Навіщо вам берег турецький? Як в ОТГ створюють робочі місця, щоб люди не розбігалися по світу

Понад два роки тому сім’я підприємців із Гадяча Володимир та Ірина Опришки придбали в центрі Сергіївки приміщення під продуктовий магазин. Оскільки половина його стояла пусткою, подружжя почало думати, як її використати. 

 

— Колись я мав таку рожеву мрію — створити поряд із магазином власну мініпекарню, як у великих супермаркетах, — ділиться Володимир Опришко. — А допоміг втілити цю мрію в життя голова ОТГ Ігор Лідовий. Відтак першу піч німецького виробництва ми придбали за рахунок Фонду підтримки підприємництва (300 тисяч гривень допомоги — то були стартові кошти), дві інші, а також автомобіль для розвезення готової продукції — уже за власний кошт.

 

І так усе потихеньку закрутилося. Як виявилося, найбільшою проблемою стало збільшення потужності в електромережі (печі ж тягнуть велику кількість електроенергії) — ми півроку через це воювали з обленерго. Та врешті-решт усе ж таки запустили пекарню. Досвід переймали у професіонала — запросили технолога зі Львова, який деякий час жив у Сергіївці й навчав хлібопекарської майстерності персонал. Наша концепція виробництва — хліб має бути стовідсотково натуральним. Тому використовуємо звичні для кожної господині інгредієнти, при цьому не додаючи ані харчових домішок, ані консервантів.

 

Почавши з малих партій, нині в пекарні виготовляють 600-700 хлібобулочних виробів за зміну. Печуть їх шестеро пекарів, а розвозять два водії. Таким чином, загалом в ОТГ з’явилося близько десятка додаткових робочих місць, працівники пекарні отримують зар­плату, вищу за мінімальну, — і це при тому, що не потрібно нікуди їхати із села, витрачати гроші на дорогу. А жителі Сергіївки вже звикли до того, що о 17-й годині в магазині готовий свіжий хліб місцевої випічки, тож навіть чекають на нього. Адже духмяний хліб тільки-но з печі завжди смачніший за привозний, а ціна на нього практично така ж сама. 

 

— У нас немає такого, щоб ми продавали вчорашній хліб, він просто не залежується на полиці магазину, — стверджує керуюча пекарнею Олена Ковтун. — Загалом ми освоїли близько 40 видів різної випічки (разом із пиріжками, здобними булочками, піцою). До того ж постійно розширюємо асортимент. Якщо говорити про оригінальні рецепти, то, скажімо, тісто для випічки хліба «Бородінський» замішуємо на сливовому варенні.

 

У складі калача «Драйкон-льон» міститься варене пшоно, а також льон. У хліб «Цибулевий», звичайно ж, додаємо цибулю, а в «Бездріжджовий на заквасці» — насіння соняшнику. Мені особисто подобається хліб «Кукурудзяний» із кукурудзяного борошна, у його складі також є насіння, а ще — «Гречаний». Односельці іноді зауважують, що наш хліб на вигляд дещо менший, ніж зазвичай. Це й зрозуміло, адже він не містить розпушувачів. Його з’їси шматочок або два — і вже ситий. 

 

— Найсмачніший сергіївський хліб, який я пробував, — із запеченим сиром усередині, — додає Ігор Лідовий. — Його їси, як уже готовий бутерброд. Не тільки я, а й інші односельці віддають перевагу хлібові місцевого виробництва. Виконком нашої сільської ради уклав із пекарнею договір на його постачання в їдальні трьох шкіл і трьох дитсадків Сергіївської об’єднаної територіальної громади.

 

Подібну угоду власники пекарні уклали і з відділом освіти Гадяцької райдержадміністрації, що відкрило перед ними можливість постачати хліб до інших шкільних їдалень району. Коли ж розпочалася пандемія коронавірусної інфекції, подружжя підприємців організувало адресну доставку хліба жителям віддалених малих сіл та хуторів, де навіть магазинів немає, у такий спосіб розширивши ринок збуту своєї продукції. 

