НЛО, ядерні ракети і космічне сміття: за чим стежить засекречена база РЛС поблизу Мукачева

Поблизу Мукачева є об’єкт, який у майбутньому може стати не менш популярним, ніж замок Паланок, куди в 2019 році приїхали 245 тисяч туристів.

 

 

У лісі на 103 гектарах була розташована колишня військова частина з позивним «Шипка».

 

 

1056-й окремий радіотехнічний вузол раннього попередження. За цими казенними словами, колючим дротом і густим листям ховалася секретна база з радіолокаційною станцією 5Н86 «Дніпро».

 

РЛС заступила на бойове чергування в 1979 році. Цілодобово і безперервно протягом 30 років вона контролювала космічний простір над усією Західною Європою, Середземним морем і Північною Африкою.

 

Головним її завданням було виявити балістичні ядерні ракети противника: визначити точку старту, траєкторію і точку падіння. У такому режимі мукачівська РЛС працювала до 2009 року. Причому у співпраці з РФ, передаючи секретні дані в командні пункти Коломни і Солнєчногорська.

 

Фактично РЛС у Мукачеві й ще один подібний об’єкт у Севастополі були в оперативному підпорядкуванні у російських військових.

 

За це Кремль платив, за різними даними, від 800 тисяч до 1,5 мільйона доларів щорічно. Сьогодні тут — Західний центр радіотехнічного спостереження (ЗЦРН). Він входить до мережі Національного центру управління та випробувань космічних засобів (НЦУВКЗ).

 

Утримання РЛС потребує як мінімум 10 мільйонів гривень щорічно. Її серце — комп’ютери 60—70-х років минулого століття.

 

Вони розташовані на сотнях квадратних метрів, для їх роботи потрібні великі обсяги електроенергії. І резервуари з водою, яка рятує техніку від перегріву. Для безперервного чергування РЛС витрачають понад тисячу кубів води на місяць.

 

Об’єкт і досі режимний, з високим ступенем секретності. По­трапити сюди непросто навіть журналістам. Потрібно отримувати дозволи в Києві, погоджувати план зйомок.

 

У 2020 році центр частково відкрили для невеликих груп туристів. «Українська правда» детально показує, як влаштована РЛС 5Н86 «Дніпро» на Закарпатті.

Мерехтіння люмінесцентних ламп, відлуння голосів і кроків у напівтемряві коридорів. Замальовані масляною фарбою стіни, запах старих меблів із ДСП — все це схоже на науково-дослідний інститут 70-80-х років минулого століття.

 

У кабінеті Миколи Жураківського, головної тут людини, на стіні — карта зоряного неба, надрукована в 60-х. Над нею — оленячі роги. Поруч — радіоприймач «Маяк». Між двома стягами — українським і військової частини №30767 — раритетний глобус з уже неіснуючою плямою, що займала колись одну шосту суші.

 

— Головний артефакт у нас — ось цей, — показує він сміючись на стіну в приймальні, де висить пропагандистський плакат із закликом: «Не болтай!».

 

62-річний Жураківський — полковник у відставці. Колеги звертаються до нього «Командир». Сьогодні він очолює Західний центр радіотехнічного спостереження, який iще кілька років тому був засекреченим військовим об’єктом.

 

— Я не тихо говорю? — хвилюється він. — Тихо, так?

 

— Нічого, — заспокоює його оператор УП. — Це щось професійне? Ви ж мали бути непомітними?

 

— Мабуть, професійне, — погоджується начальник центру.

 

У Миколи Жураківського — перша, найвища, форма допуску до секретних документів особливого призначення. Йому заборонений виїзд в РФ, окупований Крим і ОРДЛО.

 

У частинах протиракетної і протикосмічної оборони випадкових людей не було. Таких фахівців, як Жураківський, готували в Житомирському військовому училищі. І в Пушкінському, під колишнім Ленінградом.

