Правда — то не гріх: роздуми допитливого довкола Державного Гімну України

Узяти за приклад хоча б Литву. У державному гімні Литви є слова: «Сонце Литви розжене пітьму». Коли емоційний запал громадянських акцій 1980-90-х минув і Литва знову стала незалежною, почуття вляглися, а життя ввійшло у звичні береги, то ці слова багато кому серед литовців стали різати слух: мовляв, хіба є у Литви якесь окреме сонце, якщо сонце у світі одне і якогось особливого, литовського, сонця не існує, як не існує й окремої планети, й окремого глобуса Литви? Вони запропонували внести у державний гімн зміни і співати «Сонце в Литві розжене пітьму».

 

Особливої смислової відмінності нібито і немає. А точнішою думка буде саме у зміненому тексті. Однак через буквалізм, що вкладається у слово «сонце», гімн одразу стає від такої зміни ніби прозаїчніший і наче втрачає свою містичність і магічність.

 

Бо сонце перестає бути метафорою, метафізичним символом, перетворюючись на світило, яке є, за астрономічною класифікацією, карликовою зіркою. Екзальтовані особи втрату символічного метафізичного підтексту відчувають. Прагматики — ні.

 

А відмінність лише у двох літерах. І, як тільки така пропозиція пролунала, одразу виник конфлікт між тими, хто наполягає на недоторканності сакрального тексту, і тими, хто вважає, що текст державного гімну слід осучаснити і звільнити від жрецької пафосності архаїчного світо­сприйняття. Гімни редагуються. Змінюються. Модернізуються... Про те, як переробляли гімн СРСР на гімн РФ, і розказувати немає потреби — це загальновідомий факт. 

 

Україна з цього правила не виняток. І люди всюди онакові, що в Україні, що в Литві. Бо й у нас існує та сама ситуація. Просто про неї ще не говорять на повний голос, а тільки подейкують.

 

У нас теж є своя держава і державний гімн. І люди у нас як люди. Такі ж, як і скрізь. І поводяться так само, як і литовці. Тож не обійшлося без тих, хто хотів би і наш славень трохи осучаснити. Не музику, а слова.

 

Взагалі-то у нас і гімнів тих не один, а два. Один офіційний, а другий не офіційний. Це — «Ще не вмерла України...» і «Боже, Великий Єдиний...». До останнього ніхто не чіпляється. Він як молитва.

 

Його так і називають — молитва за Україну. А молитва на всі часи і на всі ситуації одна. А от до нашого державного славня «Ще не вмерла України...» багато хто вже давно чіпляється. Та й різночитання тексту на слух та по пам’яті у всіх суттєві. 

 

Одні співають: 

Ще не вмерлА УкраїнА,

І слава, і воля...

А другі кажуть: «Так неправильно! Бо насправді слід співати інакше!» і співають так:

Ще не вмерлИ УкраїнИ 

І слава, і воля...

 

А треті наполягають, що співати треба тільки так, як офіційно затверджено: 

 

Ще не вмерлА УкраїнИ ні слава, ні воля.

А співають все одно так, як кому ближче:

Ще не вмерли України 

Ні слава, ні воля...

 

Встаньте раненько і послухайте, як о 6:00 співають на різних радіоканалах, а потім і на радіоканалі «ПрямийFM», то й самі у цьому переконаєтеся. Усім чогось наче бракує. Хоча суть від цих змін начебто і не міняється. Однак...

 

Попрацюйте зі словом самі. Різницю відчуваєте? І пишеться врізнобій, де як. В одних так, а в других інак... І пишуть, і співають по пам’яті й за власними відчуттями, як підказує серце, не зазираючи у довідники. 

 

І це породжує суперечки: і те, й друге наче правильно. Та як усе-таки правильніше? Оте прагнення досконалості ніколи нікого до згоди не доводило. А до дискусій — то вже напевно. 

 

Одні вважають, що співати слід так, як написав Павло Чубинський. І тільки так буде правильно.

 

Другі вважають, що правильно співати так, як офіційно затверджено й освячено. Та вони не завжди знають, що Павло Чубинський і сам вносив зміни у свій початковий текст. Переконайтеся у цьому самі:

 

Первісний текст Чубинського

 

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля!

