Підкорила Париж і мережила думки: історія першої дослідниці української орнаментики та журналістки Ольги Косач

Багатогранна творча діяльність Ольги Петрівни Косач, знаної за псевдонімом Олена Пчілка, — помітне явище в історії українського культурного життя другої половини ХІХ — першої чверті ХХ ст.

 

 

Цей період не уявити без постаті цієї визначної громадської діячки, письменниці, видавчині, вченої-етнографа.

 

 

Людина з широким світоглядом і ґрунтовною освітою, вона зажила слави і в історії української етнології як мистецтвознавець, мистецький критик i популяризатор народно-ужиткового мистецтва. 

У час, коли політика російського імперського уряду була спрямована на повну денаціоналізацію цілого народу, Ольга Петрівна, натхненна ідеями і порадами брата Михайла Драгоманова, при надійній підтримці чоловіка Петра Антоновича Косача, невтомно працює задля того, щоб вижила самобутня українська культура.

 

Навіть трагічного 1876 року, після Емського указу, вона представляє на суд глядачеві перше ґрунтовне видання з системного студіювання українського традиційного вишивального мистецтва: «Украинскій народный орнаментъ. Вышивки, ткани, писанки», яке презентувала у 1878 р. на Паризькій Всесвітній виставці. 

 

Усі роки перебування на Волині, зокрема у Новограді-Волинському, куди Ольга Косач приїхала після заміжжя, були роками збирання матеріалів до тiєї роботи. Цей край захопив молоду жінку своєю українською стихією: багатими проявами народної творчості, збереженням давніх обрядів.

 

В «Автобіографії» вона писала: «Дивно сказати тепер, що з цього захоплення орнаментикою волинською вийшла моя перша наукова робота.

 

Так, перша наукова робота. Це величезна праця під назвою «Украинський орнамент» /.../ В опрацюванні ж матеріалу не мало пособила мені участь брата Михайла [Драгоманова] та інших його вчених приятелів, а особливо [Володимира] Антоновича». 

 

Цим виданням Ольга Петрівна Косач ввела в європейський науковий мистецтвознавчий обіг розуміння існування української орнаментики. Позитивні відгуки були надруковані в тогочасній французькій та австрійській пресі.

 

Так, французький історик Альфред Рамбо у паризькому часописі Revue des Deux Mondes (фр. «Огляд двох світів» чи «Огляд Старого і Нового світу») захоплено зазначає: «Ці граціозні мотиви прості та гармонійні як відверті мелодії України. У всьому цьому присутнє мистецтво, мистецтво наївне, інстинктивне та вишукане». Вчений використовує згадану працю під час читання лекцій у Паризькій академії мистецтв. 

 

Видання, яке обіймає три десятки таблиць iз понад 300 зразками орнаментів, що зібрані в певну систему, має ще ґрунтовну передмову, у якій авторка доводить самобутність орнаментики українського народу.

 

Зіставивши основні теми української вишивки з варіантами перських, єгипетських, китайських, скандинавських орнаментів, мисткиня прийшла до надзвичайно цікавого висновку: «Мы просто не находимъ того обширнаго оригинала, копіей съ котораго могла бы назваться украинская орнаментика». 

 

Порівнює дослідниця українські зразки зі зразками вишивок найближчих сусідів — південних слов’ян, білорусів, росіян — і зазначає, що «южнославянская орнаментика далеко отстала отъ украинской по основнымъ формамъ, прогрессируя, только въ разнообразіи раскраски; необыкновенное же богатсво раскраски этихъ ея узоровъ, пестрота на вышивкахъ, безпрестанно перемежающихся зеленаго, жолтаго, голубаго, золотаго, краснаго, серебряннаго и иныхъ цветовъ, — придаетъ имъ видъ чего-то чуждаго по духу нашимъ вышивкамъ». 

 

Але, незважаючи на безліч відмінностей, усе ж дослідниця робить висновки, що південнослов’янська мистецька традиція набагато ближче до нашої культури.

 

А між українською та російською «лежитъ целая пропасть», підкреслює декілька разів у передмові авторка. Ця різниця полягає як у практичному застосуваннi вишивки у виробах, так і у мистецько-стилістичній реалізації естетичних смаків. На противагу українцям, які застосовують вишивку в основному в одязі, російські тогочасні народні майстри вишивали в більшості «полотенца».

 

Як наслідок, робить висновки етнограф, українська вишивка застосовує суто геометричний та геометризований рослинний орнамент, без реалістичних подробиць. В ній виконавці не вбачають символіки, знання якої, робить припущення письменниця, загубилися у часі. 

 

Основною метою українських майстрів Олена Пчілка бачить «украшательство», або «мережаньня» вироба. Ці два поняття народ, а за ним й авторка, демонструючи добре знання і відчуття національної мови, використовують паралельно, як синоніми: «мережані рукави», «мережане ярмо», «мережана порохівниця», «мережана миска». Навіть свій перший збірник поезій Олена Пчілка назвала «Думки мережанки». 

 

У реалізації основного задуму — прикрасити виріб — українські вишивальниці досягли бездоганної технічної майстерності. Російські ж вишиті вироби відрізняються тим, що при монохромності кольору (лише червоний), нескладній технічній реалізації ідеї дивують надзвичайним вибором сюжетів. «Картинной галереей своего народа» називала їх О. П . Косач і писала: «Чего только нетъ на этихъ полотенцахъ: различныхъ сортовъ птицы, — одноголовыя и двуголовыя, люди, лошади, львы, грифоны, драконы, храмы и разные другіе предметы». 

