Обрана вами риторика є хибною: відкритий лист Побратимові Олесю Шевченку

Дорогий Друже Олесю!

 

 

Я побачив Ваше прізвище під зверненням чотирьох учасників Собору відродження Автокефальної церкви України до глави УГКЦ Блаженнійшого Святослава і вирішив спрямувати свого відкритого листа до Вас особисто.

 

 

Бо ми — побратими і пройшли школу брежнєвських концтаборів. Отже, я апелюватиму передусім до цього нашого досвіду.

 

Переходи релігійних громад з однієї конфесії в іншу завжди є дуже болісними. Пригадую собі, якими ранами була вкрита Галичина на початку 1990-х років.

 

Якось ми з нашим табірним побратимом Євгеном Сверстюком разом приїхали до Самбора, де в той час була гостра міжконфесійна сутичка за храми.

 

Пробували втихомирити пристрасті — і здалися: обидві сторони були непримиренними. Кожна висловлювала «залізну» аргументацію, кожна мала свій список претензій — можна було навіть сказати, що кожна мала свою правоту. Але в результаті страждала Христова Правда.

 

Наш досвід у таборах був інший. Пригадуєте, як ми разом — православні, римо-католики, греко-католики й протестанти — сходилися святкувати християнські свята, відзначаючи їх двічі: за григоріанським і юліанським календарями?

 

Писали спільні звернення до Папи Івана-Павла ІІ, не оглядаючись на конфесію кожного з нас. І навіть єврей Леонід Лубман приєднувався до наших звернень, бо розумів, як важливо підтримувати одне одного, тому що адміністрації карати нас порізну було набагато легше. 

 

Ми шанували релігійний вибір кожної людини й не допускали зневажливих слів на адресу одне одного. Ось чому я не міг повірити власним очам, що для Вас архієпископ Ігор Ісіченко, змінивши свою конфесію, одразу став «єпископом-розстригою».

 

Я просто не йму віри, що це мій побратим говорить про нього: «Він може йти, куди йому заманеться, забравши з собою мізерне “іудине плем’я” послідовників». Невже аж так?! Звідки цей стиль більшовицької «пісарєвщини»?

 

Я знаю Владику Ігоря віддавна і шанувати почав його зовсім не з того моменту, коли він став моїм одновірцем. Його служіння Христові є щирим, а патріотизм — безсумнівним. Уся Слобожанщина досвідчила цей патріотизм упродовж усіх років його душпастирювання.

 

Часом він чи не єдиний у Харкові організовував молебні біля місць, пов’язаних з українським Опором, сприяв встановленню меморіальних дощок, плекав український дух у своїй архієпархії. Чи визнання цього невтомного патріотизму залежить від того, ким він був: православним чи греко-католиком? 

 

Ще в січні 2005 року, відразу після Помаранчевої революції, хор Українського католицького університету, до якого приєднався і я, зробив дружнє турне по парафіях єпархії Владики Ігоря задля підтримання «помаранчевого» духу, і я можу засвідчити, що відособлений статус Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о) був значною мірою зумовлений пошуками її громадами такої форми православ’я, яка оберігала б їх від прямого підпорядкування інтересам влади. Це викликало в мене якнайбільшу симпатію.

 

Не мені, греко-католику, оцінювати відповідність пошуків Владики Ігоря та його громади православній доктрині. Я добре розумію, що думки могли бути різними.

 

Зокрема, я усвідомлюю, що рішення Владики і Єпархіяльного собору у квітні 2015 року звернутися «до Блаженнійшого Патріарха Святослава і Синоду єпископів УГКЦ з проханням про братні поради щодо досягнення євхаристійного спілкування та адміністративної єдности Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о) з УГКЦ як із співспадкоємницею київської духовної традиції» могли викликати здивування й осуд.

 

Прагнучи євхаристійного єднання різних гілок давньої Київської Церкви, Владика Ігор випередив час, у якому живемо, і поставив складне запитання усім християнам київської традиції. Виявилося, що відповісти на нього повною мірою задовільно нам іще не під силу. Констатуючи це, я все ж подивляю сміливість Владики виносити такі питання в безпосередній порядок денний українських Церков.

 

Розумію також, що рішення Собору Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о) від 18 березня 2020 року припинити діяльність єпархії як самостійного релігійного об’єднання і приєднатися до УГКЦ викликали незгоду з боку частини громади, а також з Вашого боку, Друже, як православного.

 

Але чому рішення, яке Вам не сподобалося, відразу набуває нищівної характеристики як «обман, шахрайство і зрада своїх побратимів»? Чому загальні збори Колеґії Патріарха Мстислава та Свято-Дмитрівський катехитично-пастирський центр, які також схвалили рішення про входження до складу Харківського екзархату УГКЦ, одразу стали «мізерним “іудиним племенем”»?

 

За такою риторикою стоїть прирівнювання греко-католиків до супостатів. Але хіба ж таким було наше ставлення одне до одного у таборах? І хіба Ви не вловлюєте, що за цим причаїлася московська традиція ненависництва щодо «уніатів»? Хіба не відчуваєте, що за такою поставою якраз і стоїть згаданий у вашому зверненні чотирьох «вузьколобий конфесійний егоїзм».

 

За моєї пам’яті одна греко-католицька монахиня і один монах перейшли в православ’я. Це рішення мене здивувало, але я не називаю їх зрадниками й супостатами. Ми і в майбутньому маємо бути готові до переходів у ту чи іншу громаду, бо це неминуче в країні, в якій усе ще тануть окремі брили сталінського релігійного льодовика.

 

І нарешті, коротко про Ваш аргумент, що Свято-Димитрівський храм належить Православній церкві, а не громаді, яка прийняла рішення про зміну юрисдикції.

 

Я навіть не буду посилатися на українське законодавство, яке закріплює храми за громадами, а не за релігійними юрисдикціями. Мені важливіше інше. Уявіть собі на хвилинку, що монаші громади Києво-Печерської і Почаївської обителей приймуть рішення про перехід до ПЦУ. То невже Ви будете наполягати на тому, що обидві лаври мають належати Московському патріархатові? 

 

Цим листом, дорогий мій Друже-Побратиме, я хочу простягнути Вам руку й переконати Вас, що обрана Вами риторика є хибною. Був час ворожих ексклюзивізмів, коли вона була логічною й неминучою, причому з обох боків.

 

Сьогодні ми з Вами маємо привнести в наше суспільство досвід того порозуміння, яке було оплачене нашими стражданнями у таборах. Там ми зуміли не допустити в душу взаємного ненависництва. Переконаний, що ми можемо це зробити і сьогодні. 

 

 

Читайте також:  СЛОВО ПАРАФІЯНАМ ХРАМУ: ВІДПОВІДЬ НА ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ГЛАВИ УГКЦ СВЯТОСЛАВА ШЕВЧУКА.