Володимира Опришка голова ОТГ характеризує так: це ініціативна людина, котра не боїться нового, по суті, локомотив, який тягне за собою інших. Саме він узявся й за реалізацію проєкту з відкриття сироварні. Це також невелике виробництво, у середньому тут переробляють 300 літрів молока на день. У Сергіївці пишаються тим, що його закупівельна ціна становить 10 гривень за літр (тоді як деінде всього 4,5-5 гривень). Цей проєкт Володимир Опришко вважає, швидше, соціальним.

 

— Молоко здають три-чотири молоді сім’ї, які мають кількох корів, — інформує Ігор Лідовий. — Хочемо вдатися до державної допомоги (на цю тему говорили нещодавно із заступником міністра аграрної політики та продовольства України Тарасом Висоцьким, котрий приїжджав до нас), а також залучити грантові кошти, аби посприяти цим молодим людям у створенні сімейних молочних господарств, де було б не менше 10 корів (а в Західній Європі в середньому фермерському господарстві налічується 20 корів).

 

Чому саме стільки? Ми порахували, на який саме дохід має вийти людина, аби вона не їхала на заробітки в Польщу, а займалася молочним бізнесом у своєму селі. Із цих розрахунків усе й почалося. І нині люди вже самі говорять, що за такої закупівельної ціни на молоко вони згодні збільшувати поголів’я великої рогатої худоби. А далі ми стали розвивати такий напрям, як переробка молока.

 

Володимир Опришко зізна­ється, що в перші дні, закрившись у сироварні й озброївшись рецептами та рекомендаціями з iнтернету, готував сир сам. Далі його гуртом дегустували. Потім уже навчав варити сир своїх працівниць.

 

— Виходив із того, що сир має бути простим у приготуванні й ходовим, а отже, недорогим, — говорить підприємець. — Тому зупинився на м’яких сортах. Поки що в середньому виготовляємо лише 20 кілограмів сиру на день. Технологічно таку кількість можна отримати за одне завантаження ста літрів молока. Спершу робимо адигейський сир, який коштує 150 гривень за кілограм, а з молочної сироватки потім іще й рікоту — дуже ніжний продукт, корисний навіть дітям.

 

Сировар Валентина Заколодяжна запевняє, що смак сиру залежить навіть від настрою, з яким стаєш до роботи. На замовлення в сільській сироварні виготовляють адигейський сир з оливками, кропом та перцем. А ще маринують його шматочками з приправами та зеленню в олії, у підсумку досягаючи кисло-гострого смаку. В асортименті — і в міру солоний та еластичний сир сулугуні. Уже пробували виготовляти і тверді сири — перша партія їх також успішно розійшлася. Усю згадану продукцію реалізують у торговельних точках Гадяцького району — далі через погані дороги везти її не ризикують. 

 

— До мене вже зверталися і представники великих супермаркетів, — зазначає Володимир Опришко, який має далекосяжні плани. — Але, аби співпрацювати з ними, потрібно вийти на значно більші обсяги виробництва. Поки що ж про це тільки мріємо. А загалом хочу виготовляти таку продукцію, яку б і сам міг залюбки споживати і яку не соромно порекомендувати будь-кому.

Іще в Сергіївці варять «згущенку» зі справжнього молока — лінію з виробництва її запустили не так давно. Нам стало цікаво, чому вона не біла, як та, що в магазині.

 

  — Якщо варити «згущенку» з молока й цукру, не додаючи пальмової олії, вона ніколи не буде білою, а тільки карамельною, що ми й маємо, — пояснила Олена Ковтун. — Причому в нас кожна партія за кольо­ром не схожа на попередню. Зі ста літрів молока маємо на виході 30-40 кілограмів «згущенки». За ціною наше згущене молоко не відрізняється від того, яке ви бачите на полицях магазинів (350 грамів його коштує 35 гривень), але за вмістом це зовсім інший продукт.