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І — покажем, що ми, браття, козацького роду!

Гей-гей, браття милі,

Нумо братися за діло,

Гей, гей, пора встати,

Пора волю добувати!

Ой, Богдане, Богдане, славний наш гетьмане,

Нащо оддав Україну ворогам поганим?!

Щоб вернути її честь, ляжем головами,

Наречемось України славними синами.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І — покажем, що ми, браття, козацького роду!

Спогадаймо тяжкий час, лихую годину,

тих, що вміли умирати за нашу Вкраїну,

Спогадаймо славну смерть лицарства-козацтва!

Щоб не стратить марно нам свого юнацтва!

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І — покажем, що ми, браття, козацького роду!

 

Друга редакція тексту Чубинського:

 

Ще не вмерла Україна,

И слава, и воля!

Ще намъ, браття-молодці,

Усміхнетця доля!

Згинуть наші вороги,

Якъ роса на сонці;

Запануємъ, браття, й ми

У своій сторонці.

Душу, тіло ми положимъ

За свою свободу

И покажемъ, що ми браття

Козацького роду.

Гей-гей, браття миле,

Нумо братися за діло!

Гей-гей пора встати,

Пора волю добувати!

Наливайко, Залізнякъ

И Тарасъ Трясило

Кличуть насъ изъ-за могилъ

На святеє діло.

Изгадаймо славну смерть

Лицарства-козацтва,

Щобъ не втратить марне намъ

Своего юнацтва.

Душу, тіло і д.

Ой Богдане, Богдане,

Славний нашъ гетьмане!

На-що віддавъ Україну

Москалямъ поганимъ?!

Щобъ вернути іі честь,

Ляжемъ головами,

Назовемся Украіни

Вірними синами!

Душу, тіло і д.

Наші браття Славяне

Вже за зброю взялись;

Не діжде ніхто, щобъ ми

По-заду зістались.

Поєднаймось разомъ всі,

Братчики-Славяне:

Нехай гинуть вороги,

Най воля настане!

 

Автор сам наче шукав. І авторський текст остаточно наче не встоявся...

Але сьогодні пропозиція внести деякі уточнення наражаються на заперечення, що Чубинський як автор міг вносити зміни у власний текст скільки завгодно, а от іншим втручатися в авторський текст зась. Бо що дозволено Зевсу, те не дозволено бику.

 

До того ж на час, коли Чубинський як автор вносив зміни у власний твір, його вірш іще не став офіційним державним славнем. Але тепер, коли це сталося, то, мовляв, навіть сам Чубинський як автор не зміг би нічого у ньому міняти. Логіка є. Незавперечна. Та зміни вносять не тільки люди, а й час.

 

Тому дехто вважає, що поправити текст гімну треба так, як це більше відповідає історичному моменту. Мовляв, Україна не тільки ще не вмерла, а вже й стала самостійною державою, і тому співати «Ще не вмерлА УкраїнА», як це написав у ХІХ столітті Чубинський, вже не можна, бо Україна вже не та, вона оклигала, отямилася, спам’яталася і повернула собі державність.

 

І тепер цей гімн співають уже не громадівці, не вузький елітарний гурток представників рафінованої української інтелігенції ХІХ століття, потайки зібравшись на свої сходини, а весь український народ, який розбудовує власну державу. 

 

Бажання вносити зміни у текст Павла Чубинського, щоб його осучаснювати, відзначалося вже доволі давно. Не зникло воно і дотепер. Дехто вважає це святотатством. А дехто — вимогою часу. Мовляв, час іде, все міняється, і слід іти в ногу зі змінами і часом. 

 

І обережні зміни в тексті гімну з набуттям Незалежності таки почалися. Коли другий президент України Леонід Кучма запропонував Верховній Раді розглянути й ухвалити поданий ним проєкт Закону України «Про Державний Гімн України», в якому пропонував прийняти як національний гімн заборонену за радянського ладу пісню громадівців на слова Чубинського і музику Вербицького, то одночасно запропонував депутатам внести таку зміну в перший рядок тексту: «Ще не вмерлА УкраїнИ і слава, і воля», щоб гімн починався не надто мінорно, а хоч трохи мажорно.

