Володимир Балух: «Якщо забрати з Криму армію, ми побачимо, яких прапорів над будинками буде більше»

— Ви повернулися в Україну майже одразу після того, як в Україні обрали нового президента, новий парламент і призначили новий уряд. Чи була якась зміна, що вам одразу кинулася в очі?

 

— Я до того був останній раз у 16-му році в Києві, і тоді якось у суспільстві, на вулиці відчувалося, що в країні йде війна, волонтери працюють, багато було чути української мови. От відчувалося, що в країні йде війна і країна чинить спротив. А після повернення, виходячи на вулиці, таке-от враження, що війни нема... Будь-які проблеми люди вирішують, про будь-що розмовляють, але тільки не про війну. 

 

Винятково в середовищі переселенців iз Криму, які вимушено покинули його, в колі активних громадян, там iще, звісно, є тривога за все, що відбувається в країні. Про це постійно говорять, над цим постійно розмірковують, що нам далі робити. Ну забудований Київ мене вразив, навіть у порівнянні з 16-м роком. Неконтрольоване дике будівництво, забудовується кожен метр. Як гриби, стоять ці будинки.

 

— У вас на футболці написано «Вимкни російське». Як ви думаєте, російського, коли ви повернулися, стало менше?

 

— На жаль, при цій владі його чим далі, тим більше стає. І це помітно кожен день. Я не знаю, свідомо чи несвідомо анонсував Сивохо свого часу «тактику дрібного кроку», яким вони рухаються. Кожен день розбиваються підвалини, що стосуються мови, армії, води в Крим...

 

Таке враження, це в мене вже майже впевненість — що влада Зеленського зараз має всі ознаки окупаційної адміністрації. Не державної влади, а окупаційної адміністрації, тимчасової. 

На мій погляд, мета одна — створити напругу в суспільстві, розпорошити сили її свідомої частини і врешті — привести Медведчука. Яке це буде прізвище — неважливо, але саме цей, так званий, «Опоблок — За життя». 

 

Я вважаю, що саме Медведчука вони ведуть до влади. 

 

— Тобто ви погоджуєтеся, коли нову владу називають реваншистською, так? Ви думаєте, це її свідома позиція?

 

— Тут дуже все просто. От дивіться, коли 7 вересня ми (політв’язні. — «УП») повернулись в Україну, призначили уряд Гончарука. 

 

Була картинка одразу і були великі очікування серед громадських, правозахисних організацій. Наприклад, це міністерство, яке нами опікувалося (Міністерство у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб. — «УП»), Оксана Коляда — нове обличчя з волонтерського середовища, з великим бажанням переналаштувати, змінити систему. Я пам’ятаю, як горіли в них очі, що вони хотіли щось робити. 

 

Але коли б я туди не заходив, там постійно були якісь реорганізації, недокомплект. Вони що не намагаються зробити — кругом якийсь папірець із забороною на це, тобто система залишилася та сама. 

 

От є картинка, що це начебто волонтери, а коли ці люди хочуть щось зробити корисне, правильне, в них немає цієї можливості. І так от чим далі, тим більше відчувалося, що це все несправжнє. 

Навіть якщо і були нові обличчя, то вони виконували роль такого антуражу якогось. І те, що цей уряд півроку навіть не проіснував, — чергове тому підтвер­дження. 

І всі ці зашквари влади, цей дитячий садок, який на картинку працює, вся ця недолугість, відосіки — це все ширма. А за лаштунками відбуваються важливі процеси, та сама зміна уряду... тепер цих усіх регіоналів, «табачників» у культуру повернули, за мову беруться... Вони ж не припиняють цей рух. 

 

Суспільство дає начебто вiдсiч — вони включають задню і починають обходити з іншого боку. От найсвіжіший приклад: за міністра освіти не проголосувала Рада (профільний комітет. — «УП»), його призначають обхідним маневром, там, в. о. І цей в. о., скільки він буде працювати — невідомо. 

 

Як на мене, це все ширма, за якою все відбувається в напрямку, який потрібен Кремлю: внутрішня дестабілізація, показати картинку громадянського протистояння, що тут б’ють і таке інше, що президент недолугий — «тут тільки ми зможемо навести порядок» — і привести Медведчука. 

 

Я не міг би ніколи собі уявити, сидячи там, що повернусь у країну, де такі канали, як «Zik», уже будуть зовсім іншої направленості. Що три такі потужні  загальноукраїнські канали належать Медведчуку. 