 

Ще на етапі вступу, коли він був абітурієнтом, Микола мав третю форму доступу до держтаємниць. Вісім років відслужив на РЛС в Усольє-Сибірському Іркутської області (РФ), а на Закарпаття потрапив у 1990-му.

Військова частина з’явилася в 1974 році. Все, що потрібно для стеження за балістичними ракетами, побудували за чотири роки. РЛС почала сканувати небо в лютому 1979-го.

 

У кращі часи тут служили 175 офіцерів. Було шість рот, сім підрозділів і одна частина КДБ. Об’єкт обслуговували близько 1 000 осіб. Сьогодні — в десять разів менше.

 

Для сімей офіцерів і прапорщиків побудували військове містечко на 1300 жителів. Зараз у ньому залишилося сім п’ятиповерхівок, церква, магазини, школа, дитячий садок.

 

На окремій території розмістили роти, штаб, клуб, лазню, їдальню.

 

Мешканці Мукачева могли тільки здогадуватися, що саме відбувалося в містечку біля села Шенборн. Тих, хто перебував там, називали «космонавтами».

 

— Раніше був цілком таємний об’єкт, — розповідає Микола Жураківський. — Легенда прикриття була така: у нас тут рембаза ВПС. Деякий час були надувні макети МіГ-29. Уявіть, працівники тягали їх з одного місця на інше! Імітували діяльність, щоб заплутати ймовірного ворога. Зараз це трохи наївно та смішно звучить.

 

Об’єкт досі генерує чутки серед місцевих. Найпоширеніший — про ядерний реактор, який нібито тут захований. Розмови про шкідливі передавачі, радіаційні випромінювання почали ширитися з 1986 року, після вибуху на Чорнобильській АЕС.

 

— Хтось скаржився, що діти народжуються хворі в Мукачеві. Літні люди говорили, що нібито через нас голова у них болить, — говорить начальник Західного центру радіотехнічного спостереження.

На базу навідувалися різні комісії, але ядерний реактор так і не знайшли.

 

Сьогодні РЛС працює здебільшого в режимі «вимкнено», але готова увімкнутися в будь-який момент. Для запуску потрібно: спецдозвіл iз Києва, близько 40 тисяч гривень на добу на електроенергію та воду. І приблизно три доби, щоб апаратура почала працювати на повну.

 

Для охолодження радянської обчислювальної техніки наприкінці 70-х за п’ять кілометрiв звідси пробурили п’ять свердловин. І зробили два резервуари по 500 кубів кожен.

Підстраховувала РЛС резервна система з двох «дизелів» iз підводних човнів.

 

— Якщо зникало електропостачання, вони автоматично вмикалися. 

 

Якщо станція не працювала хоча б 2-3 секунди, були дуже великі неприємності для командира частини та начальника штабу, — ділиться Жураківський та веде в святая святих РЛС.

Якщо дивитися на РЛС 5Н86 «Дніпро» згори, вона нагадує американський стелс-бомбардувальник B2. Або зігнутий у дугу лук, готовий ось-ось відправити смертоносну стрілу.

 

Але ті, хто служив тут, не могли заподіяти шкоди. Розвідки провідних країн світу знали розташування РЛС. У разі ядерної війни такі об’єкти потрапляли під удар одними з перших.

 

Місія персоналу станції була благородною, але, по суті, фатальною: встигнути попередити штаб про пуск балістичних ракет супротивника, які вражали ціль упродовж 15-20 хвилин.

 

Коли перебуваєш біля РЛС 5Н86 «Дніпро» на землі, геометрію об’єкта і його масштаби зрозуміти складно.

 

Вліво і вправо розходяться покриті шифером павільйони, в яких заховані антени. 250 метрів у довжину і 11 у висоту кожна. Один антенний павільйон, СРЛС №1, спрямований на південний захід. Інший, СРЛС №2, — на захід. По центру їх з’єднує велика двоповерхова будівля, яку називають «Спеціальне технічна споруда №1». Усередині розмiщено те, що вражає найбільше.