 

Бо слова «ще не вмерла Україна» дисонували з її відро­дженням. Так думав і думає не він один. Хоча така зміна, якщо відверто, доволі боязка і граматично недолуга. Бо вжите в однині слово «вмерлА» не узгоджується зі словами «і слава, і воля», які як підмет вимагають від присудка множини. 

 

Утім 6 березня 2003 року Верховна Рада підтримала патріотичну ініціативу президента й ухвалила Закон України «Про Державний Гімн України». Якщо порівняти затверджений текст Державного Гімну з обома варіантами самого автора, то легко переконатися, що він зазнав чималих змін:

 

Державний Гімн України

 

Ще не вмерла України ні слава, ні воля.

Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

 

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

 

Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,

В ріднім краю панувати не дамо нікому;

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,

Ще у нашій Україні доленька наспіє.

 

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

 

А завзяття, праця щира свого ще докаже,

Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,

За Карпати відоб’ється, згомонить степами,

України слава стане поміж ворогами.

 

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

 

Ми співаємо гімн в оновленій редакції, не питаючи, хто доклав руку до нібито канонічного тексту Чубинського, і вважаємо, що то сам Чубинський склав цей текст у тому вигляді, в якому він тепер офіційно виконується. Принаймні зредагував його так ґрунтовно не Кучма. Той більше, ніж на зміну однієї літери, начебто не зважився...

Правильно роблять, коли нагадують, що повага до автора — справа добра. І нічого класиків поліпшувати. Але не без того, що й Чубинського як автора вже підправляли з огляду на поточний стан української ідеї.

 

Співаємо ж ми тепер на підправлені слова, і нічого. Отож підправляти можна й далі. Аби лишень слова і зміст відповідали потребам історичного моменту.

 

Здавалося б, про що і за що сперечатися? Співай, хто як хоче! Бо як заспівати хором, то тієї відмінності ніхто й не почує. Та людям тільки дай привід посперечатися. Відмінність лише у двох літерах!

 

У двох звуках! А кожен за них ладен іти навкулачки. Бо смисли у тих рядках і в почуттях вбачають зовсім відмінні! І через ті два звуки, через ті дві літери українці знову ладні наскакувати один на одного у кращих національних традиціях! І правильно роблять.

 

Бо гімн має бути бездоганним. Однозначним. Еталонним. Подобатися всім. Бо така метафізика всіх знакових речей, які не висиджувалися, а творилися єдиним потужним злетом духу. 

 

Загальновідомо, що саме так, одним духом, Чубинський і створив текст, якому судилося стати Державним Гімном України, а Руже де Ліль так само одним духом написав похідну пісню Марсельського полку, якій судилося стати «Марсельєзою» і Державним Гімном Франції.

 

Не випадково Руже де Ліля відтоді звуть «генієм однієї ночі». Бо все написане ним до і після тієї ночі виявилося далеко не геніальним. А от час, за який Павло Чубинський створив первинний текст майбутнього гімну, був іще коротший. 

 

Історики повідомляють, що якось на одній вечірці Павло Чубинський слухав патріотичні пісні сербських студентів. У одній iз них були такі палкі слова, як: «срце бије и крв лије за своју слободу» або в іншому виконанні «срб се бије и крв лије за своју слободу».

 

Відмінність цих варіантів однієї пісні полягала в тому, що в першому йдеться про «серце», а в другому про «серба» — гра на співзвучності слів, і відмінність між ними знов-таки незначна, лише у кількох звуках і літерах! Виходить, і в сербів з їхніми сакральними текстами коїться те саме, що й у литовців і в нас!

 

Павло Чубинський так надихнувся тією піснею, що притьмом вийшов до іншої кімнати і тут же під впливом розбурханих почуттів за якісь півгодини написав текст, якому судилося стати Державним Гімном України. Тобто він став «генієм тридцяти хвилин». За повідомленнями істориків, сталося це восени 1862 року.

 

Подібність ситуацій iз Павлом Чубинським і Руже де Лілем просто разюча: обоє чоловіків палали, коли складали, обидва тексти були народжені на злеті почуттів, обидва поети виявилися творцями геніальних текстів, і обидва тексти стали державними гімнами. Якась мить у Вічності — і вони стали історичними постатями, а їхні вірші — національною історією, що творилася у зоряні часи людства. 