 

Я не знаю про бізнес Медведчука... Наскільки він потужний, щоб утримувати такі канали? А тут тепер, виявляється, в «1+1» частка його... І ці з ОПЗЖ навіть на «Прямому» каналі з’явилися.

Мені дуже болить, що суспільство в загальній масі своїй не намагається якось правильно проаналізувати це і зрозуміти, що нас врешті решт тягнуть в орбіту Кремля.

 

— Ви кажете, що за цією ширмою відбуваються небезпечні процеси. Ви ж фермером у Криму були, і освіта у вас аграрна. Тема з подачею води в Крим. У Зеленського то збираються її давати, то не збираються...

 

— Це найбільша зрада, яку ця влада може по відношенню до кримчан собі дозволити. Ви не можете нічого зробити для деокупації? Просто тоді краще не робіть нічого, не робіть дурниці.

Тут навіть не може бути двох якихось думок iз цього приводу. У Криму для людей, для громадян України, для їхніх побутових потреб абсолютно вистачає кримської води. Система розбудована Україною після того, як Крим було передано за Радянського Союзу. Ще до побудови Північно-Кримського каналу. В Криму є гори, які формують запас води. 

 

Питань з тим, щоб напоїти людей, про якусь гуманітарну катастрофу — це таке саме вигадане питання, як переслідування русскоязичних. «Прітєснєніє рускоязичних» і «гуманітарна катастрофа в Криму» — це така сама схема, за якою нам намагаються нав’язати, що це от «хохли грьобаниє воду не дають» і через це проблема.

 

— А Росія не може так само, як «утиски російської мови», використати воду в Крим як привід, щоб напасти на Херсон?

 

— Будь-який сценарій не можна виключати. Але ж тут річ не в тому, що вони хочуть, а в тому, що можемо ми. Яку ціну вони заплатять? 

 

— Якщо порівняти ситуацію, яка зараз в Україні, з тією ситуацією, яку ви переживали в 13-му році в Криму, чи є щось схоже?

 

— Ми ж недаремно з вами ось тут, коло суду. Я не знаю, як зараз там, у Криму, тобто не відчуваю це шкірою, не дихаю одним повітрям з тими, хто там під судами. Але навіть якщо говорити про стан 16-го року, то ситуація зараз перебільшує його за відчуттями, за наповненістю. Тупо машина державна перемелює людські долі, щоб опанувати тут суспільну думку. 

 

Навіть не опанувати, а просто пригнітити її до такого стану, щоб суспільство перестало чинити спротив — от те саме я відчуваю зараз тут. Тільки кількість оцих «космонавтів» у шоломах, які виконують «обов’язки», а насправді злочинні накази, ще більша. 

 

Нігілізм оцей правовий, який дозволяє собі влада, це ж і є саме те, що уособлює кремлівську владу. Цю репресивну машину уособлюють саме такі дії, коли вони можуть робити будь-що протиправне і немає механізму на це вплинути і припинити. А будь-яка твоя дія ними розцінюється по рядках законодавства. 

 

Слава Богу, що у нас суспільство не настільки подавлене, ну і, звісно, це не робиться в один день, і в Україні це зробити зрештою неможливо. Трошки інша земля, з іншим менталітетом. 

 

Я коли сидів в «одиночці», часу багато було, а листуватися вдавалося лише російською мовою. Ну от начебто слова ті самі, літери ті самі, все те саме, але от навіть «українська російська» мова і «російська російська» мова — вони різні. Від цього і відчуття. 

 

Я ще тоді порівняв, що це те саме, що взяти Рєпіна і Левітана: одні й ті самі фарби, але з-під пензля Рєпіна виходить «Лист запорозьких козаків турецькому султану», а в Левітана «Над вечным покоем». 

 

— Володимире, щодо того місця, біля якого ми сьогодні зібралися. Значна частина людей, яка підтримує Сергія Стерненка, виходить, аби допомогти йому захистити своє право на самозахист. Але видається, що у вас мотивація зовсім інша, чому ви це робите?

 

— Ви з приводу моєї справжньої мотивації?

 

— Так, ви ж не за самозахист, правда?

 

— Для мене право на самозахист — це дуже чутлива річ. 

 

За часів Помаранчевої революції чоловік застрелив «мусора», бо той його постійно діставав. Запорожченко чи Запорожець, якось так, прізвище було. Людину діставав представник влади впродовж довгого періоду часу, він доводив людину до того, що вона скоїла вбивство. Чому це не враховується? Чому людині дали 15 років? Так, він свідомо пішов, взяв рушницю і застрелив. Чому в нас немає інших механізмів, які враховують те, що людину довели? 

