«Ніхто батькові, тобто свекрові, ста років не дає. Ну а ви дасте? Він тільки цього року дещо здав — ходити став невпевнено. А ще торік, якби ви бачили, яку купу дров нарубав.
І сам косив траву для корови, — розповідає Людмила Кущ — невістка Петра Куща, який нещодавно в родинному колі відзначив столітній ювілей, радіючи, мов дитина, приїзду дітей з онуками та правнуками.
Ювіляр має справжнє багатство — вісім онуків і дев’ять правнуків. А з п’яти дітей Петра Прокоповича (найстарший син Володимир уже також у поважному віці — 5 грудня йому виповниться 70 років) тільки найменший — 57-річний Сергій, котрий народився разом із сестрою-близнючкою Тетяною, — проживає поряд із батьком. Формально в кожного з них свій двір, а насправді це одне ціле, тобто рідні люди живуть водночас і автономно, й разом.
«Чи сваримося? — перепитує пані Людмила. — Бували якісь непорозуміння. Батько працював бригадиром у колгоспі, тож звик керувати. А воно ж і нам уже немало літ. Та довго ніколи не сердилися. Посварилися — і тут же помирилися. Як говорить мій син, ще невідомо, якими будемо ми у глибокій старості».
Уся доля пов’язана із селом, де народився
Петро Прокопович зауважує, що вся його доля пов’язана із селом, де народився (Прогресом, за словами столітнього чоловіка, воно стало десь у 1939 році, коли об’єднали дрібні хутори, що мали назви Кущівка, Мадьярівка, Пацюківка тощо).
У кращі часи в ньому проживало три чи чотири сотні осіб, а нині лишилося всього близько 80. Тут довгожитель провів усе життя (і в думках, говорить, не було такого, щоб кудись виїхати), за винятком хіба що років армійської служби та воєнного лихоліття.
«Виріс без батька. Став сиротою, коли мені виповнилося років чотири, тож узагалі його не пам’ятаю, — розказує мій співрозмовник. — Мама лишилася сама з сімома дітьми: я був наймолодший серед своїх шістьох сестер. Злидні були страшні. Пережив і штучно створений радянською владою голод 1932—1933 років.
Врятувало тоді тільки те, що мамі вдалося приховати дещо з їстівних запасів, а оскільки наша сім’я була багатодітною й не мала годувальника, нас «шерстили» трохи менше за інших. Оцю хатинку, в якій нині мешкаю, добудував у 1939 році, але після цього навіть однієї ночі в ній не переночував, бо мене забрали до армії.
Служив спершу в Баку, потім моїм місцем служби стала Москва, де мене й застала війна. Можна сказати, мені пощастило, бо всі п’ять років я у складі військ ППО обороняв Москву від нальотів німецької авіації, за що маю численні нагороди.
І хоча й у наших лавах були втрати, мене, мабуть, оберігав Господь, відтак через рік після закінчення війни я повернувся додому, як-то кажуть, цілим і неушкодженим. На жаль, мами не стало під час війни, тож я не зміг її навіть поховати — ця важка місія лягла на плечі сестер».
Прибувши до свого села, пан Петро довго не барився й невдовзі одружився — дружину звали Надія Самійлівна. Відповідаючи на запитання, чому саме вона стала його обраницею, пояснює: дівчині симпатизував ще в дитинстві, коли разом ходили до школи в село Великі Солонці, і так вийшло, що ота дитяча закоханість переросла у справжнє почуття. Молодість пані Надії також обпекла війна: нацисти вивезли її на примусові роботи в Німеччину, де вона провела цілих три роки.
Хоч пан Петро мав, за його словами, «слабеньку освіту» — усього шість класів школи, учорашнього вояка призначили бригадиром у колгоспі. На цій посаді він протримався понад 30 років — аж до пенсії, бо вмів ладити і з начальством, і з підлеглими.
«Чоловіків у селі після війни лишилося зовсім мало: із тих, кого знав, повернулися живими лише троє. Тож я керував, вважай, самими жінками та підлітками, — пригадує Петро Прокопович.
