Спраглим музики, історії і природи: чим вражають Кам'янка, Холодний Яр та Дикий Хутір

Центр Кам’янки — з тих, де акуратні стрілочки на видному місті вказують немісцевим напрямки: вулиці Героїв Майдану і Пушкіна, ресторан, нічний клуб, річка Тясмин...

 

Влітку тут квітують троянди, достатьньо нових лавочок. Буквально центровий — пам’ятник героям Небесної сотні і виокремлений стенд «Наші герої», на якому шестеро полеглих за свободу і незалежність України від часів Євромайдану достойників, пов’язаних із цими краями.

 

А трохи вбік — непомпезна алея пам’яті, на якій композиційно довершено виглядають один за одним знаки увіковічнення непростої української історії, частиною якої були й кам’янчани: жертв Голодоморів, «Чорнобиль — наш вічний біль», учасників Другої світової війни і місій в інших країнах, куди добровільно-примусово відправляв СРСР.

 

Таке середмістя не може не привернути увагу, оскільки у радянські часи понад півстоліття Кам’янку представляли як місця декабристів в УРСР, російських письменника Олександра Пушкіна і композитора Петра Чайковського. 

 

Ювілейні дні останнього у 1965-му — рік 125-річчя з дня народження — набули просто гігантського як для містечка розмаху: оркестр на стадіоні, капела бандуристів, танцювальні колективи, імениті гості. 

 

Почалося все ще раніше. Ближче до річки, у розкішному парку зберігся так званий Зелений будиночок, споруджений на початку ХІХ століття власниками містечка — родиною Давидових.

 

У пушкінські часи, ще в першій половині ХІХ століття, цей одноповерховий довгий флігель призначався для відпочинку: тут грали в більярд, інколи музикували.

 

Тому його стіни точно пам’ятають і Олександра Пушкіна, який двічі бував у Кам’янці (не обійшлося без любовної пристрасті), і Петра Чайковського, який 28 років літував тут у рідної сестри Олександри Давидової.

 

Оскільки будівля далеченько від людних місць і не надто примітна — це вберегло її від руйнування у буремні перші десятиліття ХХ століття. 

 

Меморіальна кімната Петра Чайковського в Історичному музеї Кам’янки.

У лютому... 1937-го, до 100-річчя з дня смерті Олександра Пушкіна, видана постанова про заснування в Зеленому будиночку музею поета. Зробили капітальний ремонт і відкрили першу експозицію.

 

Уже через три роки, коли святкували інший 100-літній ювілей — Петра Чайковського, заклад у Кам’янці поповнився відділом композитора й отримав назву Музей О. С. Пушкіна і П. І. Чайковського.

 

Чи є це свідченням лише турботи про культуру в передвоєнні радянсько-сталінські часи і коли частина України уже була втягнута у Другу світому війну, опісля? Однозначно — ні.

 

За ширмою цих вшанувань стояли ідеологічні прагнення насаджування визнаних радянською Москвою постатей, які могли б гартувати «Єдиний народ» на волелюбних територіях, де вирували Гайдамаччина і Холодноярські повстання за незалежність України.

 

І підтвердженням цьому є те, що ще у першій половині 1970-х у радянських органах КДБ були відповідальні за навколохолодноярські території.

 

Однозначно, тривале перебування Петра Чайковського, чиє коріння у козацькому роді Чайок, у Кам’янці й розрекламованого ще за життя Олександра Пушкіна (хоча критично варто читати його поему «Полтава») — це насправді козирі містечка, якщо з них зчищений великоруський пієтет.

 

Із цим завданням повністю справилися в історичному музеї Кам’янського історико-культурного заповідника.

 

До загалом високопрофесійної розповіді екскурсовода у Зеленому будиночку хотілося би додати трохи про козацький рід Чайок і почути, що Чайковський належить двом культурам: українській та російській, хоча це випливало із загальної канви.

 

До слова, дід матері композитора був зросійщеним французом.

 

Юрій Ляшко знає багато подробиць про Холодний Яр.

Кам’янський державний істоико-культурний заповідник утворено чверть століття тому. Постанова КМ України про це була підписана 21 липня 1995 року.

