У його руках оживає дерево: Анатолій Євлогієв із села Стайки володіє унікальною технікою різьблення

Є на Київщині предковічне село Стайки.

 

 

Славиться воно не тільки рештками давніх поселень Майстрів, що їх археологи віднаходили на цих дивовижних землях над Дніпром, а й тим, що там досі живуть духовні нащадки Майстрів.

 

 

Себто люди, які вміють чути дихання землі і голос дерев, бачити глибинним зором та відчувати єдність усього сущого. Серед них — родина Євлогієвих: Алла та Анатолій.

 

Пані Алла продовжує давньоукраїнську традицію — виготовляє ляльки-мотанки та прикрашає ними виставки чоловіка. 

 

Анатолій Євлогієв — узагалі особистість унікальна: володіє технікою «круглого» різьблення з дерева, аналогів якій немає в Україні: з цілісного шматка горіха, яблуні, груші, абрикоси, дуба чи берези заслужений майстер народної творчості України Анатолій Євлогієв, ніби Пігмаліон, витворює філігранні художні композиції з безліччю деталей, які можна розглядати зусібіч. 

 

Анатолій Євлогієв родом із кобзарського села Стрітівка, що в Кагарлицькому районі. З дитинства захопився малюванням, а потім — і різьбленням. Спочатку вирізьбив ціпок для свого дідуся.

 

Родичі похвалили. Далі так захопився творчістю, що почав брати участь у виставках, відтак помітили і фахівці, й непосвячені. 

 

Одного разу до Анатолія підійшла старесенька бабуся і сказала: «Як же я вдячна твоїй матері, що виховала такого талановитого сина». Це вразило навіть більше, ніж поцінування професіоналів. І додало натхнення на багато років.

 

Відтоді роботи різьбляра побували на виставках у столиці: в Українському домі, Палаці «Україна», Національному виставковому центрі. Окремі витвори зберігаються у Кагарлицькому краєзнавчому музеї. 

 

До обійстя Євлогієвих у Стайках частенько приїздять закордонні гості й журналісти, щоб познайомитися з майстром та помилуватися його творіннями. А він залишається вірним собі й своєму покликанню: вдень порається по господарству і на городі, а ввечері настає його зоряний творчий час. 

 

Працює щодня, окрім великих православних свят на кшталт Великодня чи Різдва. Усе в садибі Євлогієвих свідчить, що тут живе художник від Бога, вправним рукам якого підкоряється будь-який матеріал. Чого вартує лише криниця, прикрашена кованими візерунками. Та найбільша любов — до дерева.

 

«Дерева, що відживають свій вік, готові для того, щоб над ними працювати творчо і вони оживали в мистецтві, — пояснює майстер. — А задуми черпаю в багатющій і непростій історії українського народу. 

 

Віддавна думав: як же мені прославити свою Україну? Як це зробити за допомогою шматка дерева? Для мене Україна — це коли я стою на своїй землі (земля ж бо — наша мати), маю хліб на столі та спокій. І ось — зродився задум — створити композицію «Україна».

 

Працював над нею два роки. Потім приїхали американці, подивилися і хотіли викупити бодай заготовки цієї роботи, я не погодився. Ніколи не продаю свої твори, що експонуються на виставках. І навіть нікому не кажу, скільки в мене робіт».

 

А композиції зачаровують. Ось «Чумацький шлях». То цілісна сюжетна лінія: чумаки їдуть зі Стайок у Крим по сіль. Там є сила-силенна давніх символів буття українського народу: і воли, і гарба, і віз, і навіть вишита коханою дружиною хустина — оберіг у дорогу чумакові. Робота тривала один рік, три місяці і дев’ять днів. 

 

«Здається, цю мініатюру, 50 на 20 сантиметрів, знає весь світ, — каже Анатолій Євлогієв. — Та я її не продав. Показую простим людям — своїм землякам та гостям Стайок...»

 

Анатолій Євлогієв — самородок: фах майстра декоративного різьблення опанував самостійно. Щоправда, закінчив заочний Народний університет ім. Н. Крупської у Москві, за спеціальністю художник-оформлювач. І більш ніж 35 років свого життя віддав улюбленому покликанню. Став членом Національної спілки народних майстрів України, лауреатом обласної премії ім. П. Верни у галузі народного мистецтва.

 

«Мене вражає життєвий шлях Григорія Сковороди: він пішов у світ із батьківського подвір’я, а наприкінці життя повернувся туди ж, викопав собі яму і відійшов у засвіти, — розповідає пан Анатолій. — Так народилася композиція «Світ ловив мене, та не впіймав».