 

З тих пір у мене болить ця історія. І історія зі Стерненком болить, відверто болить. Що це, як не самозахист, коли це третій напад на нього? Ну і, я буду відвертим, те, що людина користується і в побуті, і з екранів соцмереж українською мовою, — це вже для мене великий показник. 

— Давайте трохи поговоримо про Крим. Ще до арешту ви говорили, що не спілкуєтесь iз більшістю односельчан після окупації. Як, на вашу думку, окупація змінила людей у Криму?

 

— Давайте змоделюємо ситуацію, трошки абстрагуючись від Криму. Наприклад, ми сидимо вдвох, і — неважливо, хотіли ви цього чи не хотіли —  я вас примусив до чогось. Навіть якщо ви вважаєте, що це правильно. Після цього ви змінитесь чи ні?

 

— Звісно.

 

— І вже після 16-го року, коли я перебував там майже два роки в СІЗО, звісно, люди дуже змінюються. Мені багато хто в СІЗО казав, і потім на лагері, коли в Керчі був: «О, кто же знал, что такое будет, кто же знал, что такой беспредел будет. А що нам тепер зробить?» Я кажу — піти вмерти, що ти зробиш, ви запросили цю зброю. Вашими недолугими діями скористалися, щоб створити картинку і видавити українські збройні сили... 

 

Багато людей просто залізли в раковину, розуміючи, що вони не в змозі вплинути на ситуацію. Бо, давайте відверто, ніколи суспільство не свідоме на 100%. Але тих, які активно беруть участь, мають якусь свою ідеологічну та політичну позицію і її відстоюють, ніколи не було більше 30%—35%. Це в найпотужніші часи. 

 

А більшість — це флюгери. І от чи змінилися настрої в цих флюгерів, чи ні? Звісно, змінилися. Їм же ж там наобіцяли золоті гори, що тут пенсії і зарплати будуть шикарні, а ціни, як в Україні. А вийшло все навпаки. Флюгер завжди шлунком винятково думає. 

 

Звісно, змінилося суспільство. І от знаєте, коли відбулася весна 14-го року, для мене був просто шок від людей. Таке враження, що людям хтось (клацає пальцями) тумблер перемкнув.

 

— Досить швидко, ви маєте на увазі?

 

— Учора людина ніколи повз не проходила, щоб не привітатись, щось не запитати, і завжди ти її виручав. А тут ця людина іде і відвертається, тебе побачила — і як від ладана шарахається. 

Це відбулось десь за місяць, оця трансформація людей. 

 

— А чи багато було серед ваших знайомих людей, які не сприйняли, не визнали окупацію?

 

— Достатньо. Було двоє хлопців, з якими я постійно спілкувався, ми допомагали одне одному, дружили, можна сказать. І перший, і другий разом iз родинами виїхали. Один просто залишив дім, другий, можна сказати, подарував за копійки свій будинок. Вони зараз — це ганьба для влади — заробляють за кордоном. Один дальнобойщиком працює, інший на будівництві.

 

— А чи лишилися контакти з кимось на півострові у вас?

 

— Звісно, я контактую, спілкуюсь, iз людьми зі свого села. Але далеко не з усіма. Там оці упороті ватніки далеко не всі. 

 

— Контакти не слабшають iз кожним роком окупації?

 

— Я вам відверто скажу, вони тільки мiцнiшають. Є такі люди, що був номер телефона, але ніколи ним не користувався. А зараз надзвонюють самі, щоб поспілкуватись, пожалітись на те, що там відбувається. Жалітись там дійсно є на що. 

 

Ті, хто не зашорені, розуміють, яке зло пропаганда. І от я вам скажу таку абсолютну, стовідсоткову, достовірну річ: щоб оцінити, чи Крим iз проукраїнськими, чи з проросійськими позиціями, треба забрати звідти армію. І ми побачимо, яких прапорів буде більше над будинками. 

 

Звісно, зараз росіяни завозять у Крим людей, таку приховану асиміляцію проводять. Здебільшого це колишні військові, спецслужбісти, які на пенсію виходять. Це дуже помітно. Коли мене етапували до Торжка, в Тверську область, я етапом багато з ким їхав. 

 

Так вони — саме всі ті, хто завезений після окупації, хто кращу долю шукав, хто переховувався. І розмови між ними тільки про те, «а той так влаштувався, а той так, а там цих вояк нагнали». 

Севастополь тріщить від завезених людей. Там досить суттєва частка зараз, як на мене, — не менше 800 тисяч. У Криму завжди було багато таких, що купували квартири як дачі. Зараз такі нікуди не ділись, але додалось дуже багато тих, які на постійне проживання приїхали.