 

Тоді ж відкрився — як його складова — Історичний музей, розташований через дорогу від Парку декабристів — бунтарів Російської імперії, які одним із місць обговорень своїх таємних планів обрали саме Кам’янку.

 

На центральній алеї там височить скульптурна композиція «Декабристи в Кам’янці». Її встановили перед святкуванням150-ліття декабристського повстання 20 грудня 1975-го. 

 

Будинок був побудований Львом Васильовичем Давидовим у 1860-х роках. Як відомо, він був сином декабриста Василя Давидова, що народився під час батькового заслання у Сибір, не маючи права на спадщину, був запрошений на посаду головного управляючого кам’янським маєтком.

 

На виділеній для нього ділянці садиби Лев Васильович побудував будинок для сім’ї і відповідні службові приміщення, необхідні для обслуговування «будинку управляючого».

 

Під час першого приїзду в Кам’янку до сестри в ньому точно жив Петро Чайковський, тому там облаштована меморіальна кімната автора музики всесвітньо відомого «Лебединого озера», яке зароджувалося з такого одноактного балету, створеного у Кам’янці.

 

Цікава доля цієї одноповерхової будови у післядавидівські домузейні часи: у 1920-х роках там працював ЧК, пізніше туди помістили поліклініку, а потім дитячу музичну школу імені Петра Чайковського. Флігель, у якому роками працював композитор, стояв поряд, він не зберігся. У Зеленому будиночку можна побачити його макет.

 

Саме в Історичному музеї ще в 1997 році було відкрито єдину на території Черкаської області постійну експозицію, що розповідає про визвольну боротьбу в Україні у 1917—1930 роках, і зокрема про діяльність Холодноярської повстанської організації.

 

А всього у загалом невеликому приміщенні кілька найважливіших тем у різних залах, де — як на таку площу — дуже багато оригінальних унікальних експонатів.

 

Одні з останніх цінних поповнень — щоденник про життя в Кам’янці і довколишніх селах та альбом із власноручними малюнками дружини останнього господаря маєтку Маріанни Давидової, яка свого часу отримала художню освіту в Академії Жуліана та Академії Гранд Шом’єр у Парижі. Їх передали у травні 2011 року під час особистого приїзду їхні правнуки — Ричард Вайс та Роксана Вагнер.

 

«Кам’янка! Це сум і поезія, а для мене і Льови — нове, казкове, цікаве і таке справжнє!... В ній початок, досягнення, для всього є великі можливості, — так відгукувалася Маріанна Давидова про місце проживання.

 

— В такому маєтку, як Кам’янка, немає межі для людських можливостей та творчості, тому що люди тут здібні, кмітливі, талановиті та розумні…Так, Кам’янка саме така! Скромна, яка нікому і ніколи не заздрила, але яка глибоко берегла свої принципи чесності та свої традиції!»

 

Коли до влади прийшли більшовики, Давидови залишили Кам’янку. Спочатку жили в Києві, потім — в Одесі. У березні 1919 року Маріанна Давидова з родиною емігрувала до Франції.

 

Спершу мешкали в Парижі, пізніше — в Конкарно. У 1949 році Маріанна Адріанівна з донькою та онукою (Лев Олексійович помер у 1937-му) переїхала до США. Відійшла в засвіти у 1961 році у м. Сі-Кліфф, штат Нью-Йорк.

 

У нижню частину міського Парку декабристів, який був закладений ще за польських власників Любомирських і був панським (за високим парканом), доходять не всі. А даремно. Особливо якщо цікавлять персоналії шістдесятників.

 

Бо там можна натрапити на не найкраще збережені, але дуже цікаві за змістом дерев’яні скульптури Бориса Плаксія — уродженця сусідньої Сміли, який у 2007 році отримав звання лауреата Шевченківської премії за понад сто високохудожніх портретів борців за незалежність України, які виставлялися у різних галереях понад десяток разів.

 

Хоча творчість талановитого митця тривалий час зазнавала репресій.

 

У другій половині 1960-х Борис Плаксій був одним із найпопулярніших і найперспективніших молодих художників-монументалістів.