 

Як і в сербів та литовців, так і в українців виникла потреба як в еталонному, так і в персональному прочитанні й відтворенні еталонних сакральних текстів. Ви вже й самі відчули та здогадалися, в чім річ. Одні, в кого серце м’яке, хочуть усе оплакувати і відчувати та переживати у мінорі. Їм, як поплачуть, на душі розвидняється. Попускає. А другі, в кого серце тверде, не хочуть скиглити і вимагають більше мажору. 

 

У варіанті «Ще не вмерлА Україна» критики вбачають жалобні нотки, наче вже одспівують Україну, перш ніж соборувати та в домовину покласти. А в другому, «Ще не вмерлИ УкраїнИ», навпаки, наче радіють, що раз Україна жива, доки вона є, то ще не вмерли і слава, і воля.

 

А треті їм закидають, що це і так, і водночас не так, бо «і слава, і воля» теж, мов на ладан дишуть, раз так співають. 

 

Ясна річ, що писався гімн у часи, коли Україна як держава жила більше у спогадах, ніж у дійсності. Тоді тими почуттями безнадії і смутку проймалася українська «Громада», продовжуючи справу Кирило-Мефодіївського братства та плекаючи, як катакомбні жерці, дух українства у своєму вузькому культурно-мистецькому колі.

 

То були непрості для свідомого українства часи. Носіїв проукраїнських поглядів цькували і називали мазепинцями, українську мову практично заборонили, а на докір і в повчання тим, хто оплакував долю України і плекав думки про автономію, їхні імперські опоненти зібрали кошти і поставили в Києві пречудовий пам’ятник Богданові Хмельницькому як мудрому вождеві, який знав, куди її вів, возз’єднавши задля порятунку з Росією в один історичний народ, витоки якого лежали у Київській Русі. Отож і слова гімну «Громади» були тоді сумні та мінорні відповідно до того історичного моменту занепаду. 

 

Тоді на зібраннях «Громади» більше пасувало співати «Ще не вмерлА Україна». А якщо співати тепер, коли вона вже відродилася, стала самостійною державою і спинається на ноги, то й співати, як багато хто вважає, слід було б «Ще не вмерлИ УкраїнИ». Та невже треба співати, немов чекаючи, коли вона от-от оддасть Богу душу? А разом iз нею «і слава, і воля»?! Це, звісно, крамола, таке не тільки казати, а й навіть думати, та що є, те є! Правда не гріх.

Ота суперечка довкола тих двох літер колотиться вже здавна. Виявляється, навіть Борис Грінченко, упорядник славетного, безсмертного тлумачного словника української мови, вкошелився колись у ту суперечку про те, як і що українцям слід співати, щоб дивитися вперед і не озиратися вічно назад. 

 

До авторитету й історичного ореолу довкола постаті Бориса Грінченка претензій ніколи не було, немає та й довіку бути не може. Він світоч українства, незапереч­ний моральний та інтелектуальний авторитет на всі часи. Але й він хлюпнув масла у вогонь. 

 

Спалахнула тоді ота суперечка напередодні відзначення сторіччя з дня народження Тараса Шевченка. Припало воно на 1914 рік. Українство вирішило гучно відзначити його ювілей. І співанням забороненого в Росії гімну також.

 

Але погляди з цього приводу трохи розійшлися. Борис Грінченко відгукнувся на це віршем «Землякам, що збирають ся на рік Шевченкові роковини сьпівати гимн «Ще не вмерла Україна» (правопис Грінченка збережено без змін). Виникла суперечка.

 

Та коли це вже, скажете, було! Однак та суперечка ніяк не вщухне й досі. І зайшла та суперечка тоді настільки далеко, що свідомі українці мало не забули через неї і про самого Шевченка. А сам Борис Грінченко настільки розходився, що написав у розвиток та в продовження мінорного гімну на слова Чубинського свій текст, який закликав українців менше скиглити, а більше займатися ділом і реальними справами.

 

Ми б уже про програмний текст Грінченка, мабуть, більше ніколи й не згадали б, якби його випадково не розшукала історик, правозахисниця, культуролог і відома київська громадська діячка Тетяна Борисівна Шевчук і не підкинула мені, як своєрідний історичний кубик Рубика, знаючи, що я маю якесь відношення до красного слова. Мовляв, покрутіть його, розберіться, що й до чого, та складіть так, як треба. 