 

— Це — пункт управління РЛС, — заводить у задушливе приміщення Микола ­Жураківський. Апаратура 60-70-х років розробки, з різнокольоровими клавішами і опуклими моніторами, схожа на велику стару іграшку. Але, як не дивно, працює й через півстоліття.

 

Вона здатна визначити об’єкти на відстані кількох тисяч кілометрів, контролювати ближній і середній космос. Ціль фіксують за 9-10 секунд iз моменту її входу в зону огляду мукачівської РЛС. Дані з’являються на табло.

 

— Є декілька типів цілі, — розповідають фахівці. — Перша, яка була найважливішою для нас, — балістична ракета. Друга — штучний супутник Землі. Всього дев’ять типів, серед яких — невідомий.

— Ви засікали НЛО? — запитують журналісти «УП» у начальника центру.

 

— Так, звичайно, фіксували — відповідає він. — Практично при кожному включенні такі цілі виявляли. Декілька разів на добу. Але це об’єкти, які прибрані з каталогів. Це може бути якийсь супутник-розвідник, який та чи інша держава не афішує.

 

— У літаючі тарілки вірите?

 

— Ні. Вважаю, що космічний простір досить непогано вивчили на відстані від 100 кілометрів до 40 000 та більше. Думаю, те, що писали та показували ЗМІ, — фейкові вкиди.

 

— Знаєте, в мене ще, мабуть, виховання таке, — продовжує Жураківський. — Батько був справжнім комуністом та атеїстом. Я припускаю існування позаземного життя. Але це точно не зелені чоловічки з великими головами й очима.

Бойове чергування протягом доби несли 27 осіб. На відпочинок і сон — усього чотири години.

 

Щоб упоратися з таким обладнанням, потрібні були один-два роки практики після навчання. Зараз підтримувати його в робочому стані може дуже вузьке коло фахівців.

 

Служба на РЛС була важкою і фізично, і психологічно. Помилка могла коштувати надто дорого.

 

— Бували випадки, коли китайці без попередження запускали свої випробувальні балістичні ракеті вздовж кордону СРСР. На наших РЛС, згідно з алгоритмом, з’являвся сигнал «Тип 1» — попередження про ракетно-ядерний напад.

 

Треба було провести експрес-аналіз i передати інформацію на командні пункти — головний та запасний, — ділиться Микола Жураківський.

 

За свою тиху й невидиму роботу деякі офіцери отримували бойові ордени та медалі.

 

— Бували позаштатні ситуації, — розповідає він. — Наприклад, коли незалежна вже Україна запустила супутник «Січ-2», через помилку ступінь ракетоносія відключилася на 2-3 секунди раніше. Апарат загубився, вийшов на незаплановану орбіту. Але ми його знайшли, а орбіту підкоригували.

 

На мукачівській РЛС згадують кінець 90-х, коли країни НАТО почали операцію «Союзна сила» в Югославії.

 

— Десь за кілька годин до того, як почалися бомбардування, ми вже мали дані, що американські літаки почали ставити перешкоди засобам ППО Югославії. Ми доповіли в Київ, зокрема начальнику розвідки війсь­к ППО, що бомбардувальники США летять на Югославію. Спочатку нам сказали: «Хлопці, вам, мабуть, щось наснилося страшне!» — згадує Жураківський.

 

— Але потім, коли наша інформація підтвердилася, начальник розвідки отримав велику подяку від керівництва ППО, — додає він. Такі розповіді, які лунають біля вимкненої апаратури, створеної 50-60 років тому, схожі на казку. Але найдивовижніше ще попереду.

 

— Чи можна цю техніку назвати комп’ютером? — уточнюють репортери УП, стоячи в залі з пультом управління.

 

— Ні, — каже полковник у відставці. — Це не комп’ютер. Це, можна сказати, «мишка». Пульт. А комп’ютер я зараз вам покажу.