 

«Ми працюємо втрьох. Знайомтесь: художники Віктор Зарецький, Борис Плаксій і я, — писала Алла Горська в листі до художника Любо­слава Гуцалюка.— Останнім часом ми зробили в Києві два ресторани — «Полтава» та «Вітряк». Вони мають етнографічно-модерний характер… Тобто, ці споруди між минулим і сучасним. Ближче до минулого. В наших роботах ми прагнули сучасності в кольорах, пластиці, композиції. А головне — хотіли подивитися на світ як Світовид, на всі чотири боки. Може, на два і вийшло».

 

Частину робіт забраковували на етапі проєктів. У 1970 році знищили уже зроблений розпис Бориса Плаксія у київському кафе «Хрещатий Яр» — бо історичних героїв не тих зобразив. Художника змусили тоді звільнитися з роботи в Київському монументально-декоративному комбінаті Худфонду СРСР. 

 

Cкульптури з дуба із сусідньої Тимошівки для Кам’янецького парку Борис Плаксій робив уже у 1989-1990 роках, розповідає Олександр Мушта, завідувач одного з музеїв історико-культурного заповідника.

 

Замовляли робити героїв казок Пушкіна й інших. Утім творчість митця значно масштабніша. Чотири жіночі образи «Пори роки: весна, літо, осінь і зима» можна назвати мелодією у дереві за аналогією музичних п’єс Петра Чайковського.

 

Не обійшов митець шевченківську тематику: зобразив Катерину з немовлям. Зовсім не міг відійти від заданого курсу: створив старого і стару, які спілкувалися із золотою рибкою. Загалом — понад десять композицій, вищі за людський зріст. «Козацька пісня» — горизонтальна.

 

За переказами (Борис Плаксій пішов у засвіти наприкінці 2012 року), одна зі скульптур — це образ власне художника, який намагається вирватися із догм тоталітарного радянського суспільства і кайданів соцреалізму, який не дає реалізувати його творчу фантазію. З образів міфології це Геркулес (Геракл), який є символом велетенської сили і нездоланності. 

 

Незважаючи на карантинний період, у липні провели третій фестиваль класичної музики Kamianka Music Fest, приурочений 180-й річниці від дня наро­дження всесвітньо відомого композитора, який про Кам’янку писав у листах «їду додому».

 

Уже традиційно відкрили дійство концертом класичної музики вихованці лауреатів та переможці конкурсу пам’яті Петра Чайковського місцевої дитячої музичної школи, частина яких уже виступала щонайменше на київських сценах. 

 

Далі дарували неперевершені емоції і зірвали хвилю овацій «Віртуози Києва». Також виступило тріо джазової піаністки Наталії Лебедєвої у тандемі зі співачкою Лаурою Марті. 

 

І вже до пізньої ночі завершували музичну частину фестивалю Jazz music Jam session by Mike Levtushenko & Artroom із Черкас. 

 

За три роки, за словами міського голови Володимира Тірона, музичний фестиваль Kamianka Music Fest уже став невід’ємною культурною традицією громади. Подія підтягує до міста увагу туристів і стимулює розвиток інфраструктури. 

 

Коли спускаєшся у Кам’янці до річки Тясмин, дивуєшся, що подовж берега викладена доріжка. Приємно радують і новенькі блакитні човники, на яких проводять екскурсію.

 

Ще на початку 2018 року Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства оприлюднило підсумки роботи Комісії з проведення конкурсного відбору проєктів регіонального розвитку, які можуть реалізовуватися за рахунок коштів державного бюджету, отриманих від Європейського Союзу.

 

Одним із 25 переможців (заявок було 506) став тоді проєкт «Розбудова та облаштування туристичного об’єкта «Тясминський каньйон» в м. Кам’янка Черкаської області», ініціатором написання якого виступив департамент регіонального розвитку ОДА.

 

Загалом на проєкти в Україні ЄС тоді спрямував 55 млн грн. Тільки від Черкащини було 19 претендентів. А переможець став другим за програмою регіонального розвитку «Розвиток туризму». Можливий розмір фінансування за цим напрямом становив від 1,2 до 12 млн грн. Кам’янка на розбудову туристичної перлини отримала 7,3 млн гривень. Тому і може нині приємно дивувати тих, хто дістався Тясмина. 

