Дворазова чемпіонка ІІ Європейських ігор-2019 Ольга Ляхова: З дитинства я мотивувала себе тим, щоб увійти в історію

Цьогорічний тренувальний збір в африканській Кенії для Ольги Ляхової незаплановано триває вже п’ятий місяць поспіль.

 

 

Свій час легкоатлетка присвячує не лише тренуванням, а й іншим  добрим справам.

 

 

Наша титулована спортсменка активно проводить кенійську зиму (!), сповіщаючи своїх підписників у соцмережах про своє життя.

 

Про деталі пригод поза домівкою дворазова чемпіонка ІІ Європейських ігор-2019 розповідає в ексклюзивному інтерв’ю для «України молодої».

— Чим живе сьогодні Ольга Ляхова?

 

— Чим я зараз живу? Та це дуже просто. Живу в Кенії вже п’ятий місяць поспіль. За цей час селище Ітен стало мені, як рідне. Та й уся простота життя в Кенії стала буденністю. Загалом, насолоджуюся перебуванням у цій країні і, звичайно, покращую свої фізичні кондиції щоденними тренуваннями.

 

— Як проходить ваш звичайний день?

 

— Прокидаюся десь о 9.00. Потім ранкове тренування. Виходжу приблизно о 10.00-10.30. Ранні підйоми — це не моє. Кенійці зазвичай виходять на тренування о 6-й ранку. Як вони кажуть, їм спекотно о 10-й. А я люблю виспатися, і мені, навпаки, подобається, коли тепло й м’язи розігріті. Далі обід о 13.00-13.30 і денний сон близько години. О 17.30 — друге тренування. Це стандартний графік. 

 

Звісно, бувають різні обставини. Наприклад, коли ми будували оселю для кенійської сім’ї впродовж 10 днів, то ніякого обіднього сну не було. Всі ми були присутні на будівництві й допомагали, чим тільки могли. І тренер написав мені програму в основному по одному тренуванню на день. 

 

Також десь раз на тиждень ми їздимо в Елдорет, сусіднє містечко. Зазвичай проводимо там тренування на стадіоні. А потім обідаємо в мусульманському районі, їмо місцеву рибу й п’ємо свіжовичавлений сік — це така наша традиція. Опісля їдемо в супермаркет і закуповуємося продуктами, повертаємося назад додому місцевим автобусом, який називається матату.

 

— Зимовий збір затягнувся. Яке воно — африканське літо?

 

— Так, збір достатньо затягнувся й, можливо, затягнеться далі: президент Кенії знову переніс відкриття кордонів — на 1 серпня, але це у разі зменшення кількості заражених на коронавірус.

 

Наразі в Кенії зима. Тут зима, коли у нас літо, й навпаки. Країна розміщена практично на екваторі, тому й клімат тут дуже приємний. Сезон дощів закінчився, й зараз температура — від 19 до 22 градусів. Навіть влітку погода в нашому селищі Ітен у середньому від 20 до 25 градусів. Звичайно, в інших прибережних районах набагато спекотніше.

 

— Чи є там iще українські спортсмени, окрім марафонки Дар’ї Михайлової?

 

— Окрім Даші Михайлової, також тут живе Антон Грабовський. Він уже майже як місцевий житель. Антон живе в Кенії вже не перший рік і зазвичай перебуває в цій країні впродовж півріччя. А цього року ще довше. Крім Даші й Антона, в Кенії застрягли наші браття-слов’яни: мій майбутній чоловік Євгеній Глинський — білорус, а також наш друг — росіянин Рінас Ахмадєєв. Це наша така дружна команда.

 

— Цьогорічний візит до Кенії для вас не перший. Розкажіть, як ви сюди потрапили спочатку? 

 

— Я вже тут четвертий раз. Уперше поїхала в 2019 році, в січні. Це було незабутньо. Погода була дуже гарна. Я була з великою групою спортсменів і тренером.

— Яке ставлення в Кенії до спорту? Яке там дозвілля?

 

— Надзвичайно цікаво, що в Кенії зацікавлення легкою атлетикою і футболом — на одному рівні, це найпопулярніші види спорту. Дуже хотілося б, щоб у нас легка атлетика стала такою популярною, як і тут. Майже кожен кенієць у нашому районі випробував свої сили в бігу, позаяк це один iз небагатьох способів заробітку. У Кенії люди цілий день працюють, у них немає часу на дозвілля. Звісно, тут є багато безробітних, і вони шукають якийсь підробіток або просто відпочивають. 

 

— Святкували зведення будинку для кенійської сім’ї?

 

— Так, і на честь завершення будівництва влаштували святкову вечерю: спекли торт, посмажили м’ясо. У кенійців є чудова традиція — різати торт iз піснями разом iз господарем дому одним ножем. Це було незабутньо. Вони їдять м’ясо та торти тільки по великих святах, наприклад, на Різдво. І мені було дуже приємно, що ми влаштували ще одне свято для них. Сьогодні вночі не могла заснути: згадувала цей день, цих людей, їхні радісні обличчя. Одна дівчинка з цієї сім’ї навіть вирішила стати легкоатлеткою після нашої зустрічі. Можливо, виросте майбутня чемпіонка. Добре когось мотивувати. 

 

— Скільки людей долучилося до акції? Чи українці, чи й міжнародна спільнота, оскільки так багато є прихильників спорту та ваших фанів-фоловерів?