 

Є єдиний у Криму корінний народ, він визнаний єдиним. Є ще кілька корінних народів, але давайте будемо відвертими — їхня кількість просто не співмірна з кримськими татарами.

Вони — корінний народ, і я як український націоналіст вважаю, що будь-яка нація має право на свій дім. І кримські татари мають право на свій дім. І вони ви­борють своє право вирішального голосу на своїй власній землі.

 

— Як ви думаєте, чи за Зеленського в Україні утвердять автономію кримськотатарського народу?

 

— Я впевнений, що за Зеленського нічого доброго не утвердять. Пройшли ті часи, коли можна було плекати якісь надії.

— А як ви зараз ставитеся до Зеленського, враховуючи, що завдяки йому ви повернулися в Україну?

 

— Вибачте, це абсолютна неправда. Робота, проведена для нашого повернення, велася задовго до Зеленського. І скільки робили громадські організації, щоб ця проблема була на поверхні, щоб вона звучала на всіх рівнях, щоб відбувався тиск на ту сторону.

 

І люди в Москві, там цілодобово ця тема була піднята на такий рівень, що прізвища, які звучали, стали для Путіна токсичними. Якби залишився Порошенко, він би і Порошенку нас віддав. А тут за рахунок оцієї піар-акції... Хоча не так, для мене зрозуміло, що це була спланована спецоперація, яка розпочалася з нашого повернення.

 

— Що саме було спецоперацією?

 

— Що було спецоперацією? А от та спецоперація, яка досі триває в Україні. Коли ми вперше почули про Єрмака?

 

— Коли ви вийшли разом iз ним iз літака...

 

— От коли він iз нами прилетів у ролі головного одним літаком iз «Внуково».

 

— Тобто, ви вважаєте, що створення Єрмака як суб’єкта є спец­операцією Кремля?

 

— Там було багато чинників, у яких був зацікавлений Кремль і які знімались цією спецоперацією — і зняти токсичність, позбутись імен, які на слуху, так піну зверху прибрать. Це дуже-дуже негативно подіяло, до речі, на правозахисний рух. Просто зникли...

 

— Топові імена?

 

— Так, топові прізвища зникли, і начебто не стало проблеми. І зараз треба багато сил, щоб знову розкрутити цей маховик, наповнити його іншими прізвищами, бо проблема ж то нікуди не ділась, людей як брали ні за що, саджали за політичними ознаками наших громадян, так це і продовжується. 

Що змінилося з цим? Так, нас звільнили. Але, вибачте, що, за просто так звільнили? Я не Зеленському маю дякувати, що нас звільнили, я маю дякувати суспільству, людям, які молились по церквах, які виходили на акції в Європі, в Штатах, які стояли і піднімали цю тему і примушували політиків цим займатись. У мене нема жодного якого... як це зветься там?

 

— Зобов’язань.

 

— Так, жодних зобов’язань якихось перед Зеленським нема. І я вам відверто кажу, коли ми повертались, то було бажання у мене підійти до нього, спитати: «Що, важко? Країні важко? Залучай до справи, можеш на мене розраховувати». От було таке бажання щире. 

 

Але от коли повернулись ми, почало приходить розуміння, що насправді відбувається в країні, і особливо вже після того, як Єрмак очолив офіс президента, поміняли уряд, і ті обличчя прибрали, до яких можна було ставитися з певним рівнем поваги. 

 

Коли в Порошенка був суд, він слова Рябошапки наводив, що сам генеральний прокурор назвав ці справи «трешем». А що, каже, таке треш з англійської? Це сміття. І от оце слово «треш» усе більше і більше звучить у характеристиках влади. От усе більше усвідомлюєш, що це справжнє сміття. 

 

— Ви прилетіли з багатьма людьми, які багато чого пережили. Чому ніхто з них не пішов у політику? І ви ніякою політичною діяльністю не займаєтеся? 

 

— Я не думаю, що відкрию вам велику таємницю — хлопці йдуть у політику. Зараз будуть вибори і довибори до Верховної Ради, і ви побачите, що дехто з хлопців іде в політику.

 

— Дехто з тих, хто з вами повернулися?

 

— Так.

 

— Це про партію Сенцова?

 

— Я про Сенцова нічого не скажу, в плані його політичних амбіцій, думаю, він це може зробити за себе сам. Я знаю, звісно, трошки більше, та я цього не буду говорити, це не моя справа — але Олег займається зараз телевізійним проєктом, знімає кіно. Але зрештою нема нічого неможливого в цьому житті. 

