Зупинилося велике любляче серце Павла Дударя — педагога, фольклориста, музиканта.
Життя він присвятив дітям України, яких любив безмежно.
І українській пісні, яку представляв у первинній чистоті та шляхетності, зцілюючи її від спотворень, яких зазнала за радянських часів.
Адже, коли панувала ідея «злиття націй», національне мистецтво народів треба було одночасно і наближувати до російського, і показувати його другорядним та кумедним порівняно з культурою «старшого брата».
Павло Павлович, учителем якого у Київській консерваторії був Павло Муравський, в юності познайомився з «недобитками» української творчої інтелігенції, сучасниками знищених або приневолених Василя Верховинця, Якова Степового, Кирила Стеценка та інших видатних діячів.
Від них дізнався, як «обробляли» українську народну пісню, як підмінювали репертуар хору імені Верьовки та саму манеру народного співу. І вирішив, що українським дітям повертатиме пісенну правду.
Наприкінці 1980-х iз дружиною Наталією Богачовою та однодумцями створив дитячий театр-студію «Родина», що невдовзі став унікальною школою українства для київських «дітей асфальту». Там усе в комплексі: слово, свято, акторська майстерність, музична теорія і гра на сопілці й фортепіано, спів, література, історія і культурологія...
Павла Дударя можна було побачити в ті роки з магнітофоном на різних фольклорних концертах і виставах, яких тоді чимало відбувалося в столиці. Він записував обрядові пісні з різних регіонів, перекладав те все на ноти і навчав «своїх» дітей у «Родині».
Робота театру-студії вибудовувалася справді за родинним принципом: різновікові групи, де старші допомагають молодшим і навіть проводять для малих деякі заняття.
У добрих снах я повертаюсь у те підвальне приміщення школи-Родини на вулиці Десятинній, де була маленька театральна сцена і невеличкі аудиторії, де я навчилася співати і вперше дізналася, яке воно — справжнє Різдво.
На тій сцені в 1990-му вихованці Павла Дударя ставили перші в Києві різдвяні «Вертепи», першу в Україні виставу про Голодомор. А в 1991-му — про Чорнобиль.
Тоді ж почали співати українську духовну класику. На жаль, приміщення у хитрий спосіб відібрали жадібні махінатори і школи не стало...
Павло Павлович, глибоко переживши цю біду, знову піднявся і створив цілорічну програму українського дитсадка за народним календарем. А ще розробив програму мистецької школи на основі українського фольклору та класичної музичної освіти, затверджену Міністерством освіти України.
Отже, досвід «Родини» відтепер можна поширювати по всій Україні. Він автор близько десятка книжок, опублікованих видавництвом «Навчальна книга-Богдан», де вміщені народні календарні та духовні пісні з нотами.
До кожної книжки додається диск із записами. Серед них такі видання, як «Перлини дитячого різдвяного фольклору. Збірка піснеспівів для концертного та побутового виконання», «Перед Різдвом: репертуарно-методичний навчальний посібник», «Чудотворець Миколай: просвітницько-репертуарний посібник», «Тобі, Маріє. Духовні піснеспіви: псальми, канти, колядки. Сучасний Богогласник».
Ніколи не заздрив колегам, навпаки, підтримував молодших. Відома фольклористка Людмила Іваннікова згадує, що Павло Дудар першим оцінив і записав її репертуар як носія фольклору, пропонував записати диски пісень («Я тобі студію пропоную, а ти кажеш мені, що часу нема!!! А його ніколи в тебе не буде!!!») «Яка це гірка правда! Час завжди мстить!!! Цінуймо тих, хто поруч!» — пише пані Людмила на своїй сторінці в «Фейсбуці».
Дітей Павло Павлович любив безмежно. Мав чудесну здатність піднімати настрій і повертати надію і віру, прагнення йти до мети — в найтяжчі дні. Був вірним християнином, співав у церквах і допомагав ближнім.
Прощання з Павлом Павловичем Дударем за релігійною традицією відбулося 3 вересня, в четвер, у храмі Святителя Луки Кримського в Пушкінському парку, що неподалік станції метро «Шулявська»...