— Із людьми, звісно, працювати нелегко, але мені це якось вдавалося. Щоправда, й платили мені дещо більше, ніж рядовим працівникам. Разом із дружиною ми прижили п’ятеро діток. Зрозуміло, мала хатина стала затісною для такої великої сім’ї. Тож, здається, у 1965 році я звів іще один будинок — там тепер мешкають син із невісткою. На превеликий жаль, нам із Надією не судилося разом дожити до ста літ: через страшну хворобу от уже майже 30 років її немає серед живих. Рік чи два я сумував, а тоді знайшов другу дружину, разом з якою провів 14 років, та врешті-решт і її пережив. Отак у підсумку повернувся до молодшого сина з невісткою. Радує те, що живу поряд із дітьми й водночас сам собі господар».
Через поганий слух телевізор не дивиться, полюбляє свіжу пресу
На дітей Петро Прокопович не скаржиться, та особливо хвалить невістку Людмилу.
«Дай Бог, аби всі були такими. Невістка ставиться до мене дуже прихильно, ні на макову зернину ніколи не образила, — запевняє.
— Ми живемо дружно. Нема такого, щоб ділили їжу чи гроші, — у нас усе спільне. Що й казати, усіма дітьми задоволений — і це теж дуже важливо. Якби був невдоволений, то, може, мене б уже й на світі не було. А так у своєму віці почуваюся непогано і, можна сказати, не відчуваю ваги років. У руках іще маю силу: отак сидячи, стільки дров переколов! Біда в тому, що ноги вже підводять. А ще пам’ять іноді зраджує. Оцю грушу я прищепив до дички (плоди з таким неперевершеним смаком рідко зустрічаються). А от коли це було, уже забув».
Про поважний вік Петра Прокоповича нагадує й те, що він погано чує: спілкуючись із ним, доводиться підвищувати голос. Через це чоловік узагалі не дивиться телевізора. Натомість завжди чекає листоношу зі свіжими газетами. Завдяки пресі й орієнтується в тому, що відбувається у світі.
«Читаю завдяки тому, що на правому оці мені зробили операцію. Окулярів не використовую, бо від них ніякого толку. Знаю, що президент Володимир Зеленський проштовхнув закон про продаж землі. Я вам скажу, землю й раніше продавали, але купити її могли лише заможні люди. Так буде й цього разу. Коли в мене запитали, чи не хочу продати землю, я відповів: та нізащо! Бо гроші не є цінністю. Ти їх за якийсь час проїси — і все, немає ані землі, ані грошей. Земля ж — споконвічна годувальниця селянина».
Попри те, що до деяких рішень наших нинішніх керманичів довгожитель і ставиться критично, загалом стверджує, що на державу не ображений, адже має цілком пристойну пенсію. І хоч до грошей він зовсім байдужий («А навіщо вони мені?» — дивується), усе ж йому приємно те, що, попри поважний вік, має можливість допомагати дітям, онукам.
Насамкінець цікавлюся в Петра Прокоповича, які страви він полюбляє найбільше.
«Та хтозна, — стинає плечима чоловік. — Харчами не перебираю: що дають, те й їм. Невістка готує так, що багатьом можна повчитися. Не було такого, щоб щось мені не сподобалося, — усе напрочуд смачне».
Втім, згідно зі спостереженнями пані Людмили, свекор полюбляє молочне.
А от чи є ще довгожителі в його роду, чоловік не може точно пригадати: «По-моєму, найстарша сестра Тетяна прожила понад 90 років. А до якого віку дожили інші сестри: Марфа, Соломія, Серафима, Дуня й Меланка — вже не пам’ятаю, хоч це десь на папері записано. Звичайно, я серед усієї рідні рекордсмен. Відверто кажучи, ніколи не думав, що переступлю через столітній рубіж. І секрету свого довголіття не знаю (можливо, головне — ніколи не сидіти склавши рук, увесь час ворушитися?). Більше того, я вам скажу, що взагалі незчувся, коли й прожив ці сто літ».
