадано не стало Маріїного батька: чоловік ліг на планову операцію — і не встав з операційного столу. Після пережитого шоку від втрати рідної людини постало питання, що робити з фермерським господарством.
«Потрібно було виплачувати зарплату працівникам, виконувати зобов’язання перед пайовиками. Я взялася залагодити всі ці справи, бо більше було нікому: мама мала свій продуктовий магазинчик (і в батькові справи особливо не вникала), до того ж займалася вихованням моєї молодшої сестри Даринки — між нами 15-річна різниця у віці. Приїхав агроном, який консультував нашу фірму, і ми поговорили з ним про те, що потрібно якось завершити рік (адже в полі вже були посіяні озимі), з усіма розрахуватися й за цей час знайти добропорядного покупця. На ту пору я не надто розбиралася в сільському господарстві, хоч і виросла в селі. Коли вперше навесні приїхала в поле, де росли озимі (якраз пригріло сонечко, і сніг уже зійшов), то не могла відрізнити сходи пшениці від сходів ячменю», — сміється Марія.
Однак із часом справа, якій віддав багато років життя її покійний батько, затягнула молоду пані. У серпні, коли у ФГ «Анкор» готувалися до збирання соняшнику, знову приїхав агроном, і під час розмови Марія висловила бажання купити зерно пшениці для посіву.
«І коли сіяла свою першу пшеницю, а потім виїжджала в поле і спостерігала за сходами, зловила себе на думці, що це приносить мені насолоду, — ділиться бізнес-леді. — Першого року мені більш-менш вдавалося усьому давати лад (усе, що планувала, якимось дивним чином збувалося, господарство не мало боргів, і в колективі було порозуміння), тож я вирішила: нехай поки що все лишається так, як є. Тим паче, що з доброчесними покупцями нам так і не пощастило — всі охочі, користуючись складною ситуацією, хотіли придбати фірму за смішні гроші, тобто, по суті, «віджати». Але мені було б неприємно й боляче, якби батькова справа перейшла до чиїхось рук у шахрайський спосіб».
Із Полтави до села Свічкареве молоде подружжя наважилося перебратися не одразу. Деякий час Марія Завгородня намагалася їздити туди-сюди, та невдовзі зрозуміла: якщо не буваєш у господарстві цілими днями, а то й ночами, справи йдуть не так, як хотілося б. І хтозна, як усе склалося б, якби рішення молодої жінки змінити міську прописку на сільську не підтримав її чоловік.
«Павло сказав: «Спробуймо, а там видно буде». Отак і перебралися до будинку моїх батьків — він чималенький, тож місця всім вистачає, — розказує про різкий поворот долі Марія. — У фермерському господарстві чоловік відповідає за те, що йому ближче: справність техніки, постачання запчастин тощо (після того ж, як раптово звільнився один комбайнер, освоїв роботу на комбайні й уже зібрав насіння соняшнику, змолотив кукурудзу), а сфера моєї відповідальності — агрономія й управління, окрім усього, веду документацію — без цього також не обійтися».
Павло Завгородній, до речі, зізнається, що поміняти міське життя на сільське йому було не так легко. «Та мені імпонує те, що от ти працюєш на землі й бачиш результат своєї праці. Не просто ходиш на роботу й із нетерпінням чекаєш кінця робочого дня, а весь час ростеш, розвиваєшся. От нещодавно приборкав оцього «монстра», — показує Павло на чудернацький комбайн закордонного виробництва. — Треба — значить треба».
Фермеру-початківцю цілеспрямовано ускладнювали життя, аби вона від усього відмовилася
Хоч його молода дружина й зазначає, що вже першого року справлялася з керівництвом великого господарства, із розмови виявляється, що все було не так гладко і їй не вдалося уникнути справжніх випробувань.
Цілих 10 місяців фермерське господарство не могло повноцінно функціонувати, бо, поки відбувався судовий процес (така фірма успадковується тільки через суд), його рахунки були «заморожені». До того ж недоброзичливці, за словами Марії, намагалися затягнути цей процес. Відтак через шість місяців спадкоємці покійного Сергія Тарана не набули права власності.
Дуже важкою видалася посівна кампанія без вільних обігових коштів. На щастя, добрі люди допомогли Марії Завгородній узяти банківський кредит. Як тільки отримала документи щодо успадкування фірми, наступного ж дня, за її словами, почали телефонувати з різних контролюючих служб, інформуючи про перевірки.