 

— До нашого благочинного проєкту долучилося дуже багато людей. В основному, це Україна та Росія, а також декілька людей iз Європи. Ще треба буде після приїзду додому відіслати всім посилки.

 У вас уже були збори в Новій Зеландії, є враження з різних куточків світу. Яка країна вразила найбільше?

 

— Кенія — одна з моїх улюблених країн. А для тренувань тут дійсно ідеальне місце. Гарна погода, свіжі фрукти й овочі, висота 2400 метрів над рівнем моря. Також у Кенії багато бігунів, і всі вони бігають у великих групах. Це дуже мотивує та надає впевненості. 

 

У Новій Зеландії мені теж дуже сподобалося — це різноманітна та просто неймовірна природа, дуже-дуже багато зелені. Люди дуже позитивні й відкриті. Єдиний мінус — дуже тяжкий та виснажливий переліт. Для тренувального процесу я все-таки надам перевагу Кенії. Ще одне з моїх найулюбленіших місць — це Сент-Моріц у Швейцарії.

 «Твій тренер — це той, чиї тортури над собою ти готовий терпіти», — якось написала Наталія Прищепа. Чи погоджуєтеся з цим твердженням? Хто нині вас тренує? Розкажіть про нього.

— Я зараз тренуюся у Томаша Левандовскі, другий тренер — моя мама, Ляхова Тетяна. Я б не сказала, що це знущання тренера, які ми терпимо. Я вважаю, що тренер — це та людина, у якої з вами однакові плани і ви разом працюєте задля їх досягнення. Тренер — це союзник. Звісно, іноді тренування дуже складні й потрібно терпіти, але все-таки, коли є сильна мотивація та фокус на меті, то це не проблема, а ти, навпаки, кайфуєш від цього процесу.

 

— Як потрапили до групи Левандовскi? Як вас зустріли?

 

— Після Олімпійських ігор-2016 я зрозуміла, що мені потрібно щось змінювати, я шукала нові можливості, нові тенденції у світі професійного бігу на витривалість. І тоді я дізналася від своєї подруги Олі Земляк, що є такий тренер у Польщі — Томаш Левандовскі. І я вирішила, що хочу саме в цю групу, унаслідок цього дізналася його контакти, потім приїхала до нього додому.

 

Як виявилося, тренер жив у Норвегії. Приїхавши до нього, я виконала декілька тренувань, після чого він погодився працювати зі мною. Так усе починалося. Тепер я їжджу на тренувальні збори разом iз тренером і нашою інтернаціональною групою. Мені подобається, що спортсмени в нашій групі дуже сильні, а це великий стимул та мотивація для мене. Мене дуже добре зустріли, і зараз тренування проходять у задоволення. 

 

— Чим відрізняються методи Костянтина Степанцова й Томаша Левандовскi?

 

— Якщо порівнювати тренування мого колишнього тренера Степанцова і Левандовскі, то, звичайно, є різниця. По-перше, тренування стали об’ємнішi, багато інтервальних і силових тренувань, а раніше було більше швидкісних і стрибкових. Я вважаю, що особисто для мене ідеально — поєднання цих двох методик тренувань. Важливо знайти оптимальне рішення.

 

— Ми були свідками вашого успіху в Берліні та Мінську. Яка з медалей вам найдорожча?

 

— Усі медалі цінні, але все -таки найважливіша — це медаль iз Берліна. Це була моя перша індивідуальна європейська медаль. І вона далася непросто. А в Мінську це була естафета й командна медаль. Звісно, я теж ціную кожну нагороду дуже сильно.

 

— Чому ви обрали саме легку атлетику й таку важку дисципліну, як біг на 800 метрів?

 

— У нас загалом спортивна сім’я, тому я завжди знала, що також стану спортсменкою. З 7 до 8 років займалася худож­ньою гімнастикою, але в мене не було таланту до цього виду спорту і, щоб сісти на шпагат, доводилося терпіти муки й сльози, хоча багато дівчат дуже швидко його опановували без жодних проблем. Я вирішила, що, найімовірніше, це не моє.

 

А позаяк я була дуже активною, в 11 років батьки відвели мене в секцію з легкої атлетики. Я спробувала багато видів: це й стрибки у висоту та довжину, короткий спринт. Але потім зрештою прийшла до дистанції 800 метрів. Так, це вважається най­складнішою дистанцією, але це мені добре вдається. І я думаю, що коли ти фізично готова, то бігати не складно, а навіть приємно. Тому головне завдання — підійти в оптимальній формі до змагань.

 

— Що сьогодні, крім легкої атлетики, є у вашому житті? Якесь хобі?

 

— Я творча людина. Проте тільки тоді, коли є натхнення (посміхається). Іноді можу скласти вірш або ж оповідь, а також люблю готувати випічку. Ще люблю подорожувати, спілкуватися з новими людьми.

 

— Які найближчі спортивні цілi?

 

— Це літній чемпіонат України в кінці серпня. Сподіваюся, що вийде вибратися до того часу з Кенії.

 

— Що найбільше мотивує в досягненні мети?

 

— Вірити у мрію — це дуже важливо для кожної людини, а особливо для спортсмена. Без віри й праці неможливо досягнути мети. Я вважаю, що це основна складова будь-якого успіху. З дитинства я мотивувала себе тим, щоб увійти в історію, залишити після себе слід. Тому зараз над цим працюю. 

 

Олена ШАХОВА-ЗАПОЛЬСЬКА, Валерія ЗАПОЛЬСЬКА