Робочі місця намагаються створювати не лише в центрі громади. Разом з Ігорем Лідовим їдемо до невеликого села Качанове, де проживають 600 осіб. Там цього літа започаткували проєкт із запуску сушильні. 

 

— Ідея полягає в тому, щоб розвивати не тільки молочний напрям, а й садівництво, ягідництво, — розказує дорогою Ігор Григорович. — Тобто це ще один із видів заробітку для населення. У всіх селян є садки, де, як правило, пропадають лишки фруктів, ягід. Адже поряд ніде переробного підприємства немає. Тому ми й вирішили створити власну переробку — запустили роботу сушильні. Аби скористатися державною підтримкою, рік тому подали заявку до департаменту агропромислового розвитку Полтавської облдержадміністрації й отримали допомогу в розмірі 242 тисячі гривень.

 

Плюс сільська рада виділила 270 тисяч. Так придбали, окрім обладнання для виробництва згущеного молока, ще й сушильну установку, аби закуповувати в населення фрукти та ягоди, сушити їх і потім реалізовувати. Таким чином, у селян з’явилася можливість розвивати садівництво, ягідництво. Ми навіть закликаємо людей садити в особистих господарствах ягідники. І багато хто це вже робить. Я й сам посадив удома 4 сотки малини ремонтантного сорту — і лишки збираюся здавати на ту ж сушильню.

 

Водночас нам потрібна людина, яка б посадила 10-20 гектарів малини (ділянку землі ми готові виділити хоч завтра), а ми, дрібні виробники, об’єдналися б навколо неї. Головна проблема — знайти інвестора, підприємливу особу (може, поінформувавши своїх читачів, і ви нам у цьому допоможете). Завжди кажу: дайте нам Ілона Маска — і ми побудуємо у своїй ОТГ космодром. Люди відвикли заробляти.

 

Тож, аби їх розбудити, потрібно докласти чимало зусиль. От, скажімо, просимо зібрати яблука, які гниють під яблунею, і принести на сушильню, заробивши в такий спосіб якусь сот­ню гривень, а у відповідь чуємо: так ви приїдьте, мовляв, і заберіть їх. Оце така психологія.

 

Сушильню відкрили в частині приміщення сільського клубу, яка пустувала. Тепер тут поселився стійкий запах яблук. Найсучаснішу сушильну установку з інфрачервоним випромінюванням, що зберігає в сушці всі вітаміни, поки що обслуговує лише одна людина — місцева жителька Наталія Кулик. Молода жінка говорить, що з роботою їй просто пощастило, адже знайти її в селі нині не так легко.

 

За день вона нарізає десь півтора мішка яблук — у сушильній установці поміщається їх не більше 30 кілограмів. Бідкається: коли односельці, бува, позносять багато фруктів, тоді не всти­гає їх переробляти. Сам процес сушіння триває 12 годин, а на виході отримують два 10-літрові відра сушки. 

 

Хоч сушильня працює не так давно, тут уже заготовили перші партії сушених абрикос, слив, груш і яблук. Пробували сушити й вишні, і навіть липу на фіто-чаї. Показуючи яблучні чипси в упаковках (у сушильні є пристосування й для їх нарізання), Наталія Кулик зазначає, що за таким же принципом хочуть виготовляти й гарбузові чипси. Усю продукцію збираються реалізовувати як у місцевих магазинах, так і через інтернет, а можливо, за словами голови ОТГ, її закуповуватимуть і для шкіл, дитсадків на узвари дітям (за наявності сертифіката відповідності якості). 

 

— Сушарню потрібно робити потужнішою, а для цього треба ще докуповувати печі, — ділиться планами Володимир Опришко. — Узимку, аби вона не простоювала, хочемо виготовляти борщові набори, ті ж гарбузові чипси, а можливо, й фруктову пастилу. Ідей дуже багато. Своїм прикладом ми з дружиною показуємо людям, що й у селі можна заробляти гроші. Відрадно, що керівництво громади нас підтримує.