— Ми перебуваємо в приміщенні, де розташовані електронно-управляючі машини 5Е73, — показує начальник Західного центру радіотехнічного спостереження.

 

На 300 квадратних метрах стоять кілька десятків металевих шаф. Завдяки їхній «начинці» РЛС могла засікти до 190 об’єктів фактично одночасно.

 

На деяких боксах написано «ВАУ». Ці три літери вириваються з вуст багатьох, хто опиняється тут уперше. Але означають вони непідробне здивування, а не розшифровку абревіатури — «Внешнее арифметическое устройство».

 

Ці комп’ютери розробки 1960-70-х років вимагають величезної кількості електроенергії і займають багато місця. Ще потрібні десятки, сотні кубометрів води.

 

— Вони досить надійні, не бояться якихось вірусів, але застарілі, — коментують у центрі. — Для їхньої роботи потрібна вода для охолодження, яка рятує від перегріву. Влітку вона має бути +8 градусів, для цього потрібні холодильні машини.

 

Воду охолоджують у цеху поверхом нижче. Її подають нагору по трубах. На виході з корпусів обчислювальних машин вона нагрівається до 40 градусів. Коли суперкомп’ютери часів СРСР починають працювати, температура повітря у величезному приміщенні нагрівається до 35 градусiв. Кондиціонерів тут ніколи не було, тільки вентиляція.

 

Умови для персоналу комфортом не вирізняються. Крім високих температур, у залі дошкуляє монотонний неприємний звук.

 

— Як звук комара. Його не всі можуть перенести. Навушники не передбачені, тому що черговий має чути сигнал, якщо якась шафа вийде з ладу. Навантаження величезне, — розповідає Микола Жураківський.

 

— Була спеціальна форма — штани бавовняні, куртка та шкіряні сандалі, — продовжує він. — Така ж сама, як у Ракетних військ стратегічного призначення. Багато виходять звідси як вичавлений лимон.

Якщо говорити просто, один комп’ютер, який тут є, — це десять великих шаф, що стоять у ряд. Один комп’ютер — бо­йовий. Ще два — резервні. Всі вони утворюють цілу галерею, в якій почуваєшся героєм якогось дуже старого фантастичного фільму.

 

— Усередині тисячі рiзних блоків, — відкриває металеві дверцята Жураківський. — Це вже напівпровідникова апаратура, ламп немає. Воно не іржавіє. Високоякісний матеріал. Є срібло, золото, платина.

 

Усі контакти в кожному блоці потрібно періодично протирати спиртом. На це йдуть відра рідини та багато часу.

 

Як кажуть у центрі, який не розбещений увагою влади, іноді гроші на спирт доводиться шукати самим.

 

— Швидкодія цієї обчислювальної машини — 220 тисяч операцій за секунду, — посміхається Микола.

 

Поблажливість у його тоні зрозуміти можна. Один сучасний смартфон «спритніше» в тисячу разів десяти металевих боксів, які стоять у цьому величезному залі. 

 

Але для 60-х років XX століття, коли було спроєктовано ці машини, технологія була проривною.

Усе, що показує Микола Жураківський, переходячи від одного залу до іншого, схоже на безцінні музейні експонати.

 

— Ніхто з вас не відповість, що це, — показує він рукою на один з апаратів. — Принтер 50-60-х років. Роздруковує інформацію в двійковому коді. Такий стрекіт іде, коли він працює фактично цілодобово!

— А тут у нас так звані «чорні скриньки», — веде далі Жураківський.

 

— Вони записують усю інформацію про те, як працює станція. А взагалі ми перебуваємо в приміщенні, куди приходить сигнал від антени, так званий ехо-сигнал. Він дуже слабенький, його потрібно підсилювати.

 

Для підсилення сигналу є ще один величезний пульт управління і громіздкі обчислювальні машини.

