Минув рік перебування Зеленського в кріслі керівника держави.
Його річний звіт на так званій «пресконференції» ошелешив кожного громадянина, який уболіває за збереження незалежності України.
Розчаровуються прихильники нинішнього «керманича», бо доводиться визнати: «Вовочка вирос, но хохмiть не пєрєстал».
Через кілька місяців відбудуться вибори місцевих органів влади. Неупереджені аналітики вважають, що ЗЕ-партію чекає «Сталінград», хоч українцям ліпше згадати Конотоп, де наші козацькі війська під командою гетьмана Івана Виговського розгромили московське стотисячне військо набагато меншими військовими силами.
Які підстави для таких висновків? Поза сумнівом, вони обґрунтовані, якщо не відбудуться масові фальсифікації на користь висуванців «Слуги народу».
Місцеві органи влади — найближче до виборців, а вони могли переконатися, що владна партія нагадує порожній барабан, який звеселяє весільних гостей за порожніми столами.
Не розвиток держави, а помста попереднику
Про державотворчу діяльність владної «команди» говорити не доводиться. Зрештою, сама заява про монобільшість не витримує критики щодо збіговиська різних уподобань, для яких державотворчість така далека, як для гуцула піша дорога до Києва.
Хіба даремно обрані нардепи набиралися майже цілий тиждень(!) державотворчої мудрості в Трускавці? Про їхні здобутки свідчить законотворчий «турборежим».
Творять, творять, аж смереки на карпатських полонинах шумлять! Щоправда, виборцям після такої законотворчості легше не стало.
Як виявилося, насправді вони голосували на противагу чинному президентові за простого вчителя Голобородька з відомої примітивної кінокомедії.
А для такого обранця на першому місці — не розвиток держави, не поліпшення життя зубожілого населення, а помста очільникові держави, якого люто зненавиділи Москва і доморощені олігархи, що відчули небезпеку для своїх незаконно набутих статків.
Місцеві засоби масової дезінформації під впливом московських антиукраїнських наставників створювали аж занадто негативний образ чинного глави держави, бо мали на меті не допустити його переобрання, адже він не хотів миритися з колоніальним статусом нашої держави навіть після проголошення незалежності.
Подібне вже було! Москві не можуть подобатися незалежні очільники України. Неупереджені дослідники зазначають, що українці відчули себе справді громадянами незалежної держави за часів президентства Віктора Ющенка, коли відроджувалася історична справедливість, вікова тяглість державотворення, очищалося наше минуле від московсько-ординських нашарувань. Відновлено гетьманську столицю Батурин, у якому гетьман Іван Мазепа мріяв заснувати університет.
Українці почали на державному рівні вшановувати пам’ять жертв Великого Голодомору 1932-1933 років, героїв Крут. Інакше кажучи, наші краяни зрозуміли, що 1991 року була не проголошена, а відновлена наша державність.
Окрім того, економічний розвиток країни вселяв оптимізм. За кордоном змінилося ставлення до наших громадян, бо європейці зрозуміли, що Україна — не тільки не Московія, а європейська держава, що віками протистояла їй як улусу Алтин-Орди (Золотої Орди).
Проте потужна московська пропаганда зробила свою чорну справу! Замість патріотичного президента, більшість виборців обрала очільником держави промосковського ставленика, двічі засудженого за кримінальні злочини. Чим усе закінчилося — відомо кожному українцеві!
Напевно, ніхто б не повірив, що після Революції гідності наші земляки оберуть керівником держави «обіженого мальчіка», який змагався за крісло керманича держави винятково на негативі до чинного очільника, декларував полегшене розв’язання важливих державних проблем, не розуміючи складності суспільно-політичного розвитку України в непростій міжнародній констеляції, спричиненій агресією Московії проти нашої держави. Історія знає подібні приклади.
Ще майже дев’ять десятиліть тому в одній iз європейських держав до державного керма прийшов відвертий демагог на спрощених гаслах. Чим закінчилося сімдесят п’ять років тому його керівництво — відомо кожному ще зі шкільної лави.
Так на посаді президента виявився самозакоханий гопник, «обіжений мальчік», примітивна випадковість, що уявляла державу сценою для гейбисатири, з якої може реготати хіба невибаглива публіка.
Президент веде до... дочасних виборів
До результатів торішніх виборів треба підійти зважено. Неупереджений аналіз змушує стверджувати, що населення виявилося не на висоті тих звершень, яких Україна домоглася за чотири роки попереднього президентства.
Насамперед нашу державу почали шанувати як суб’єкт міжнародного права: без України не обговорювали нашої зовнішньої політики, що роблять західні держави за останній рік.
Україна зупинила навалу однієї з найпотужніших армій й отримала підтримку цивілізованого світу щодо повернення загарбаних Москвою наших земель.
Відроджене наше військо належить до найдосвідченіших армій на континенті, утримує встановлені рубежі, від яких відступає нинішнє недолуге державне керівництво.
