Цьогорічний, двадцять другий, фестиваль «Мельпомена Таврії», котрий традиційно проходить у Херсоні, без перебільшення, став іспитом сумління для причетних і задіяних.
Подію, як i пануючу на ній атмосферу, доречно порівняти з ковтком холодної води у спекотну днину.
Відсутність змоги запросити, зустріти і задіяти колег-акторів з інших країн лише скоротила час проведення мистецького проєкту, але жодним чином не нівелювала його ваги й часової доречності.
Зрештою, попри суворий контроль пунктів міждержавного перетину, факт присутності на фестивалі директора театру «Малтеле» Кубілая Ерделікара (Туреччина), режисера Кахи Гогідзе (Грузія) та режисера і драматурга Андрія Курейчика (Білорусь) надали події міжнародної ваги. Фінансування фестивалю забезпечили Херсонські міська й обласна держадміністрації та кілька небайдужих до української культури меценатів.
Місцинами, де здійснювались покази, було обрано відкриті ділянки: вулична сцена театру ляльок, двір драмтеатру, набережна міста, сквери та ін. Загалом на 7 сценах з’явилися за чотири дні (замість звичних у попередні роки двох тижнів) 11 театральних колективів.
Показ Донецьким академічним обласним драматичним театром за оповіданням Антона Чехова «Вірочка» (м. Маріуполь) на фестивалі був четвертим за рахунком, себто ще «не обкатаним» перед глядачами.
Аналогічно «свіжими» були й постановка київського «Малого театру» за автобіографічними нарисами Харукі Муракамі «120 ударів на хвилину» (прем’єра відбулась у серпні, режисер — двадцятирiчний актор Станіслав Весельський) та Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша шекспірівський «Сон літньої ночі» (червень).
Номінантом фестивалю в частинах «Кращий акторський ансамбль» та «Краще сценічне оформлення» став київський «Дикий Театр» з п’єсою Наталі Ворожбит «Кайдаші 2:0».
Дахом для глядачів були сосни Олешківського лісу, оскільки показ відбувався в «Лісовому театрі» бази «Чумацька криниця». Емоційні діалоги дійових осіб час від часу різали слух невживаною в храмах термінологією, проте від болючої правди годі втекти.
Попри ознаки морального розкладу й духовної деградації, причиною котрим є нинішня дійсність, в дійових особах залишився і проявляється генетичний потяг до обнадійливих змін у бік кращого, світлого і людського.
Спільний проєкт Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша та Київського національного академічного театру ім. Івана Франка — моновистава за оповіданням Марії Матіос «Не плачте за мною ніколи» не одного глядача змусила щиро просльозитися (режисер — заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк, виконавиця ролі Юстини — народна артистка України Лариса Кадирова).
Показ відбувався в напівзруйнованому часом і байдужістю влади міському Палаці культури. Його стіни пам’ятають виставки футуристів (серед яких були й Володимир та Давид Бурлюки), концерти американського піаніста польського походження Йосифа Гофмана, корифеїв українського театру Панаса Саксаганського і Марії Заньковецької, голос Оксани Петрусенко.
Відсутність вікон, омиті дощами стіни й бита цегла під ногами були докором для посадовців, котрі неспроможні захистити від дочасної руйнації саму будівлю, і вдало асоціювались зі станом культури в Україні. Монолог удови Юстини, котра самостійно спорядила себе до останнього шляху — традиції нашого народу навіть у цій справі є вишукано-естетичними.
Заздалегідь заготована домовина, вишита національними візерунками сорочка, «придбана на дві пенсії» оздоблена китицями хустина, інше вбрання, власноруч зліплена свічка з ароматного воску, висушені, але так само чарівно пахучі навіть взимку квіти та гілки з ягодами калини, переймання, аби вони були покладеними біля тіла у чітко визначеному місці.
Не вдаючись до осуду вже померлих односельчан, бабуся Юстина словами «яке в людини життя, така буде i смерть» вказує на наслідки їхніх гріхів i помилок. Нащадкам дається біблійна порада стримати власні вуста від лихослів’я й пустопорожньої балаканини. Винагородою слухняним буде убезпечення від невідворотної кари.
У монолозі побожної бабусі чітко прослідковується доля всього українського народу. Згадки про голод, силову колективізацію, грабунки нелюдською комуністичною системою, вибачення перед дітьми, які народились мертвими внаслідок вимушеної непосильної праці.
Але навіть ця, трагічна частка минулого українців, котру героїня доносить до загалу через призму особистого життя, подається не сльозами і наріканнями.
...Людяність. Її неможливо підмінити уподібненими до пустопорожнього дзвону гучними фразами про «необхідність покращити соціальні умови населення». Це реальна, підкріплена діями любов до ближнього.