Одна досвідчена людина тоді відкрила фермеру-початківцю секрет, що їй цілеспрямовано ускладнювали життя, аби створити такі умови, за яких дівчина зрозуміла б, що аграрна справа їй не під силу й що найкращий вихід для неї — від усього відмовитися.
Але вийшло так, що все це спрацювало з точністю до навпаки: кожна перевірка, кожен візит до прокуратури тільки гартували її характер і зміцнювали в думці: вона має довести всім, що, попри молодий вік, на щось здатна. Окрім усього, розпочалася боротьба за землю фермерського фонду — 33 гектари, що, згідно з державним актом, надані 20 років тому на ім’я Сергія Тарана для створення фермерського господарства.
«Після смерті батька державні структури намагалися всіма способами відвоювати цю землю, — змальовує безрадісну картину бізнес-леді.
— На той час у законі було прописано, що така земля не успадковується, але існувало багато підзаконних актів, де значилося, що таки успадковується в тому разі, якщо господарство працює. Попри це цілих два роки ситуація зі згаданою землею була в підвішеному стані. За цей час з’явився закон про те, що вона таки лишається у фермерів, але потрібно отримати на неї новий державний акт. Та й після цього мені вставляють палиці в колеса — змушують надати купу довідок, що просто нереально. Бачте, зараз маємо таку ситуацію в державі, коли навіть за два гектари землі точиться запекла боротьба, — не дивно, що багато кому цікаві оті 33 гектари. Самі розумієте, невідомо ж, що завтра буде з паями, а ця земля, що б там трапилося, лишиться за господарством».
Одним зі способів відібрати земельну ділянку, про яку йдеться, конкретизує Марія, було порушення кримінального провадження, згідно з яким дівчині інкримінували самозахоплення державної землі й розкрадання державних коштів в особливо великих розмірах. Запитую в неї, чи не страшно їй було дізнатися про таке.
«Багато хто про це запитує, — посміхається у відповідь керівник фермерського господарства. — Ні, не страшно — навпаки, навіть смішно. Хвала нашим правоохоронним органам: знайшли злочинця. І це при тому, що всі ці роки спершу батько, а потім і я сплачували податок за цю земельну ділянку. Я нічого не приховувала — відкрито показувала, що користуюся цією землею. Дякувати Богу, маю підтримку дуже професійного юриста — коли дізнаються його прізвище, багато питань одразу ж відпадає».
Сіяти й вирощувати щось на землі може далеко не кожен
Нелегко було й освоїти нову сферу діяльності, осягнути секрети хліборобської праці.
«Коли розпочалася посівна, ми з агрономом ішли слідом за сівалкою і, розриваючи землю, рахували кількість насінин. Він пояснював, на якій глибині має залягати насіння, скільки його має бути на метр, — навіть таких азів на ту пору я не знала, тож, слухаючи його, вбирала інформацію, мов губка, — пригадує Марія.
— А потім розпочалися проблеми в колективі. Каламутив воду один чоловік пенсійного віку, який працював у господарстві ледь не з часу його заснування і для якого мій батько був великим авторитетом, — він так і не зміг змиритися з тим, що має виконувати накази якогось дівчиська, яке, вважай, виросло в нього на очах, був переконаний, що я надто молода, а тому маю прислухатися до його порад.
Після пари конфліктів, що супроводжувалися нервовим напруженням, довелося з ним розпрощатися. Із цього винесла такий урок: на роботі має бути сприятлива атмосфера. Тож якщо раніше дуже переживала, коли хтось звільнявся з роботи, тепер, якщо працівника щось не влаштовує, навіть не стримую його: можливо, деінде йому справді буде краще, комфортніше. Хоча от у нас працює механізатором місцевий хлопець Сергій Козаченко, і зараз його призивають на армійську службу, так от його справді важко відпускати. Знайти кваліфікованих і водночас старанних, совісних працівників дуже важко — це, вважай, головна проблема».
Варто зазначити, що й колеги з Асоціації фермерів та приватних землевласників Кобеляцького району, яку свого часу очолював Сергій Таран, спершу скептично поставилися до того, що Марія продовжила батькову справу. Це тепер уже молоду бізнес-леді, яка за досить короткий час зуміла показати, що вміє досягати успіхів і в новій для себе справі, поважають і сприймають як рівну.