 

Став я вірша Бориса Грінченка крутити, як кубик Рубика, і побачив, що в тім і справді щось є! Дав покрутити цього літературного кубика Рубика й іншим. Одні розумахи казали, що текст за змістом і духом напрочуд сучасний.

 

Другі не погоджувалися й казали, що його слід сприймати як сатиру, і Грінченко насправді написав його не всерйоз, а нібито для того, щоб «постьобатися». А треті казали, що його краще сховати й нікому більше ніколи не показувати. І в жодному разі не оприлюднювати. 

 

Я спробував той текст Грінченка наспівати на мелодію Вербицького, та в мене з того нічого не вийшло. Не лягає він на музику Вербицького. Гадаю, що і в інших нічого з цього не вийде, бо вірш «Землякам» Грінченко як альтернативний гімн і не задумував. Якби комусь спало на думку робити з нього гімн, то до цього тексту Грінченку слід було б іще й музику написати. А слова мені загалом сподобалися. Толкові. 

 

Тому вирішив підкинути той історичний кубик Рубика і вам. Крутіть його тепер і ви. 

 

Ось той вірш Бориса Грінченка у тому його первозданному і допотопному вигляді з «єрами» і «ятями» як атрибутами тогочасного правопису, в якому він побачив світ у далекому і водночас близькому нам 1914 році (див. фото). 

 

Прочитали? І що скажете? 

Читачеві доречно було б спитати, а якої думки з цього приводу той, хто наважився порушити цю дражливу тему. Не стану критися. І скажу, що думаю. 

 

Категорично «за» державний гімн, в основу якого покладено слова Чубинського, промовляє його історія і щирість. Але для того, щоб осучаснити його, достатньо було б внести в нього тільки дуже делікатну редакційну зміну в перший рядок. І якщо це зробити вміло, то все миттю стало б на місце.

 

Маю навіть пропозицію, що саме слід було б зробити. Мені простіше, ніж Кучмі, бо я не ризикую втратити шапку Мономаха. 

 

Як на мене, варіант «Ще не вмерлА УкраїнА» не надто пасує до сьогодення. Чорна смуга позаду.

 

До того ж такий початок не дуже вдалий іще й тому, що скидається на парафраз рядка з польського гімну, який так само починається зі слів «Jeszcze Polska nie zginela», який в один час і в близьких історичних обставинах народився мало не одночасно з текстом Чубинського.

 

І подібні ці рядки, як близнята. Як і долі двох народів. Тому навряд чи доречно було б докопуватися, хто в кого списував. Продуктивніше і розумніше було б одійти від того збігу.

 

Не рятує і варіант «Ще не вмерла УкраїнИ ні слава, ні воля». Нічим не кращий і варіант «Ще не вмерлИ УкраїнИ і слава, і воля». Бо всі вони прив’язані до слова «вмерли», «вмерла». А заперечна частка «не» до слова, що відгонить смертю, особливого оптимізму все одно не додає, хоч би до чого те похмуре слово тулити, хоч до «України», хоч до «слава, і воля». 

То ж чи є тому рада? Як на мене, є! 

 

Щоб відійти одночасно і від парафразу польського гімну, і від мінорності, то, як на мене, достатньо було б попрощатися як зі словом «не вмерлА», так і зі словом «не вмерлИ» і замінити їх на одне єдине слово «відродилась» або «відродились».

 

І якщо це зробити, то і цей рядок, який муляє багатьом слух і ятрить думку й серце, і ця строфа позбудуться як перегуку з польським гімном, так і невластивого життєствердному гімну заперечення й жалобної гіркоти, і тоді вони зазвучать і життєствердно, і свіжо, і цілком по-новому, по-сучасному, не порушивши у тексті його сакрального духу: «ВідродилАсь Україна, і слава, і воля» або «ВідродилИсь Україна, і слава, і воля». І співається гарно. Без натуги. 

 

 

Мені чомусь гадається, що Борисові Грінченку це сподобалося б. І Павлові Чубинському також. Вам так не здається?