— Я вважаю: за малими переробними підприємствами на селі — майбутнє, — розмірковує Ігор Лідовий. — Це може бути й виробництво соків, і варіння пива, і квашення капусти — ми думаємо й над цим. Головне — подолати в людей тотальну зневіру. Намагаємося підтягувати до центру ОТГ й інші села. От і в Новоселівці реалізуємо інвестиційний проєкт — там матимемо свино- і птахоферму, тобто теж будуть створені нові робочі місця для селян. Зараз вирішуємо питання про землю під приміщеннями. Я бачу великі перспективи в розвитку села. І якщо держава дасть нам свободу, повноваження, ми багато чого можемо досягти. Наша об’єднана територіальна громада ж існує всього чотири роки.

 

На площі 17 тисяч гектарів, яку займає Сергіївська ОТГ, окрім великої кількості лісосмуг, були ще й нічийні ліси, які через безгосподарність «зависли в повітрі». 

 

— Ми бачили, що цей ресурс неофіційно вирубують, спилюють місцеві жителі, а також зайди, причому все це набрало значних обертів, — пригадує очільник ОТГ. — Тож, коли, згідно з ухваленим законом, у громади з’явилася можливість розпоряджатися цим ресурсом по-господарськи, ми нею одразу ж скористалися. На сесії сільської ради створили комунальне підприємство й провели інвентаризацію лісосмуг і частково лісів. Далі підв’язалися до Єдиної електронної системи обліку деревини України й почали порядкувати.

 

У новоствореному спеціалізованому комунальному підприємстві «Добробут» тепер працюють вісім людей. А очолює його місцевий житель Анатолій Ілляшенко. Його мета — розвиток лісового господарства, аби в майбутньому до роботи залучити ще більше осіб. Молодий чоловік розказує, що, поки не мав постійної роботи, їздив на заробітки в Польщу — працював там слюсарем із ремонту тягачів. Звичайно, різниця між заробітками за кордоном і вдома — поки що суттєва.

 

«Та всіх грошей не заробиш, — філософствує Анатолій Ілляшенко. — А вдома — сім’я, діти, котрі все ж таки не повинні рости без батька». 

 

— У нас існує велика проб­лема аварійності старих дерев, розчистки узбіч доріг, нафтогазоносних шлейфів, — констатує Ігор Лідовий. — Ми викликаємо еколога з Полтави, вимічаємо аварійні дерева в населених пунктах і доручаємо спиляти своїм комунальникам, після чого віддаємо їх на дрова школам, дитсадкам, іншим комунальним установам. Тобто фактично вбиваємо двох зайців: ліквідовуємо аварійні дерева, використовуючи місцевий ресурс, у такий спосіб економимо по декілька десятків мільйонів гривень на рік на опаленні.

 

Окрім усього, у згаданому комунальному підприємстві вже з рік працює пилорама, що надає громаді послуги з розпилювання деревини. А ще тут пробують запустити столярний цех, адже літні жителі нерідко звертаються з проханням зробити поріг, віконечко, короб тощо. Збираються в Сергіївській ОТГ виготовляти й деревні пелети — вигравши конкурс, уже придбали гранулятор, лишилося тільки докупити до нього певне обладнання й запустити пристрій. 

 

— Ваша ОТГ стає мало не дер­жавою в державі, — жартома зауважую. 

 

— Так і має бути. Тут повинні крутитися гроші, — переконаний Ігор Григорович. — От у нас є невелике село Вирішальне, де 900 гектарів землі належить Національній академії аграрних наук, яка здає їх у приховану оренду. Зрозуміло, зиску від цього населеному пункту ніякого, тож місцеві жителі скаржаться. От я собі й міркую: а якби держава віддала ці землі селянам, то село б не занепадало. І багато бачу такого, де людей потрібно організувати, надати їм ресурси, можливості й показати приклад. Отоді село розвиватиметься.