 

Видання відразу стало раритетним. З нього почали брати схеми для вишивок та оздоблювати ними речі власного гардеробу навіть шляхетні панянки. Натхненна позитивними відгуками і великою зацікавленістю альбомом, Олена Пчілка перевидала його у 1879 р. А до чергової Паризької виставки, яка пройшла у 1900 р., підготувала наступне видання, яке знову презентувало у Франції українське традиційне мистецтво.

 

Діяльність Олени Пчілки як журналістки і мистецького критика — ще один прояв її самобутнього таланту, свідчення широти її інтересів. Досить активно вона виступала спочатку на сторінках часопису «Киевская старина», а згодом по-справжньому розкрилася своїми культурологічними публікаціями на сторінках власного популярно-освітнього журналу «Рідний край». 

 

На початку свого існування часопис фактично не звертався до мистецьких тем. А з часу, коли Ольга Петрівна перебрала на себе видавництво та фінансування видання і тим практично врятувала його від знищення, питання українського ужиткового мистецтва підносилося у ньому до рівня інших актуальних проблем.

 

Відзначаючи з кожним роком помітну зацікавленість декоративно-ужитковим мистецтвом, авторка весь час намагалася довести громаді його самобутність та вказати шляхи розвитку. 

 

Видавчиня відчувала зростання попиту до вишитих робіт серед фахівців та шанувальників мистецтва, і тому на сторінках «Рідного краю» постійно друкувала повідомлення про чергову презентацію виробів українських майстринь на всеросійських, міжнародних виставках та ярмарках, давала інформацію про набір учениць до майстерень. Читачі також могли знайомитися зі зразками вишивок iз різних технік за світлинами, які в ньому друкували. 

 

Наприкінці ХІХ ст. бурхливо починає зростати промисловість. Через побудову залізниці та збільшення мобільності населення майже вся територія й соціальні верстви були охоплені масовою рекламою. До найвіддаленіших сіл стали потрапляти парфумерні вироби московської фабрики «Брокаръ и К» з вкладками-схемами для вишивки.

 

Такий вдалий маркетинговий хід, придуманий дружиною власника компанії Шарлоттою Брокар, почав «розмивати» регіональні особливості вишиваної традиції.

 

Вишивальниць приваблювала новизна орнаментальних мотивів, техніка «хрестик» створювала широкі можливості їх розробки, наявність готового малюнка значно полегшувала роботу.

 

Так, адаптовані до псевдонародного стилю французько-бельгійські «троянди» та «лілії» заполонили вишитий одяг. Ще й відбуваються зміни у технічних засобах шитва: розповсюджуються фабричні тканини, нитки, хімічні барвники, що, у свою чергу, значно вплинуло на колорит української вишивки. 

 

Тому передплатників свого невеличкого за тиражем видання у 1912 р. Олена Пчілка обдарувала щойно друкованим альбомом «Українські узори» з авторськими засторогами у передмові: «Потреба в таких зразках, чисто народніх, українських — велика, бо й зразки вишиванок, так само як твори народного слова, або пісні, можуть псуватися, калічитись.

 

До сього псування чимало прилучилися, призвели ті «премії», мальовані листочки з визирунками, що ними обгортають, наприклад, брусочки мила тощо.

 

Такі зразки стилю спотвореного, з тим неподобним зуб’ям, та ляпаними здоровими квітками (трояндами, «рожами») можна побачити вже не тільки на вишиванках у городянок (на рушниках, на сорочках), а й на вишиванках селянських (иноді такі визирунки йшли й з «модних журналів»). Бажано, щоб наші вишиванки зоставалися при своїй давній, властивій їм красі». 

Отже, Ольгу Петрівну Косач можемо з певністю назвати першою у справі дослідження народно-ужиткового мистецтва, однією з фундаторок мистецько-критичної думки в Україні. Це вже після її публікацій почали з’являтися дослідження й збірники зразків народної вишивки Ф. Вовка, П. Литвинової, А. Хойнацького, Г. Павлуцького та Полтавського губернського земства. 

 

Маючи незаперечний авторитет етнографа-мистецтвознавця, Ольга Петрівна у 1905-1906 рр. активно працює співголовою Комісії iз влаштування І Кустарної виставки у Києві разом iз В. Ханенко та М. Біляшівським. Із перших років заснування у Києві Наукового товариства Олена Пчілка була запрошена до співпраці у ньому, а згодом, після об’єднання Товариства з Українською академією наук, вона долучається до роботи Етнографічної комісії ВУАН. 

 

6 квітня 1925р. на Спільному зібранні академії на таємному голосуванні всіма голосами проти одного її обирають членом-кореспондентом Історико-філологічного відділу. Авторитет Ольги Петрівни Косач як науковиці був незаперечним, і згодом вона входить до ради Української академії наук. 

 

Гідно продовжила справу матері фахова лікарка, згодом дослідниця-етнограф, Ольга Косач, у заміжжі Кривинюк. На жаль, коли взялася вона писати спогади про видатну жінку — не завершила їх. «Мати — ні, це занадто велика фігура, занадто складна, занадто значна її роля і її місце в житті не лише всіх нас, дітей, особливо ж Лесі [Українки], а в цілому українському житті і не з моєю кебетою писати про неї в цілому об’ємі її значення для української культури. Скажу лише, що розумніших за неї людей я знала мало, а може, й зовсім не знала».