 

Але те, що хлопці йдуть в політику, ви це побачите. І йдуть не тому, що якось хочеться солодко життя своє влаштувати.

 

Усе, що в нас є, за великим рахунком, це наші імена і пройдений шлях до цього часу. Але коли порядні люди не йдуть у політику, то ми маємо те, що маємо: приходить от такий непотріб. І тому «лучше жалеть о том, что сделал, чем о том, что мог сделать, но не сделал».

 

— Якщо хтось із цих достойних хлопців, зокрема той же Олег Сенцов, покличе вас у свій політичний проєкт, чи підете ви?

 

— Я не піду ні в який політичний проєкт. Поясню чому. Я можу співпрацювати, я вже майже співпрацюю з політичною партією, але я вступати в партію ніяку не буду. Я за переконаннями націоналіст, і хоч я і вийшов у 2010 році з Конгресу українських націоналістів, формально я просто розірвав iз партією. Вони мене вважають своїм, а я вважаю себе просто націоналістом.

Відверто скажу, якщо Олег Сенцов покличе в політичний проєкт... Це, на мій погляд, неможливо. Ну, він розуміє, хто я, я розумію, хто він. Ми спілкуємося, ми поважаємо і розуміємо одне одного. І я вважаю на даний час при всій абсолютній повазі моїй до нього, він не стане українським націоналістом за визначенням. Тому в нас не може бути спільного політичного проєкту.

 

— 24 червня ви написали у «Фейсбуцi»: «За українську владу мені було соромно завжди. Не соромно було лише сидіти за право цю владу формувати і контролювати». За якого з президентів України вам найбільш соромно? 

 

— Насправді найбільш соромно не за президента, а за український народ, за українців соромно, розумієте, за нас... Ми маємо ідентичність власну розбудовувати, а ми собі дозволяємо ось такі якісь хайпові речі... Це найбільший сором насправді. 

 

Я це відверто кажу, до Зеленського був Янукович найбільший сором... Я вам можу навіть по ранжиру розкласти: до цього був Янукович, до цього Кучма, до цього Кравчук. Деякі непогані речі були зроблені за Ющенка. 

 

А в мене є розуміння, що якби ми на перших наших виборах обрали Чорновола, ми мали б зовсім іншу політику, не було б ніколи таких-от історій. Чорновіл абсолютно розумів своє призначення в разі, якби його обрали. Це роль того самого Леха Валенси в Польщі — зруйнувати систему. А Кравчук, навпаки, її намагався втримати.

 

Ми з моєю подругою на суді Прошенка сперечались і зійшлись на словах Довженка, що «боєць із хибами — це все ж таки боєць, а муха без хиб — це тільки бездоганна муха». 

 

Зараз при владі «бездоганні мухи» — як мухи, вони бездоганні, але від бійців там нема нічого. У Януковича хоч якась була позиція. Він хотів бути тут царьком, головним феодалом. У Зеленського взагалі ніякої позиції нема. Тому найбільш соромно мені за них — за тих, що зараз. 

 

— Ви також говорили, що треба плекати національну ідентичність. А що вам допомагало триматися і бути українцем, коли ви жили в Криму?

 

— Тут дуже просто, я можу багато вам розповісти, а правдивим є одне-єдине слово — любов. Я аж розчулився (уривається, стримує сльози. — «УП»)... Я від цього питання завжди трохи розчулююся, це любов — до мами любов, до батька любов... Я маму зараз згадав, вибачте. Мене ніхто ніколи не виховував націоналістом.

 

Батьки мене любили, звісно, завжди «не чаяли» душі, хоча я все життя був «відірви і викинь». Але коли стаються от такі речі, як окупація, і випливає все — всі розмови з мамою, якісь спогади з дитинства...

 

Я вам відверто скажу: у мене настав момент, коли я зрозумів, що «вижити за будь-яку ціну» я точно не хочу, я не сприйму цього, якщо доведеться будь-яким чином зрадити свою любов. Це вже не я, після цього це вже інша людина. 

 

У тюрмі було важко. Були моменти, коли навіть хотілося померти, ну просто думав, що все, сил не вистачить. А потім дає тобі силу одне слово в якомусь листі, який ти отримав, просте слово, ніякого пафосу, ніяких висловів філософів... І як воно працює? Дуже просто — у цих листах теж була любов.

 

Ольга КИРИЛЕНКО, Роман РОМАНЮК

(Інтернет-видання «Українська правда»)