Дівчинці, яка з’явилася на світ 24 серпня 1991 року, ось-ось виповниться двадцять дев’ять.
У ці дні майже три десятиліття тому ніхто й гадки не мав, що це станеться і аж так швидко. Розгублене московським путчем керівництво Радянської України ніяк не могло втямити, що робити далі.
«23 серпня 1991 року ми обговорювали порядок денний на 24 серпня, — згадував батько української незалежності Левко Лук’яненко. — І я запропонував проголосити Україну незалежною державою. Якби я промовчав, то ми наступного дня ухвалювали б закони Української Радянської Соціалістичної Республіки. Комуністи були розгублені. І тому... погодилися».
Дивлячись на наших сусідів-білорусів, розуміємо, що вони, проголосивши незалежність у тому ж 1991 році, насправді отримали законсервований «совок», у якому продовжували жити весь цей час.
І лише зараз роблять першу серйозну спробу здобути незалежність. Ми ж усі ці роки хай і повільно, але розбудовували власну державу: вчилися обирати владу, викидали на смітник історії залишки «совка» (завдяки закону про декомунізацію), пізнавали себе через відкриття власної, доти забороненої, історії й культури, заново вчили рідну мову, відновлювали армію та ходили до своєї, української, церкви. Та головний здобуток української незалежності — це люди свободи, покоління, яке народилося й виросло в пострадянському суспільстві. Воно не вражене вірусом «совка», його не виховували в дусі покори («слухайся старших і не перебивай»), воно не було оточене «залізною завісою», а бачить і пізнає світ, а отже, порівнює й робить висновки. Воно від народження вільне, тож зовсім інше, ніж ми.
«Ми, народжені в 70-х роках, належимо до покоління Х, ті які руйнували систему. Далі були міленіали (так зване покоління Y), народжені на рубежі століть, зараз маємо покоління Z (народжені в 90-х роках і на початку століття). Вони вже виросли, а народжені були якраз у незалежній Україні, — каже психолог Анастасія Богуславська.
— В цьому є як плюси, так і мінуси, оскільки свобода — це ніби відсутність рамок, але водночас і відповідальність». Уже немає «держава про все подбає»: забезпечить освіту і роботу, маєш сам подбати про це.
«І це породжує тривогу, тобто можливості є, але чи впораюсь я? Чи відповідатиму своїм очікуванням? — продовжує психолог.
— Вони хочуть багато чого встигати, отримувати просто тут і зараз, інакше «все пропало», хоча мені тільки вісімнадцять! Світ настільки стрімко змінюється, що ніхто зараз не може з упевненістю сказати, які професії будуть затребуваними через 10-15 років, куди хитнеться маятник економіки, і це ще більше породжує тривожність за своє майбутнє. Тому найкраще орієнтуватися на свої здібності і вміння, на те, що приносить задоволення».
«Що для сучасного покоління означає Україна?» — цікавлюся в психолога.
«У наш час постмодернізму, де будь-які цінності можуть бути висміяні, заявляти про свої патріотичні устремління ніби якось немодно, це моветон, тому вони не люблять виставляти це напоказ, — каже Анастасія Богуславська. — Але це не означає, що вони інертні, насправді Україна ніби прошита в них усередині. Й якщо дійде до діла, то вони боронитимуть своє». Зрештою, саме це покоління було на майдані в грудні 2013-го і саме з побиття студентів почався Євромайдан. І на сході України в 2014 році воювало багато юних хлопців.
...Попри 29 років незалежності за плечима, ми зараз — лише на початку тривалого шляху до справжньої незалежності, вважає філософ Тарас Лютий. Бо незалежності не можна набути, просто перемкнувши в інший режим існування.
«Незалежність — це навіть не вихідний день, а постійна робота, яку робить усе суспільство», — наголошує філософ.
