Стільки дат, до яких публікація цього допису була б актуальною, вже минуло: рік від першого туру президентських виборів, рік з перемоги Зе у другому турі, рік із моменту інавгурації.
Сумнівався, чи варто взагалі порушувати цю тему на власному прикладі.
Утім, схоже, наш президент сам випрошує у мене коментар щодо цього.
Спочатку своєю пресконференцією, де він заявив, що в Україні «кадровий голод», і пропонував журналісту «Української правди» обрати собі посаду в ОП, бо працювати, виявляється, взагалі нікому. І далі нові кадрові призначення та незвільнення тих людей, котрі давно мали б позбутися своїх посад.
Мільйони є
Вдумайтеся тільки, в 40-мільйонній країні не було чи й усе ще немає жодної достойної людини, котра могла б очолити Міністерство освіти і науки, Міністерство культури, енергетики тощо. Шок! Ну... принаймні так каже наш із вами президент.
Виявляється, так він вважає і переконує інших, у нас узагалі немає ніякого кадрового резерву, освічених, розумних і талановитих людей, фахових спеціалістів, досвідчених державних службовців, словом — професіоналів.
Чи дійсно все так безнадійно і песимістично? І що ж із цим робити? Де брати людей? Держава ж створювала умови, навчала врешті-решт, а частина людей і за власні кошти здобувала знання. А достойники все не з’являються?..
Навіть Володимир Зеленський у своїй інавгураційній промові сказав: «повертайся і залишайся». А ще додав, що українців у світі 60 мільйонів і кожному має знайтися тут місце. Пам’ятаєте? Це та промова, з якої ми дізналися, що кожен із нас президент.
Не лише дві вищі освіти
А тепер я розкажу трішки про себе. Понад 5 років прожив за кордоном, де в польських університетах здобув дві вищі освіти: бакалавра за спеціальністю «Зв’язки з громадськістю та медійний маркетинг», а також магістра у галузі політології за спеціальністю «Державне управління».
Окрім цього, за студентською програмою обміну навчався в Португалії, а за іншою програмою кілька місяців працював у Сполучених Штатах Америки. Тож думаю, що це як мінімум говорить про знання мов і те, що я не боюся виходити із зони комфорту, а також знаходити спільну мову з людьми не тільки різних характерів, а й різних ствітоглядів і культур.
Що ще... Можливо, варто додати громадянської активності? За ці роки, в різні часи, я очолював кілька студентських товариств (ще в кількох був членом президії), в рамках роботи яких було організовано десятки конференцій (включно з міжнародними), «круглих столів», фестивалів та зустрічей із людьми штабу віце-президента Європейського парламенту Б. Ліберадського чи депутатів Європарламенту Й. Мухи, Е. Бєньковської, Є. Бузека, а також тогочасних лідерів парламентських партій Польщі, колишнього голови МЗС Польщі Ґ. Схетини, міністра фінансів Л. Бальцеровича, послів різних країн, українських дипломатів.
Останні, до слова, радо вітали співпрацю з активним осередком українського студентства в Польщі і разом, зокрема, з Генеральним консульством України в Любліні нам вдалося організувати кілька чудових, масштабних заходів, присвячених Україні.
Тож сказати, що по виїзді за кордон усі українські студенти забувають про свою Батьківщину, в жодному разі не можна, і я з друзями цьому приклад. Додати до цього десятки відвіданих форумів, академій лідерства, школу дипломатії і купу різних онлайн - і не онлайн-курсів.
Але то таке, сьогодні сертифікатом курсу нікого не здивуєш, а на диплом ніхто не дивиться, але все ж... До чого я веду? Можливо, все вище перераховане в сумі, знання і досвід, отримані як в Україні, так і за кордоном, можуть бути корисними державі у цей непростий період? Я, принаймні, у це вірив. І продовжую вірити.
Саме тому, після стількох років за кордоном, із багажем знань і певного досвіду за спиною я повернувся в Україну, адже прагну бути корисним для своєї держави.
Роман Волошин (праворуч) на одному з проєктів разом із Яном Пєклом, Надзвичайним і Повноважним послом Польщі в Україні. 2017р.
Фото з власного архіву.
Майже два десятки конкурсів
Але. Що мене очікувало?
Можливість брати участь у конкурсах на заміщення вакантних посад. Це будь ласка. Можна скільки завгодно ходити по конкурсах, здавати тести на знання законодавства (законів про Держслужбу та запобігання корупції, та Конституції України). Утім виграти в конкурсі вам ніхто не обіцяв.