Не варто недооцінювати усамостійнення нашої помісної Церкви, що понад 300 літ перебувала під московським гнітом. Українська мова реально стала державною.
За останній рік усе змінилося — фактично Україну повернули до попереднього жалюгідного становища.
На результати торішніх виборів вплинула насамперед цілеспрямована навала московських і доморощених антиукраїнських засобів масової дезінформації, які спекулювали на недоліках (їх не слід заперечувати!) у роботі чинної влади, паплюжили керівника держави, приклеювали йому різні налички, а правоохоронні органи не ставили їх у рамки закону.
Як безпринципну треба схарактеризувати згоду президента на дискусію з безцеремонним опонентом на стадіоні, що було порушенням вимог чинного законодавства.
За рік з’ясувалося, що тоді чванькуватий претендент оголосив сам собі вирок, у чому переконав час його перебування при владі.
Однак згадане не повернути. Як вважають прогнозисти, нинішній посідалець на столичній вулиці Банковій приречений покинути своє крісло вже наступного року.
До цього веде логіка його президентства. Некомпетентність «нової команди» очевидна — замилювання вже не допоможе!
Неспроможність упоратися з пандемією COVID-19 показала, що кожен день її перебування при владі веде державу до катастрофи, суспільної й державної. Отож наступний рік може стати роком виборів нового парламенту й, можливо, сьомого президента держави, що вимагає зваження нинішньої ситуації.
Без державної ідеології держава існувати не може
Гадаю, що негаразди нашого суспільного тупцювання зумовлені пануванням у поглядах населення успадкованого від попереднього компартійного часу державного (радше — партноменклатурного) патерналізму й відсутністю громадянської відповідальності за справи в державі й суспільстві.
Звідси висновок: на перше місце виходить доконечність патріотичного й громадянського виховання. Утвердження на конституційному рівні положення про те, що держава не підтримує жодної ідеології, утопічне, адже без державної ідеології держава існувати не може. Інша річ, що такою ідеологією не повинна бути ідеологія партії.
Ще одна хиба нашого державотворення — залишки психології «вождизму». Як наслідок — президент, обов’язки якого чітко визначені чинною Конституцією, сприймається як своєрідний «батько нації» чи колишній генсек, фактично виходить поза межі своєї правової компетенції.
Виборці без почуття власної громадянської відповідальності перекладають на нього всю відповідальність за стан справ у державі, хоч ми живемо в парламентсько-президентській республіці.
Торішні вибори переконують, що ідеалізований переважною більшістю населення керівник держави зумовив перемогу на парламентських виборах його партії, а це сприяло приходу під його брендом до законодавчого органу некваліфікованих обранців, які перетворилися в парламентську монобільшість.
Мабуть, творці чинної Конституції вірили в розважливість виборців, які не посадять у найвище крісло держави негідного кандидата.
Проте вже вибори президентом двічі засудженого донецького Хама, як називали Януковича в кримінальному світі, спростували такі сподівання.
Виявилося, що населення голосує не раціонально, а емоційно навіть при виборах президента — і в тому наша біда!
Як запобігти такому в майбутньому?
Як варіант — треба використати законні важелі парламентсько-президентської республіки: затвердити на конституційному рівні вибори керівника держави парламентом. У такому разі президент не впливатиме на майбутні вибори парламенту, більшість якого формуватиме уряд на коаліційній основі, бо тоді партійна монобільшість у законодавчому органі буде неможлива.
Приклади маємо в європейських державах, насамперед у Німеччині. Як знаємо, обраний парламентом Чехії Вацлав Гавел не втратив у своєму авторитеті. У таких умовах роль першої скрипки в державному управлінні фактично виконує керівник уряду, що повністю залежний від парламенту, а президент має лише церемоніальні функції.
Звісно, необхідна й доконечна зміна партійної структури: замість партії олігархів мають прийти ідеологічні партії, як було після проголошення незалежності.
Тоді змагання між кандидатами у передвиборчій кампанії будуть змаганням не осіб, а насамперед змаганням партійних програм, що посилить відповідальність партій, чимало з яких приречено зійдуть із політичної арени. Водночас створяться передумови для подолання примітивного «вождизму», коли навіть у назві партії значиться ім’я її лідера.
Трагедія України в тому, що в нашій державі відсутня потужна патріотична партія, якою після проголошення незалежності був Народний рух України.
Гадаю, що таку партію можна створити на ґрунті Всеукраїнського товариства «Просвіта» або започаткувати на основі національної Спілки письменників України, щоб вона не асоціювалася з нинішніми партіями, довіра до яких доволі низька.
Водночас треба припинити діяльність антидержавних партій. Приклад маємо: після заборони компартії наша держава не постраждала!
Звертаюся до читачів iз пропозицією розпочати дискусію навколо порушених питань. Без їх з’ясування наша держава приречена тупцювати на місці і навіть відступати з передових рубежів, що підтвердив період після проголошення незалежності, особливо останній рік.
Олег ГРИНІВ, професор
Львів
