Володимир Чос: як перебороти обставини долі і стати відомим та успішним

Днями в Городищі вітали з днем народження Володимира Чоса, журналіста, письменника, краєзнавця і почесного громадянина цього черкаського райцентру.

 

 

Прийшли коллеги, друзі, міський голова Володимир Мирошник, не змовкав телефон, було більше двох сотень привітань і в соціальних мережах від людей відомих і заслужених.

 

 

А все тому, що Володимир Чос — людина на Черкащині знана. Цей чоловік, волею долі прикутий до ліжка, є автором цікавих краєзнавчих та історичних книг, оповідань та гуморесок.

 

 

А ще має такий сильний характер і любов до життя, що дається не кожному. Бо переборов обставини долі і став відомим та успішним.

«Ми з мамою спеціально нікого не кличемо на день народження, але вона смаколики готує завжди. Цього разу гості приходили починаючи з ранку і до пізнього вечора, і мене це радує», — розповідає «Україні молодій» Володимир Григорович. 

 

Наразі він працює випусковим редактором місцевої газети «Вісник Городищини». Це колишня «районка», яка одна з перших в Україні пройшла роздержавлення. З цим виданням, 90-річчя з дня виходу якого буде незабаром, пан Володимир почав співпрацювати з 15-річного віку. Тоді, в 1986 році, газета надрукувала його першу замітку до Дня рибалки і смішну карикатуру. 

 

«Карикатури малювати подобалося, навіть подумував займатися цим у майбутньому. А потім у редакції запропонували написати замітку, пізніше пішли у світ ще й мої гуморески», — веде далі пан Володимир.

 

Каже, з юного віку почав займатися журналістикою. Працівники редакції заохочували таку творчість. Тож у цій газеті він пройшов шлях від юнкора до головного редактора.

 

«Колектив у нас маленький, але дружний, виходимо раз у тиждень. Керую сам собою, сам собі даю завдання, сам виконую, сам собі виношу подяки і знімаю стружку», — жартує Володимир Григорович. 

Але насправді, каже, приємно, що за роботу читачі дякують.

 

«Наше видання стало приватним підприємством. Ми справді тепер незалежна місцева газета, орієнтуємося на жителів району, що їм цікаво — про те й пишемо», — зазначає Володимир Чос. 

І додає: живемо за рахунок передплати і рекламних оголошень. Боргів не маємо, зар­плату вчасно видаємо. Знаємо, що читачам цікаві новини про місцеве життя, про місцеву історію, не лише те, що було 100-200 років тому, а й те, що відбувалося 20-30 років тому. 

 

Він говорить, що популярністю у переплатників користується і краєзнавча сторінка «Вежа». Сам із дитинства любив слухати розповіді старших про те, як жилося людям тут раніше. Його бабуся завжди розповідала справжню історію, а не ту, що в підручниках — про революцію, Голодомор, війну. Все те зафіксувалося у пам’яті. Та й по газетярських справах чимало цікавого дізнавався, записував і зберігав.

 

Володимир із мамою Галиною Петрівною.

Так дев’ять років тому народилася його книга «Городище: велика історія маленького міста». 

 

«Якщо з’являється тема нової книги, то знаходжу час її написати, шукаю спонсорів і видаю у світ. Такі видання мають резонанс, люди купують їх, бачу, що це потрібно їм», — зізнається пан Володимир. 

Каже, приємно, що є відгуки, що додаткові тиражі друкуються, як це було, зокрема, з «Історією села Орловець». Це село його дитинства, мала батьківщина. Колись він був переконаний, що там найсмачніші у світі сливи й вишні ростуть. 

 

Кожна його книга по-своєму цінна. Наприклад, два видання витримало дослідження «Історія християнства в Україні». Текст навіть розтягнули по кількох онлайн-бібліотеках, де він користується популярністю. 

 

За його словами, написання книги — то таке диво творчості, коли спочатку компонуються нотатки, а далі в душі іскра запалала — і можна писати, пазли склалися. Тож щороку у Володимира Чоса виходить по одній-три книги. А загалом він автор 20 книг.

 

У тому, що він почав писати, — заслуга його мами Галини Петрівни, яка цьому сприяла дуже активно, радила синові читати та малювати. 