— Коли ви зрозуміли, що прийшли в аграрний бізнес усерйоз і надовго? — цікавлюся.
— Напевно, коли рясно зійшли сходи моєї першої пшениці. Якби так сталося, що вони не зійшли або зійшли погано, не знаю, чим усе це закінчилося б. Бачте, я не належу до тих людей, у яких щось не виходить, а вони все одно вперто тягнуть свій віз. А тут у мене все вдавалося, ніби я була народжена саме для цієї справи. Не знаю, можливо, мені сприяли вищі сили, — припускає Марія Завгородня. — Переконана: сіяти й вирощувати щось на землі може далеко не кожен. Безперечно, знання — це добре, але потрібно ще й відчувати ту мить, коли варто виїжджати в поле. Щоб було й не волого, й не сухо. Бувають ситуації, коли доводиться відступати від того, що написано в підручнику. Декому цього не дано — відчувати».
Торік при складанні плану посіву культур за сівозміною агроном радив очільниці господарства зробити головну ставку на кукурудзу. Та вона, керуючись винятково інтуїцією, вирішила посіяти більше соняшнику.
У підсумку все склалося таким чином, що кукурудза цього року через те, що випало мало дощів, слабо себе проявила (хоч качани викинула й великих розмірів, та запилилися вони лише наполовину), зате урожай соняшнику значно кращий, до того ж і ціна на нього вища — за рахунок цього господарство у виграші. А якби віддали перевагу кукурудзі, то хтозна, чи й вийшли б «на нуль». От чому молода леді стверджує, що зазвичай довіряє власній інтуїції.
Марія й Павло Завгородні пускають коріння в селі.
Роботу з пайовиками вважає одним зі своїх слабких місць
Одним із секретів її успішної діяльності є й те, що вона полюбляє експериментувати із сортами, бо вважає, що сіяти один і той самий гібрид — просто безглуздо.
«Наприклад, цьогоріч посіяла три різних гібриди кукурудзи, два з них непогано вродили, а третій — не дуже. Постійно підбираю інші сорти — загалом тільки на четвертий рік вони в мене повторюються. Можливо, просто ще не знайшла свого ідеального сорту. Хоч як би там було, вважаю, краще сіяти потроху насіння культур різних сортів, адже ти не знаєш, як себе проявить кожен із них, — у такому разі середній урожай завжди буде непоганим», — ось така Маріїна філософія господарювання на землі.
Звичайно, бувають і промахи. От коли в господарстві зібрали насіння кукурудзи й висипали його на подвір’ї, бо у складському приміщенні не було місця (воно було зайняте насінням соняшнику). Здавалося, усе було під контролем — по насіння кукурудзи того ж дня мали приїхати три автомобілі, та через непередбачувані обставини приїхав лише один. І тут, як на зло, пішов дощ, якого давно не було.
«А загалом у цьому сезоні в нас не було значних збоїв, — запевняє Марія, — і я вдячна своїм працівникам — вважаю, успіх аграрної фірми на 90 відсотків залежить від оцих хлопців, які якісно виконують твої завдання, розуміючи тебе з півслова».
Хоч ми приїхали до Свічкаревого досить рано, очільниця фермерського господарства уже встигла побувати в полі. Із цього зазвичай і розпочинається її робочий день: аби організувати робочий процес, їй конче необхідно дослідити ситуацію в полі й потім уже від неї відштовхуватися. «Оскільки ґрунт надто вологий, обробляти його поки що не варто — краще почекати, поки він трохи підсохне, — робить висновок Марія. — Тож мої працівники мають змогу підремонтувати техніку. Перед цим одні косили кукурудзу, інші — збирали соняшник. Уже посіяли й озимий ячмінь, тепер сіємо пшеницю. І всі оці процеси ти тримаєш у голові, даєш відповідні завдання людям, а також контролюєш їх виконання. Після того, як докосили кукурудзу, на черзі був обробіток ґрунту. До речі, наші землі вже понад 15 років не бачили плуга — застосовуємо тільки розпушувач. Як мій батько вважав, так і я вважаю, що така технологія обробітку ґрунту набагато ефективніша».
А ще ж до обов’язків бізнес-леді входить і робота з пайовиками, яку вона вважає одним зі своїх слабких місць.
