Українська нація була, є і буде! Проблеми пошуку ідентичності

Варто згадати діалог між білогвардійським штабс-капітаном Мічугіним і селянським хлопцем Василем Гандзюком із повісті Григорія Косинки «Гармонія»:

 

— Как фамилия, какой нации?

 

Штабс-капітан сів до столу, висмикнув з-під поручикової шаблі клапоть паперу.

 

— Гандзюк, — серйозно, не звертаючи уваги на гру, відповідає Василь. Він на хвилину замислюється; важко йому, видно, відповісти на друге запитання — не гаразд розуміє він, що воно визначає — нація? Справді, якої він нації? Хотів просто сказати офіцерові: «Піївський...». Але вирішив чомусь, що це буде не так. Тоді тихо додав:

 

— ...А нації — православний.

 

Усміхнулися обидва офіцери; тільки штабс-капітан з підозрою подивився Василеві в очі — бреше він чи просто собі сіра, здорова тварина з далеких Піїв?... Здається, говорить правду.

Гвардії поручик з презирством, слово за словом:

 

— Православной нации, говоришь, а воруешь ночью хуже жида на базаре, а?... 

 

Кожна філологічна епоха є завершенням чогось учорашнього і початком завтрашнього. Парадигма перехідності тут, здебіль­шого, неуникна, але в кожній епосі (принаймні, за останніх півтисячі років) є проблеми, котрі мають вигляд ледве чи не вічних і тому неперехідних.

 

Одна з них — проблема ідентичності, котра на певному етапі розвитку людської цивілізації набула свого різновиду як ідентичність національна. 

 

У широкому розумінні, звичайно, це проблема соціологічна і філософська, оскільки внутрішнім змістом своїм пов’язана з людською світобудовою, з пошуком відповіді на сакраментальне питання про те, чим є людина в цій світобудові і якою домінантою в ній позначена суто національна риса. Філологія приєдналась до цього питання порівняно пізно, либонь у часи ренесансні, але перші вияви цього дали про себе знати ще в пору античну. 

 

Сучасні європейські філософи й соціологи завбачили перше філологічне втручання в проблему ідентичності в творах Софокла, а точніше — в його трагедіях «Цар Едіп» та «Едіп у Колоні».

 

Ці твори, як відомо, дали вдячний матеріал для Фройда і всіх психоаналітиків про так званий «едіпів комплекс», але сучасний філософ і соціолог Ентоні Д. Сміт вважає, що головною проблемою названих творів є не цей «комплекс», а саме... шукання ідентичності. 

 

Едіп у трагедіях Софокла стурбований найбільше тим, щоб дізнатися: хто ж він такий насправді і як так могло статися, що він і накликав пошесть на своє місто, і одружився зі своєю матір’ю.

 

«Знать повинен я, відкіль мій рід, хоч би й який нікчемний він», – говорить Едіп наприкінці першої трагедії, а друга цілком присвячена пошуку відповіді на це питання. Над проблемою національної ідентичності Едіп не замислюється тому, пише Ентоні Д. Сміт, що «з погляду політики в стародавній Греції «нації» не було, існувала лише сукупність міст-держав, і кожне ревно дбало про свій суверенітет. Зате з погляду культури існувала стародавня грецька спільнота — Еллада — що її можна було ввести, як, приміром, учинив Перікл, у царину політики...»

Національна ідентичність, отже, в своєму фундаменті має спільноту, засновану на ґрунті культури, і тому не випадково, що в ренесансній Європі першими про актуальність проблеми національної ідентичності заговорили діячі культури, а саме — письменники і лінгвісти.

 

Великий Данте, коли в 1304—1307 роках творив трактат «Про народну мову», давав зрозуміти, що крок до національної ідентичності італійців можна зробити не з допомогою офіційної і космополітичної латини, а саме — народної, національної мови. 

 

Про подібне, але у зв’язку з французькою, говорив Дю Белле в трактаті «Захист і прославлення французької мови» (1549), і цілком вірогідно, що на такі думки вийшли б і староукраїнські вчені-філологи, які саме тоді, тобто на рубежі ХVІ—ХVІІ століть, заявили про потребу звертання до народної мови і у відомому трактаті К. Ставровецького, і у факті «Пересопницького Євангелія», і в численних полемічних творах, де, зокрема, устами І. Вишенського проголошувалося, що слов’янська, тобто староукраїнська, мова заснована на істинній (Божій) правді, й тому кожен, хто її плекає, може сподіватися на порятунок і захист Божий. 

 

На жаль, подібні голоси в Україні почали стихати після сумнозвісного Переяславського пакту (1654), коли орієнтація на народну мову українців, будь-які спроби їхні шукати своєї національної ідентичності вважалися не просто крамолою, а неприхованим політичним криміналом.

 

«Беда да горе! Все теперь Малороссияне везде в крайнем презрении», — писав 1763 р. до свого друга білоруський єпископ Іосаф Миткевич, і тому не дивно, що ще через 150 літ це «презрение» вибило зі свідомості українця на зразок Василя Гандзюка з Косинчиної «Гармонії» навіть саме уявлення про національну приналежність.