 

Тепер він називає маму «мій генеральний прессекретар», бо вона найперший його помічник, читач, критик і шанувальник. Після того, як у засвіти пішли його батько Григорій Антонович і сестра Тетяна, нині вони одне одного підтримують у всьому.

 

Володимир пригадує, як завойовував своє місце у журналістиці, як писав свої інформації від руки під листочок із трафаретом, як надсилав то в одну редакцію, то в іншу, як із нетерпінням чекав відповіді. Він не здавався ні за яких обставин, бо вважає: якщо при перших невдачах опустити руки, то нічого ніколи й не вийде. 

 

Тепер каже, що сам заробив на перший комп’ютер, тоді на другий, сучасніший. Один із перших у Городищі провів інтернет, і це відкрило йому всі горизонти. Бо був постійний зв’язок із колегами з редакцій, тож став власкором черкаської обласної газети «Нова Доба», де редактором був нинішній голова Спілки журналістів України Сергій Томіленко. Так само активно співпрацював iз черкаською обласною газетою «Прес-центр», дописував і в «Україні молоду», і в «Голос України». 

 

За багато років так склалося, що найбільш наповнені роботою дні — це його вихідні. Бувало, на п’ять газет працював паралельно, редактори давали завдання на вихідні, щоб у понеділок усе було на редакційному столі. То був цікавий і корисний досвід. 

 

«Треба працювати, незважаючи на обставини долі. Для себе я давно цю істину зрозумів. На моє переконання, успіх у 99% — то наполеглива праця, і лише 1% — талант». Тож якщо є мета, ти гориш нею, хочеш досягнути задуманого, то маєш рухатися вперед, незважаючи на перешкоди», — вважає пан Володимир.

 

Зараз його робочий день починається рано. Дзвінки не стихають, вичитують із колегами газету, правлять, узго­джують, переробляють — звичайна творча робота і спілкування у пошуку новин. А трапиться цікава людина, то треба її розговорити. І якщо вдається — то це щастя й задоволення, ділиться думками Володимир Григорович.

 

Він вважає журналістику найцікавішою з усіх професій, адже вона дозволяє йому щодня зустрічатися з цікавими самобутніми людьми. Каже, це його збагачує. 

 

«Кожен мій робочий день дарує нові відкриття», — наголошує Володимир Чос. 

 

При цьому він встигає ще проводити й краєзнавчі уроки по «Скайпу». Каже: школярі та педагоги виходять на зв’язок із бібліотеки чи музею, де є інтерактивні центри. За питаннями-відповідями швидко пролітає час. Дітям цікаво слухати місцевого автора, книжки якого вони вивчають на уроках.

 

Багато хто з читачів при особистому знайомстві з паном Володимиром дивується, мовляв, як вам вдається писати розгорнуті матеріали, не виходячи з дому. 

 

А як розумна людина, розмірковує у відповідь Володимир Григорович, по краплі води може уявити Ніагарський водоспад і Атлантичний океан. Бо ж коли, наголошує він, пишу про спортивні чи культурні заходи, то спілкуюся з багатьма людьми, які все це організовують. Це й допомагає віртуально побувати на події.

 

«Коли люди мені кажуть, що читали мої матеріали чи книги і теж почали захоплюватися історією свого села, взялися досліджувати свій родовід, то я розумію, що треба тримати марку і розкисати я не маю права», — зізнається Володимир Чос. 

 

Адже, уточнює, багато людей, які опинилися у схожій ситуації, які замкнуті у чотирьох стінах, — на тебе дивляться, і ти для когось із них стаєш своєрідним орієнтиром, який допомагає у важку хвилину не опустити руки.

 

За свій ентузіазм, ініціативність, небайдужість до рідного краю, за творчу роботу і суспільну діяльність Володимир Чос має державні, церковні та козацькі нагороди, він член національних спілок журналістів і краєзнавців, а недавно став почесним краєзнавцем України. Свого часу Городищенська міська рада навіть клопоталася про присвоєння йому звання заслуженого журналіста України.

 

Проте виявилося, що для цього потрібен диплом про вищу освіту. А пан Володимир свої університети проходив у редакціях газет і закріплював знання наполегливою працею. 

 

«Колись мені сказали, яке, мовляв, у вас цікаве й насичене життя. Мабуть, так і є, бо когось і Канари не радують, а для мене і промінчик сонця в хаті — то щастя», — підсумовує Володимир Чос, сила характеру якого може стати прикладом для багатьох українців.