Коли вперше бачиш Любов Степанівну Колесникову не на сцені, а в житті, можна подумати, що це директриса школи чи тренер гандбольної команди, чи бізнесвумен дев’яностих років: сильна, впевнена, активна, незалежна... Словом, iз таких жінок, з якими знайомитись треба обережно.
Потім, коли вже справа доходить до інтерв’ю, дивуєшся — настільки затишно і душевно протікає розмова з актрисою Чернігівського академічного театру імені Тараса Шевченка, заслуженою артисткою України, лауреаткою премії імені Марії Заньковецької.
Спочатку здається: на сцені Любов Степанівна має грати винятково бойових жінок, осіб королівської крові і традиційних українських бабів з обов’язковою домішкою відьомської натури. Вона такі ролі грає справді розкішно, взяти хоча б Секлету Лимериху із «За двома зайцями» чи Бабу Палажку в «Кайдашевій сім’ї», чи Отаманшу у «Сніговій королеві».
Але поряд iз тим вона грає ролі, що здаються для неї неймовірними — скажімо, наївно-простодушну Бабу Соньку у виставі «Вій. Докудрама» Наталки Ворожбит, зворушливу до сліз Євгенію у «Танго» Славомира Мрожека.
За п’ятдесят років на сцені актриса зіграла понад сто різнопланових ролей. Від драматичних та ліричних до комедійних та характерних. У 2018 році за роль Баби Соньки у виставі «Вій. Докудрама» у постановці Андрія Бакірова одержала президентську стипендію та звання заслуженої артистки України. Знімається в кіно. Одна з останніх робіт — роль Палажки у серіалі «Спіймати Кайдаша».
Щира, відкрита, ранима та весела водночас Мама, Дружина, Бабуся, Актриса, Жінка з великої літери та добрим серцем розповідає про себе та своє життя...
«Доволі рано усвідомила, що хочу бути актрисою, і озвучила це мамі. У тринадцять років, коли грала першу роль — Анни у виставі «Сині роси» за п’єсою Зарудного. У народному театрі в місті Овруч, що на Житомирщині, куди бігала малою після школи. Сама я родом iз села Острів, тож дорога до театру була неблизькою, доводилось долати чотири кілометри, пішки, у спеку і в мороз. Бувало, як занесе все снігом, що не проїхати, не пройти, а я йшла, бо знаходила там щось своє, не буденне, що стало справжньою віддушиною, захопленням на все життя.
Мама хотіла, щоб я стала лікарем. За тяжкою роботою в колгоспі, бідністю, клопотами з малими дітьми, їй на мене не завжди вистачало часу, і я жила своїми мріями, тож і поїхала так рано з дому. Тепер, на жаль, не часто вдається приїхати, погостити в родичів у селі. Планувала на весну, так завадив карантин, усе ніяк не виберусь.
Мій перший театр — Ніжинський. У 1971 році до нас в Овруч приїхав на гастролі театр імені Михайла Коцюбинського з Ніжина. Мені на той час щойно виповнилось 19 років, і я вирішила, що доля дає мені шанс, попросилась до трупи акторкою, і мені не відмовили. Так почалось моє творче життя. Там я пропрацювала сім років, вчилася в хороших акторів i режисерів, зіграла багато гарних ролей: Варку в «Безталанній», Оленку в «Голубих оленях», Вальку в «Іркутській історії».
До Чернігова приїхала у 1978 році. Мене побачив головний режисер чернігівського театру Рудницький, в Ніжині у ролі Маші у виставі «Найщасливіша», і запросив до Чернігова. Пам’ятаю, спочатку театр поїхав на довгі гастролі, а я лишилась на базі, працювати в кравецькому цеху, шила костюми акторам, та по поверненні мене взяли в роботу, і все закрутилось... Дебютувала в ролі Уляни у виставі «Іваном звуть його».
За п’ятдесят років у театрі я зіграла понад сто різних ролей. Відбулась як героїня і як характерна, комедійна актриса. Достойними роботами вважаю роль Вальки в «Іркутській історії» О. Арбузова, Анни у виставі «101-й кілометр» О. Галіна, Юнони в «Енеїді» І. Котляревського.
З останніх робіт — це роль Мамулі у виставі «Каліка з острова Інішмаан» Мартіна Макдонаха, та Баба Сонька у виставі «Вій. Докудрама» Наталії Ворожбит.
Я вірю, що кожна роль приходить актору в потрібний час, з якоюсь метою, щоб він щось усвідомив, зрозумів. У мене так було з Євгенією у виставі «Танго». Саме вона допомогла мені знайти відповідь на питання, яке цікавило мене в той час. Я збагнула, що все в житті має приходити і відходити вчасно, звільнивши місце наступному, прийдешньому... Як пори року змінюють одна одну: весна — зиму, літо — весну, осінь — літо, а зима — осінь, і знову приходить весна... Усе циклічно в нашому світі, і не потрібно боятись чогось невідворотнього, адже це просто наступна стадія буття.
Моя Баба Сонька з вистави «Вій. Докудрама» — це моя мама... Працьовита, добра, проста, ніжна... Ніколи не сказала поганого слова, не образила нікого. Любила все живе: людей, природу, тварин, дітей жаліла...
Доля не надто жалує мене, і, може, завдяки цьому з мене вийшла добра актриса. Так склалось, що онука виховую сама. Дитина потребує великої уваги та любові, і часу на себе залишається не багато, а вже ж вік такий, що хочеться відпочити.
Багато хто в мене запитує, як я все це встигаю: про сім’ю дбати і ролі грати, а я відповідаю: напружуюсь і йду... Доглядати чоловіка, виховувати онука, облаштовувати побут, так, як і всі жінки. В нас немає іншого вибору.
Любов — це те, з чого створений наш світ і що його тримає. Хоча любов буває різною. Любиш батька, матір, Батьківщину... А кохаєш милого.
Чесно кажучи, мені останнім часом хочеться просто елементарної поваги.
Ніхто не залишиться довіку молодим чи вагітним, чи ще щось... Тож до часу в мене ставлення філософське, вважаю, що свій вік потрібно любити і поважати. Все минає, і лишається досвід, мудрість. Хтозна, якби я була такою мудрою в двадцять, можливо б, не зробила тих помилок, і життя склалось по-іншому, а може, і добре, що була «дурною» і все склалось так, як є».