У жодному разі не варто прив’язувати слова про відсутність кандидатур на пости міністрів із перших абзаців до того, про що йдеться саме зараз. Я, звісно, й не думав про такий розвиток подій, це було б смішно.
Вирішив почати з самого початку, з найнижчих посад і категорій державної служби.
Приклад: посада головного або провідного спеціаліста. Категорія В (найнижча). Вимоги до кандидата страшенно серйозні: освіта не нижче бакалавра (а іноді й молодшого бакалавра) та вільне володіння державною мовою. Все.
Посадовий оклад 6000! І це в Києві, на секундочку.
Ну, ви зрозуміли, що відбір за такими вимогами зможе пройти не кожен (сарказм). От і я не пройшов. Хоча брав участь у близько двох десятках конкурсів: КМДА, НКРЗІ, Мінкульт, Міноборони, Державна митна служба, Мін’юст, апарат ВРУ, райдержадміністрації Києва, Мінветеранів, Державна архівна служба тощо.
У деяких інституціях було по дві й більше посади. Хтось може сказати, що я обрав якісь «козирні» установи, куди так просто не потрапити. Можливо, деякі з них і були такими (хоча тут уже інше питання стосовно того, чому такі взагалі існують), але ж деякі абсолютно не вирізняються привабливістю.
В одних місцях мене осипали золотими зорями і говорили, що я страшенно імпоную, що вони навіть не очікували, що серед кандидатів будуть такі люди, як я. В інших просто дивилися крізь пальці. Одні співбесіди тривали по годині й більше, інші закінчувались за 10 хвилин. Та Ніде місця мені не знайшлося. Ніде. Близько 20 конкурсів. На найнижчі посади. З мізерною зарплатнею. Це я вже не згадую про програму «ліфт», яку так пафосно рекламували.
Хоча, звісно, найбільше емоцій у мене викликала можливість працювати у секторі зовнішньої політики. Де я також подавався на конкурс — в Український інститут. Утім не був допущений до участі в Міністерстві закордонних справ України.
До слова, МЗС — єдиний із центральних органів виконавчої влади, який дав мені конструктивну відповідь, чому я не міг брати участь у їхніх конкурсах. Справа в тому, що для цієї установи обов’язковим є факт визнання диплома закордонного вишу в Україні. В інших інституціях це не вимагалося.
Пару слів про процедуру визнання диплома. Займається ним одна на всю Україну офіційна установа, що підпорядковується МОН, відповідно, можете уявити, які труднощі, пов’язані з цим фактом, можуть виникати. А сама процедура визнання, зокрема, диплома польського університету триває до пів року! Я склав необхідний пакет документів на початку лютого, і ось лише зараз, близько тижня тому, отримав відповідь.
А потім COVID-19 та все, що він за собою притягнув. Зокрема зміни до Закону «Про державну службу» в частині проведення конкурсів на посади державної служби та призначення на посади державної служби за результатами конкурсу. Тепер навіть конкурсів не проводять, а карантин усе триває і триває.
Реалізація у місцевому самоврядуванні
То що ж робити українським випускникам іноземних вишів? Куди повертатися? Чим тут займатися? Чи варто?
Варто! Це моя позиція, і я хочу досягти своїх цілей, працюючи на благо України! Навіть якщо наша держава сама проти цього. Вірю, що це тимчасово.
Не хочу, щоб цей текст виглядав так, ніби я нарікаю. Не нарікаю. Зараз у мене є чим займатися і я повністю зосереджений на своїй роботі. Наразі я працюю у Лебедині на Сумщині в органах місцевого самоврядування, де займаюся саме тим, у чому прагну бути професіоналом. Окрім цього, як і раніше, пишу тексти, аналітику, хоч і не так часто.
Радує, що в цій країні все ж є люди, для яких важлива реалізація мети, а освіта і професійні навички щось та й значать. Вірю, що на рівні громад теж можна багато зробити, і бачу можливості для цього. Вже навіть можу констатувати деякі успіхи, але про них розповім іншим разом.
Окрім цього, мені вдалося об’єднати кількох ініціативних людей, у тому числі й іноземців, та зареєструвати громадську організацію, яка прагне популяризувати серед наших співгромадян ідеї освіченості, демократичності, громадянської активності суспільства, показувати українцям, що світ насправді не такий великий, як здається, й співпрацювати чи комунікувати з іноземцями важливо, а подорожуючи іншими країнами — репрезентувати Україну просто необхідно.