 

Бо дуже кортить знати: Україна таки відродилась чи все-таки ще не вмерла? 

 

 

 

 

 

— Я займаюся історією української музики, поезії та культури більше 30 років. В українській культурі є, без перебільшення, дуже багато гімнів. І це нормально. І їх треба знати. Я міг би прочитати лекцію з історії українських гімнів...

 

Можна про це довго говорити, але тут недоречно... 

 

Так от, відомий текст Павла Чубинського був такий популярний, що співався на різні народні мелодії, про що свідчать численні записи Надії Супрун-Яремко чи мої. До тексту «Ще не вмерла Україна» — однієї з українських «марсельєз» — писали свою оригінальну музику великі українські композитори: Михайло Вербицький, Микола Лисенко, Денис Січинський, Михайло Левицький, Кирило Стеценко і навіть наш сучасник Валентин Сильвестров. Писали обробки до музики Вербицького Олександр Кошиць, Леопольд Ященко. Із цим гімном на вустах гинули борці за свободу України. Співали громадяни відродженої Української держави в 1917— 1921 роках, борці за її волю та самостійність.

 

Саме версію зi словами Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» і наступні два куплети співали як гімн УНР. Гімн співали перед великою жертвою герої Крут i Базару. Всі герої та борці національно-визвольного руху ХХ ст. вважали цю пісню за символ незламности українського духу. Коли в 1988 році я влився в ряди борців за свободу України, ми в Києві й на Наддніпрянщині шукали тих, хто міг би нас навчити цієї священної пісні! Ми вслухалися в старечі голоси кобзарів Ткаченка чи Чуприни, які співали цей гімн по-своєму. Ми були в опозиції до комуністичного режиму, який забороняв і насміхався з нашої святині. Ми виборювали право співати «Ще не вмерла Україна».

 

Я пам’ятаю, як я зрадів, що мій репресований дід iз Сумщини, що провів 29 років у таборі й на засланні в Архангельській області, знає «Ще не вмерла Україна», і я навчився й записав цю версію пісні від свого вусатого діда... І як гордо ми вперше співали його з українською діаспорою з Польщі на зібранні УГС у Києві, а пізніше біля пам’ятника Тарасові Шевченкові 22 травня 1989 року, разом iз хором Леопольда Ященка «Гомін»... 

 

Ну і знову в найстрашніші ночі Майдану, в найтрагічніші й найдраматичніші моменти війни, найурочистіші моменти та хвилі ми співаємо «Ще не вмерла Україна». Агов, змінювачі гімну на «позитивний». Поцікавтеся, чи поляки міняють свій гімн? Чи, може, греки? Чи французи? У перших співається, що «треба брати приклад з Бонапарта, як маємо перемагати», але Бонапарт — програв! Чому вони не вставили туди Рузвельта, Черчілля чи Пілсудського замість Бонапарта?

 

Ні, вони не поміняли. І далі співають так само! А пісня марсельців, а довжелезний «нудний» грецький гімн. Ніхто не переписує єврейського гімну. Ніхто з освічених націй не чіпає національних святинь!!! Ми можемо збудувати кращий варіант святої Софії — технології дозволять, але СВЯТА Софія Київська — це святиня, яку не можна перебудовувати на догоду сучасній моді й трендам.

 

...Як часто я чую: досить співати сумні пісні, давай веселенької. Але вершинними здобутками творчості, як еманації людського духу, як світової, так і української культури є трагедія, а не комедія.

Нас вражає трагедія, нас зворушує глибока лірика, нас спонукає до роздумів епос, бо вони будять у нас Високе, Людське! Бо в них не лише протидія протилежного, красиві образи чи метафори — в них бо саме прекрасне i трагiчне людське життя!

 

Так от в нашому гімні — ствердження, що попри всі випробування долі, на противагу злим бажанням ворогів — Україна не вмерла! Більше того, ні її Добра Слава, ні її Щира Воля! А ще в обороні честі і гідности своєї рідної матері-неньки України ми, її вірні сини, готові принести на вівтар найбільші жертви — положити ДУШУ Й ТІЛО! ПРИНЕСТИ НАЙВИЩУ ОФІРУ!

 

...Поки ми живемо — ще не вмерла Україна!

(серпень 2019 року, «Фейсбук», скорочено)