 

Я вирізьбив її з сімдесятирічної груші, що росла під вікном у моєї бабусі Наді. Під час однієї з виставок у Кагарлику люди підходили до мене і запитували: а з чого це зроблено? Не всі здогадуються, що з дерева. Я працюю з яблунею, грушею, вишнею, абрикосою, березою, дубом, горіхом. Щоб дерева не ображалися».

 

Самородок-майстер Анатолій Євлогієв.

Раніше, до 10-річчя Незалежності України, майстер створив мініатюру «Земле, радій і цвіти». Нею прагнув показати, яке це щастя, коли людина живе вільно, а її думка лине у височінь: вирізьбив лелек, що летять у небі.

 

У творчій долі Анатолія Євлогієва є ще щонайменше дві епохальні роботи: пам’ятник жертвам Голодомору, відкритий у Стайках 28 листопада 2008 року, та монумент Героям Небесної сотні, що постав у серпні 2015-го в Кагарлику. Вони свідчать, що автору підкоряються й інші матеріали.

 

Особливо коли настає листопад, жителі Стайок знову згадують, як дві з половиною тисячі їхніх односельців скосив Голодомор-геноцид 1932-1933 років (дослідники свідчать, що загалом на Київщині голодною смертю померли півмільйона осіб, а безпосередньо в Кагарлицькому районі загинули більше 10 тисяч людей, постраждали 46 населених пунктів, 26 з яких були занесені на «чорну дошку»).

 

Зі скорботними квітами й молитвами уже більше 10 років приходять люди до кам’яного чотириметрового хреста на постаменті, з обох боків якого зображені жорна, символічні душі померлих та цифри: 32-33...

 

На кагарлицький пам’ятник Героям Небесної сотні кошти збирали всією громадою району. Анатолій Євлогієв творив п’ятиметровий монумент із двадцятитонної брили каменю — ямпільського пісковика вагою 12 тонн. 

 

У центрі композиції — фігура крилатої жінки, що символізує янгола-охоронця народу. Її молитовно складені руки тримають гілку калини, у підніжжі горить заупокійна свіча за втраченими життями синів, а напівскладені за спиною крила переходять у рушник, що вільно спадає додолу по боках композиції.

 

На рушнику напис: зліва — «Слава Україні!», справа — «Героям слава!». «Вишиті» качки нагадують пісню «Плине кача по Тисині». Над головою жінки — український прапор, що переходить у стилізований тризуб із мечем в осерді та словами: «Хто з мечем прийде, від меча й загине». 

 

А обабіч прапора й тризуба в небо здіймаються птахи — душі загиблих Героїв. Праворуч угорі — фігура янгола-провідника, що тримає в руках пташку-душу та супроводжує її до раю. На тильному боці пам’ятника зображені пшеничний колосок, кущ калини, гніздо з матір’ю-птахом, яку охороняє батько-птах, сонце у небі та орнамент із ромбів, що символізує засіяне поле.

 

І лише незрячим не зрозуміла головна ідея автора композиції: Герої загинули, щоб на українській землі були щастя, достаток та сяяло ласкаве мирне сонце.

 

Не менш цікавими є й художньо-ужиткові речі майстра. Наприклад, розкішні ложки з яблуні та груші, кожна з яких має свою назву: «Селу Стайки — 1000 років», «Баба Оля», «60 — на землі, 40 — на сцені» (до ювілею Богдана Ступки), «Ящірка», «Олень», «Бичок», «Змійка».

 

Кожну композицію Анатолія Євлогієва розглядаєш довго. Бо там завжди зашифрований сюжет, що уособлює роздум майстра над буттям української нації у віках.

 

«Нині працюю над втіленням двох задумів, — ділиться сокровенним пан Анатолій. — Хочу створити композицію «Мене мати народила». Присвячую її своїй мамі, котру в 14-річному віці фашисти насильницьки вивезли на роботу до Німеччини. Переосмислюю її шлях, її біль.

 

Другий замисел — робота «Осінь». Це буде розповідь про життя людини від народження і до останнього дня. Одного разу восени я побачив бабусю з кошиком картоплі. Вона стояла під густим дощем, з отими своїми зашкарублими від роботи руками. Ми навіть не були знайомі. Невдовзі довідався, що цієї жінки не стало і я її вже ніколи не побачу. Саме таким, як вона, українкам-трудівницям присвячую свою нову композицію...

 

Упродовж двох років працюю над композицією «Молитва Калнишевського», що присвячена Запорізькій Січі та легендарному гетьману України, який відбував заслання у далекому Сибіру. Переосмислюю історію під кутом сьогодення...»