«Частинка душі назавжди залишилася там, за лінією фронту»: спогади вже дорослих дітей війни на Сході України

Війна на сході України почалася шість років тому.

 

 

І жодна людина, чиїй душі дороге слово «Донбас», не як умовний регіон на карті, а як свій окремий світ, де проходило та минулося ціле життя, — не зможе забути муки свого краю.

 

 

Та навіть серед дорослих сприйняття чи, радше, відчуття війни різне.

 

 

А що як подивитись на неї очами дитини? Для розуміння та рефлексії трагедії ми маємо почути голоси найменших, дітей, котрих у центрі Європи ХХI століття торкнулася війна. Не тільки уро­дженців Донбасу, а й їхніх ровесників звідусіль.

 

Як страждали їхнi недосвідчені, невинні душі, для кого дитинство назавжди залишилося десь за пострілами і вибухами, а час поділився на до, під час та омріяне після...

Я сам навесні 2014-го мешкав у Луганську. Зазвичай політика мало цікавить дитину дванадцяти років. Але під час подій Революції гідності вона зачепила і нас, юних. У моєму класі майже всі підтримували протестувальників. Ми тоді й не уявляли, як наше життя зміниться за декілька місяців. Спочатку в мене відібрали Крим.

 

Кожної весни я з батьками бував у Ялті, але того року їхати не було куди. Точкою зламу свідомості для мене стали бої у Слов’янську. До того моменту я не дивився новин по телевізору, але, прокинувшись одного ранку, побачив кадри війни. Не з минулого століття чи Африки, а з міста, до якого дві години дороги автівкою...

 

Згодом над рідним Луганськом замайорять російські прапори, будуть захоплені державні будівлі, а заняття у школі скасують — хіба не свято для будь-якого школяра? Але ніякого свята не відчувалося, адже уроки припинили через обстріли. Під час святкування 9 травня по дахах навколо головної площі вже ходили люди з гвинтівками. Далі з’явилися перші жертви. Невдовзі мене вивезли з агонізуючого міста, але частинка душi назавжди залишиться там, за лінією фронту.

 

«Я не дуже розумів події на Майдані, все ж таки, коли ти в сьомому класі, є речі цікавіші, — згадує Максим, навесні 2014-го, корінний луганчанин, а нині мешканець Москви. — Коли захопили Крим, було стійке відчуття якоїсь несправедливості до моєї країни. У цей момент я навіть відчув себе патріотом. Цей стан тривав до кінця квітня. Але вже другого травня, коли в Одесі горів будинок профспілок, я почав боятися своєї країни.

 

Вирішив: якщо в Одесі загинули російськомовні люди, такі як я, то й мені небезпечно тут жити. З того моменту я став помічати довкола себе проросійські настрої і мимоволі співчувати їм. Добре пам’ятаю 9 травня, я десь почув, що в Україні хочуть заборонити і свято, і його символи. Для мене в той момент стало принциповим надягнути георгіївську стрічку і вийти на парад. У цілому тієї весни в мене було два відчуття: спочатку невизначеність і страх за майбутнє, а коли пройшли чутки, що ми будемо з Росією, страх змінився душевним підйомом.

 

У той момент я і подумати не міг, яким буде літо. Липень і серпень я провів у підвалі будинку, без води, світла й інших благ цивілізації. Більш-менш нормальне життя повернулося тільки на початку осені, коли стихли бої довкола міста. Намагаюся не згадувати той час, тому що емоції завжди дуже важкі, але не думаю, що колись зможу забути його назавжди». 

 

Як бачимо, коли чорне насіння страху та злості падає в недосвідчену душу, те, що зросте, вже не виполеш жодними логічними доводами і переконаннями.

Але навіть якщо діти живуть далеко від війни, дізнаючись про неї лише з новин, їх теж зачіпає відгомін боїв.

 

«Навесні 2014-го атмосфера хаосу була такою, що під час мандрівки Європою у серпні я кожного дня моніторив новини, адже був реальний страх, що повертатись буде нікуди, — згадує мешканець Миколаєва Михайло.

 

— А коли голови так званих «ЛНР»-«ДНР» заявляли, що після Маріуполя вони рушать на Дніпропетровськ, Херсон, Миколаїв, Одесу, сидів і думав собі: а раптом і моє місто захоплять? Це був період стійкого нерозуміння, але й великих надій. У серпні наші війська майже завершили звільнення Донбасу, але через вторгнення російських сил остаточної перемоги не сталося. Проте весь цей час не було навіть думки, що війна може затягнутися, здавалося, ще трохи — і все закінчиться. Перелом у свідомості настав десь у вересні. З’явилося відчуття, що кінця-краю цьому не видно».

 

А ось як згадує ті події Олексій, киянин, який навесні 2014-го вже декілька років мешкав у Німеччині:

 

«Коли розпочалася анексія Криму, ніхто не мав сумнівів, що це саме вияв російської агресії. Те ж саме і з воєнними діями на Донбасі, ілюзій про «громадянську війну» чи інші міфи російської пропаганди не було. Пам’ятаю навіть, як спитав учительку в школі про ті події, а вона, не замислюючись, відповіла, що це Путін та Росія вдерлися до України. 

 

Після початку АТО мій батько, який мешкав у Києві, зібрав речі, аби іти добровольцем на фронт. Тоді мені вперше стало страшно. Але батька відрадив дід, який натомість пішов воювати сам. На щастя, йому вдалося повернутися живим. Війну в Україні бачити було просто дико. Мешкаючи в Європі, я багато спілкувався з уродженцями арабських та африканських країн, які тікали від конфліктів та нестабільності вдома. Я ж завжди знав, що моя країна мирна, спокійна та щаслива. Та виявилося, що й сьогодні жодна країна не може бути гарантовано захищена від війни. Бо навіть у XXI столітті є дикуни, які вміють говорити лише мовою зброї». 

 

Ті мої співрозмовники, які навесні 2014-го були дітьми, уже стали дорослими. Адже війна триває сьомий рік. Та під кулями продовжують зростати діти, а їхні ровесники з мирних територій продовжують втрачати батьків. Війна і далі вбиває та калічить, бо не має жалю ні до дорослих, ні до дітей... 

 

Данііл ЦИКАЛОВСЬКИЙ,

студент Київського університету імені Бориса Грінченка