 

— Це найскладніший у налаштуванні підрозділ, — говорить начальник. — Щоб людина опанувала всі питання, треба її ще п’ять років учити після вищої освіти.

 

— У цьому приміщенні апаратура 4ПК, — продовжує козиряти незрозумілими назвами полковник у відставці. — Вона дозволяє формувати еталонний сигнал. Кімната тут екранована, повністю все металеве (стіни та стеля. — «УП»), щоб радіоперешкоди — не проникали.

 

У підрозділі передавальних пристроїв, куди теж пускають репортерів «УП», впадає в очі сріблястий костюм під стіною. Схожий чи-то на скафандр космонавта, чи на захист сталевара з доменного цеху.

 

— Потужність передавальних пристроїв від 1,2 до 1,6 мегават в імпульсі, — пояснює Жураківський. — Досить велика потужність. Велике електромагнітне поле. Високе СВЧ-випромінювання. Воно може вплинути на зір, органи дихання, серце.

 

— Цей підрозділ вважається найнебезпечнішим, — зізнається він. — Металізований СВЧ-костюм одягають у разі необхідності зайти в працюючу антенну систему, якщо треба усунути несправності. Є місця, де небажано перебувати понад двi години, коли РЛС працює.

 

Про це Жураківський розповідає у великому темному бункері з антенним перемикачем. 

 

Він згадує випадок, коли довелося терміново міняти елементи апаратури під час роботи станції.

 

— У тому місці були такі умови, що в СВЧ-костюмі швидко це зробити було неможливо. Довелося голими руками, як-то кажуть. Нічого страшного. Людина залишилася жива, здорова. Ось вона, перед вами! — посміхається Микола.

 

Перед тим, як піднятися з бункера по сходах, він гордо відзначає: «От уже п’ятий десяток років, а тут іржавого нема нічого. Все дуже якісне. Ми ж не фарбували навіть ніколи».

В останні роки РЛС у Мукачеві вмикали всього кілька разів через дорожнечу експлуатації. Апаратура непристойно застаріла. Але тримається на чесному слові й досвіді офіцерів, які не дозволили ліквідувати об’єкт.

 

Молодь сюди не затягнеш через низькі зарплати. Під боком — Угорщина, де можна заробити не менше 1 000 євро, не володіючи навичками і знаннями, які потрібні для спостережень за космосом.

 

Наймолодшому фахівцю мукачівської РЛС 30 років. Є ще 28-річний бухгалтер, якого ледве-ледве вдалося вмовити прийти працювати в центр. Більшості офіцерів під 60 і вище.

 

Як каже Микола Жураківський, станція може і далі працювати на українську науку. Потрібно лише бажання влади і гроші на модернізацію.

 

РЛС готова виконувати і зовнішні замовлення. Наприклад, збирати й аналізувати інформацію про космічне сміття, якого стає все більше. Точні дані про нього потрібні, щоб убезпечити від аварій діючі супутники.

 

Серед цього космічного сміття є і залишки кількох супутників незалежної України. Ці непотрібні вже болванки нагадують про наші можливості, яких iз роками стає все менше.

 

За словами Жураківського, на унікальному об’єкті колишньої військової частини не був жоден президент України. Поки країну намагаються запхати в смартфон, реальне життя таке — ми все ще залишаємося космічною державою. Але чим далі, тим більше на словах.

 

Сьогодні Жураківський і його колеги із захопленням спостерігають за успіхами Ілона Маска. І з сумною заздрістю теж.

 

— Нам потрібно якнайшвидше замінити елементну базу і запустити станцію, щоб вона працювала з вищими показниками. З меншими затратами електроенергії. Тоді з нами захочуть працювати Європейське космічне агентство, поляки, індуси, азербайджанці, інші країни, — запевняють у Західному центрі радіотехнічного спостереження.

 

Але чи почують у Києві цей заклик? Який іде з колишньої секретної бази, де звикли говорити тихо і менше «світитися».