«Скажімо, у мене на початку нинішнього року спливли терміни восьми договорів із власниками паїв. І от, уявіть собі, цих людей переманив мій сусід-фермер і водночас конкурент. Попри те, що в нас однакова кількість землі й практично ті ж самі умови, він зумів переконати селян, що я не надто надійна, натомість він — чоловік із досвідом, а отже, викликає більше довіри, — нарікає Марія. — Мій недолік у тому, що не вмію давати обнадійливих обіцянок і навіть боюся цього, бо знаю, що в житті всяке може трапитися. А загалом вважаю, що всі фермери мають жити дружно, підтримувати одне одного. Не можна думати тільки про гроші, вигоду. От було нещодавно: хтось підпалив кукурудзу на полі великої аграрної фірми, що межує з моїм, то, аби допомогти загасити вогонь, я послала свою техніку. Так і має бути».
Сама Марія має підтримку від Асоціації фермерів та приватних землевласників району, зокрема від тих її «старожилів», котрі працювали ще з її батьком.
«Вони надали свій внесок на надгробний пам’ятник, часто навідуються до могили тата, підтримують морально нашу сім’ю, за що їм дуже вдячна», — зазначає вона.
Якщо технічні культури буде невигідно вирощувати, можливо, візьметься за овочівництво чи бізнес на мікрозелені
Іще мене здивувало те, що, господарюючи на 500 гектарах землі, очільниця фермерського господарства обробляє ще й власний город — і тут, до слова, також не втримується від експериментів.
«Люблю все вирощувати з насіння, — із радістю говорить на свою улюблену тему Марія. — Тож іще взимку посіяла в контейнерах розсаду різних сортів томатів, розмістивши їх на підвіконнях. У підсумку висадила на грядці 40 кущиків, які виростила сама, а решту докупила на ринку. І що цікаво? Саме мої плоди — чорні, бурі, смугасті, зелені — були напрочуд смачними, а ті, що вродили на купленій розсаді, особливим смаком не вирізнялися».
Оскільки нова влада ухвалила закон про відкриття ринку землі, фермери прогнозують, що з часом землі в них поменшає, бо її скуплять агрохолдинги й великі господарства. Та Марія Завгородня готова й до такого розвитку подій:
«Якщо технічні культури через обмаль землі буде невигідно вирощувати, доведеться шукати якийсь новий напрям — можливо, це буде овочівництво. Також мені подобається вирощувати мікрозелень. У мене вже є навіть своя технологія. Я всю зиму цим займалася — у підсумку в холодну пору року ми мали на столі свіжу цибулю, базилік, редиску, найсмачніші для мене ростки соняшнику, гороху. До речі, один мій знайомий із Харкова відкрив мініферму з вирощування зелені й постачає її до трьох ресторанів. Це теж класна й досить популярна нині тема — можна й у цьому напрямі розвиватися. Я веду сторінку в «Інстаграмі» й узимку, коли особливо не було про що розповідати, писала «пости» про вирощування мікрозелені — це викликало значну активність серед підписників, усі хотіли й собі спробувати».
Марія й Павло Завгородні стають справжніми селянами: зіткнувшись із тим, що нині не так легко купити м’ясо, яке б відповідало їхнім вимогам, цього року придбали 10 поросят. У батька свого часу була й тваринницька ферма, тож Марія й собі подумує про неї. А ще, будучи практиком, мріє здобути сільськогосподарську освіту, вважаючи, що основа, яку дає аграрний виш, буде аж ніяк не зайвою.
«Коли порівнюю себе нинішню з тією, яка тільки-но прийшла в господарство, бачу в собі разючі зміни, — стверджує насамкінець бізнес-леді. — Раніше поле асоціювалося в мене з вітром, пилюкою, грязюкою. А зараз поїхати туди, коли там працює моя техніка, просидіти ледь не до ранку (бо оптимальні умови для роботи на землі складаються якраз уночі) «не в напряг». Та й люди, коли бачать, що керівник уболіває за справу душею, ставляться до роботи відповідальніше. Любов до землі — для мене не порожні слова. Мене, без перебільшення, вже просто тягне в поле. Найкраща картина для мене — захід сонця, зелені паростки пшениці, що тягнуться в небо, — такі маленькі й водночас сильні. Коли тяжко на душі, поїдеш у поле, подивишся, як усе там росте, живе своїм життям, — і одразу піднімається настрій. У такі хвилини розумієш, що все в житті робиш правильно».