 

Проєкт передбачав модернізацію Кам’янського державного історико-культурного заповідника та Кам’янського державного літературно-меморіального музею Олександра Пушкіна та Петра Чайковського — на їхній базі створили туристичний маршрут Тясминським каньйоном. Облаштували під’їзд та підходи до Тясминського каньйону, три джерела, оглядові майданчики. 

 

Щоправда, дуже актуальним є очищення річки. І цю проблему найближчим часом мають вирішити, залучивши грантові кошти.

 

Дубу Залізняка — понад тисячу літ.

Не менше дня потрібно для того, щоб хоч побіжно оглянути сусідні з Кам’янкою Дикий хутір — він же село Буда — та місця, пов’язані з визвольною боротьбою українців у Холодноярському краї починаючи з 1918 року.

 

Завідувач історичного музею Кам’янського заповідника Юрій Ляшко акцентує, що вона не закінчилася у 1922 році, лише зменшилися масштаби. Науковець каже, що й територіально Холодний Яр не варто сприймати лише як один лісовий яр, бо розкинулися події спротиву українців із цих місць на сотні кілометрів. 

 

Холодноярські герої — це, зокрема, брати Чучупаки, про яких детально розказують у селі Мельники. Своя багатогранна історія розгортається навколо Мотронинського монастиря. Традиційне місце шани героям визвольних змагань — де захисники освячували зброю.

 

У Буді вражає дуб Залізняка, якому понад тисяча років: заввишки близько 30 м, а окружність стовбура при останніх вимірах становила 9,02 метра. Останнім часом дерево огороджене. Його спеціально доглядають і лікують. 

 

За кількасот метрів — зведена за зразком козацьких храмів Православна церква святого Петра Багатостраждального Калнишевського — перша в Україні на честь останнього кошового отамана Запорозької Січі, який 25 років був бранцем російської імперії на Соловках, але дожив до 112 років. 

 

Біля церкви — символічна могила українського достойника, на якій є земля з далекого місця його поховання. А ще за кілька десятків метрів — відтворена камера багатостраждального бранця, де він провів чверть століття.

 

Варто нагадати, що історики роком народження Калнишевського вважають 1690-й, тобто маємо рік його 330-річчя з дня народження.

 

Українська православна церква Київського патріархату канонізувала постать Петра Калнишевського 2008 року. У липні 2015-го, за присутності найвищих духовних осіб, церква святого Петра Багатостраждального Калнишевського була освячена і відкрита.

 

«Дикий хутір» — це назва й етнографічно-ресторанного комплексу зовсім поряд. Його обідня зала — невеликий музей. А одна сторінка в меню — 27 найменувань історичних книжок!

Холодноярські території — це дуже давня історія. Перші відомості про старожитнє укріплене поселення там з’явилися в науковій літературі на початку XIX століття.

 

Гіпотезу про Мотронинське городище як пам’ятку скіфських часів першим висловив відомий археолог Олексій Бобринський.

 

На основі ретельного обстеження він склав план і докладний опис городища, його валів і курганного могильника. 

 

Цю гіпотезу підтвердили подальші археологічні розкопки, які в різні роки провадили, зокрема, Вікентій Хвойка та Богдан Ханенко.

 

У 1988—1996 роках там працювала експедиція Інституту археології HAH України. За 9 польових сезонів досліджено площу 3500 кв. м у різних частинах городища, а також було розкопано 10 невеликих курганів поза його валами.

 

З’ясувалося, що ця територія була досить густо заселена саме в скіфський період, від кінця VII — початку VI до V ст. до н.е.

 

Це були великі городища, що є феноменом не лише скіфської доби, а й давньої історії України взагалі. Їх інколи називають протомістами — за великі розміри, центральне положення серед невеликих укріплених і неукріплених поселень, досконалі й складні оборонні споруди, розвинені ремесла.

 

Мотронинське городище міститься на кінці великого лісового масиву й займає край вододільної височини розмірами приблизно 5 на 2 км, яка зусібіч оточена балками та ярами. І коли опиняєшся перед одним із них — історія захоплює ще більше.