 

Не виключено, що Василя Гандзюка вихопив письменник із найбільш відсталої і неосвіченої глухомані. Утім погляньмо на героя іншого автора — на батька з Довженкової «Зачарованої Десни».

 

Він був письменним і мудрим, але його пояснення: «Хто ми такі, що за люди», — нічим не відрізняється від пояснення Василя Гандзюка. Сашко, оповідач у «Зачарованій Десні», одного разу питає батька:

 

— Тату!

— Що синку?

— Що там за люди пливуть?

— То здалека. Орловські. Руські люди, з Росії пливуть.

— А ми хто? Ми хіба не руські?

— Ні, ми не руські.

— А які ж ми, тату?

— А хто там нас знає, — якось журливо проказує мені батько.

 

— Прості ми люди, синку... Хохли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми... Да... Ой-ой-ой... мужики й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось.

 

Зауважмо, що говорилося це, як і в випадку з героєм Григорія Косинки, в першій чверті XX століття. І треба ж такому статися: саме в цей час, коли, сказати б, масовий українець хоча б почав думати про свою національну приналежність, світова, принаймні європейська, література вже на початку XX століття від осмислення будь-яких національних проблем стала інтесивно, дуже швидкими темпами відходити.

 

Італійці, французи, німці, іспанці, поляки чи чехи уже свою національну приналежність настільки відчули, що сприймали її як само собою зрозумілу, після чого, мовляв, треба йти далі, рухатись не до пізнання своєї національної ідентичності, а до всесвітніх цінностей, до блакитних небес, а то і ще вище. 

Уся модерністська література початку XX століття, в тому числі наймолодших представників української модерни з «Молодої музи» та «Української хати», пройнята саме пориванням до цих блакитних небес (Ins blau hinein), у яких національні проблеми губилися і розчинялися до невпізнаваності. Відомо, як гостро на це відреагували Іван Франко чи Сергій Єфремов.

 

Найбільш лаконічно їхню реакцію сформульовано було майже афористичним висловлюванням:«Література — це не гоголівський ніс, який гуляв проспектами Петербурга сам по собі». 

 

Ось що писав молодший за Франка і Єфремова наш класик — Євген Маланюк: «Мистецька творчість нещадна й мстива. Вона викриває в творі національність творця, вона зраджує в нім найглибше — расу.

 

А викриває і зраджує так, що зримими стають усі пороки, всі язви і всі гріхи митця перед родом і народом, перед справжньою, а не паперовою батьківщиною тіла й духа. Згадаймо, як трагічно шукав роздвоєний Росією Гоголь аж в Італії своєї «батьківщини душі».

 

Чи потрібна сучасним письменникам «батьківщина душі» —  питання, думаю, не риторичне. Рух художньої літератури до національної ідентичності став не просто не модним, а в принципі — небажаним. Як наслідок, і література, і критика, кажучи словами Роксани Харчук, опиняються в обіймах такої недуги, як дегуманізація.

 

Звичайно, національний феномен — не завжди панацея в творчості. Національною може бути і графоманія, оті, як сказав би Т. Шевченко, «грязнейшие малороссийские вирши».

 

Д. Чижевський, як відомо, нарікав (чи констатував): активізація національного елементу в нашій літературі з часу «Енеїди» І. Котляревського (що виявлялася насамперед у зверненні письменників до народної мови), призвела була навіть до певних негативних наслідків: стагнація літературних форм, затримка біля фольклорних джерел, «неповнота» в розвитку окремих художніх жанрів, звуження тематики та фразеології літератури тощо. 

 

Коли йдеться про літературу високу, то її висота без «батьківщини душі», без участі в рухах до національної ідентичності немислима, в принципі. Особливо, коли йдеться про літератури постколоніального простору, де перебуваємо й ми.

 

Не випадково один із сучасних пост­модерних критиків Гомі Бгабга у книзі «Нація і розповідь» підтримує думку Антоніо Грамші про те, що тільки нація як форма культурного «опрацювання» «втримує культуру у найпродуктивнішій позиції». Так само він цілком сприймає революційне, за його словами, кредо Франца Фенона: «Національна свідомість... — це єдина річ, яка надасть нам міжнаціонального виміру». 

 

Є всі підстави стверджувати, що й література — як і культура в цілому — зможе набути міжнаціонального виміру тільки тоді, коли стане по-справжньому національною, коли братиме дійо­ву участь у русі до національної ідентичності.

 

Тим більше, як переконує цитований уже Ентоні Д. Сміт, що стає очевидним: «...За теперішньої доби шансів для подолання націй і націоналізму аж надто мало. Посилань на могутній транснаціональний вплив нових економічних, політичних і культурних сил, що діють сьогодні, і на різні глобальні взаємозалежності, безперечно створювані ними, просто не досить. (...) Нації (...) і в наступному сторіччі становитимуть для людства найважливіші культурно-політичні ідентичності».