«Якщо збираєшся позаглядати в усі закутки — вдягай джинси і зручне взуття», — так мене проінструктували напередодні екскурсії до будинку з химерами. Я відразу й не зрозуміла сенсу цих пересторог. Адже якщо об'єкт 1 листопада буде здано під ключ, то наразі там уже мали б вішати штори, розставляти меблі і вазони...
Як лікували химери
На вагончику робочого штабу, де нас чекає Микола Орленко, президент корпорації «Укрреставрація» — головного підрядника робіт, великими літерами написано: «До здачі об'єкта залишилося 29 днів» (принаймні стільки лишалося в момент нашого візиту). Числа змінюють щодня. Працівники кажуть, що психологічно це неабияк дисциплінує — не дозволяє розслабитися ні на мить. Перш ніж показати нам усю красу внутрішніх інтер'єрів, президент корпорації нагадує,в якому стані вони отримали «пацієнта» — з цілим букетом складних «діагнозів»!
— Авантюрист за натурою, Городецький заклався, що збудує найкращу споруду в місті, де ніхто не будувався — на краю урвища, над Козячим болотом, — розповідає Микола Іванович. — Але замість того, щоб принаймні посадити увесь будинок на палі (апробовані, до речі, вперше в Російській імперії), Городецький одну частину будинку посадив на звичайні — стрічкові. От із часом споруда й «роз'їхалася», розколовшись навпіл: одна частина нахилилася в бік Банкової на 38 см, інша, що стояла на палях, — усього на 10 см. Перекриття перекосилося і вже ледь трималося...
Довелося підлізати під кожну капітальну стіну, і за допомогою спеціальних гідравлічних домкратів задавлювали в грунт нові палі — так глибоко, наскільки вони могли ввійти. Треба було дістатися тих грунтів, які могли б надійно тримати споруду. Коли труба впиралася остаточно — було зрозуміло, що це нарешті той грунт, який витримає навантаження. Подекуди міцну основу намацували на глибині 12 метрів, а часом доводилося опускатися й до 25 метрів. Загалом таких паль загнали по всьому периметру будинку 177 штук. Зате тепер будинок без проблем ще сто років вистоїть.
Далі взялися «зшивати» тріщину. Для цього стіни стягували по периметру арматурою і заін'єктували, нагнітаючи стіни з того розчину, з якого вони зроблені. Втрати ліпнини подекуди були до 40—60 відсотків, деяка провисла. Довелося її підтягувати мідними гвинтовими шпильками, яких використали понад 60 тисяч штук.
Бетонні носороги, слони, русалки, жабки на фасадах також перебували в жалюгідному стані. Всередині вони кріпляться на металевих стрижнях, які зруйнувала корозія. «Звірина» на карнизах буквально розсипалася. А фігури, зауважте, немаленькі — є й такі, що важать до 3—5 тонн. Розібрати їх повністю неможливо — це вже були б не автентичні русалки, а фактично новостворені. Реставраторам довелося перепрофілюватися майже на стоматологів — висвердлюючи отвори, виймали стрижні із фігур, де це вдавалося. Вставляли арматуру з нержавійки, «пломбували» дірки, покривали гідрофобними розчинами, які захищатимуть химери від води.
У процесі вдалося навіть зробити маленьке відкриття. З боку Верховної Ради і театру Франка вікна першого поверху виходили в землю. Ну не міг же геніальний Городецький такого набудувати! Коли ж копнули глибше, з'ясувалося, що так званий культурний шар усього півстолітнього віку, бо був нанесений у повоєнні роки. «Ми вручну витягли усю цю землю, відкопавши фактично півтора поверхи, і зробили тут підтерасний сад», — каже Микола Орленко.
Але найважче, в один голос зізнаються архітектори, конструктори і реставратори, було нашпигувати будівлю сучасними комунікаціями. Телефони, сигналізація, захист інформації — словом, кілометри й кілометри кабелів. Як «зашити» їх у стіни і стелю, помережану ліпним оздобленням і живописом? Аби заховати все це в підлозі, довелося її рівень підняти сантиметрів на 40. А що робити з кондиціонерами? Не вивішувати ж ці коробки назовні поміж хвостами русалок і хоботами слонів! Але й тут знайшли вихід, заховавши їх у стінах. Ззовні тепер про їх наявність нагадують лише невеликі мереживні, мов сніжинки, отвори-решітки.
А де встановити додаткові ліфти, холодильні камери? Як вирівняти перекошену підлогу? Словом, такi головоломки архітектори мали на кожному кроці. Та ще й часу на роздуми було обмаль. Ритмічне фінансування було налагоджено лише з травня цього року. Директор інституту «УкрНДІпроектреставрація» Анатолій Антонюк зазначає, що на такий обсяг робіт при двозмінному режимі роботи необхідно три роки, тоді як реально проектанти й реставратори мали тільки півроку. Працювати доводилося фактично цілодобово, і у вихідні, і у свята... Бо строки строками, а якість робіт і технологія їх виконання мають бути на належному рівні.
Що спільного в ананаса і капусти?
Переступаю поріг славетного будинку і... завмираю. Бо розумію, що про штори і меблі тут ще й не йдеться. У будівлі кипить робота, очі розбігаються — хочеться поглянути туди, де на стелі розметався химерний спрут, а по кутках поховалися не менш витіюваті кабани, рогаті лані, серни, козли — і ще якась рогата, вусата, кошлата звірина, до якої досвідчений мисливець Городецький був, очевидно, небайдужий. Але водночас мусиш позирати й під ноги, де стоять відра з фарбою і метушаться робітники. Аж не зручно якось, що всі при роботі, а ти — екскурсант.
Поволі підіймаємося центральними сходами, поручні яких підпирають балясини-птахи і янголята. Стіни щедро розмальовані картинами природи і полювання, а також майстерно виліпленими сто років тому головами звірів, птахів, мисливським причандаллям. З холу здіймаються хвости гігантських рибин — це вже не просто декор, а світильник-люстра.
Навіть після багаторічних квартирантів (до війни тут були комуналки, після — поліклініка) в будинку ще багато чого нагадує про його першого господаря. Під шаром побілки вдалося знайти живопис — шість нових картин. На сходовому майданчику також виявили залишки живопису, які зараз реставрують. Не виключено, що окремі навіть зроблені рукою славетного архітектора. Окрім того, в процесі реконструкції вдалося знайти первісні пофарбування інтер'єрів, зруйновані печі з п'ятого поверху, бронзові решітки, інші елементу декору.
Узагалі споруда швидше нагадує мисливський будиночок, хоча й дуже розкішний. Позолоти в інтер'єрі небагато. Кольори в оздобі дещо навіть похмурі — бежевий, різні відтінки зеленого і болотяного, коричневий, трохи червоної малаги — такий-от дивовижний дисонанс відтінків модерну. Багато кімнат оздоблені деревом. Каміни і печі, викладені найдорожчою мейсенською порцеляною, також тепер будуть лише елементом декору. В окремих кімнатах будуть по-музейному яскраві панно — два чоловічих і два жіночих, як їх називають художники. Чоловічі — «Лучник» і «Полювання» — збереглися, а от жіночі — «Куріпки» і «Діана-мисливець» — довелось поновлювати.
«Квартира самого Городецького була дуже своєрідна, — розповідає головний архітектор проекту Наталія Косенко. — Він сам готував ескізи, а італійські скульптори брати Салі за ними ліпили оздобу для дому. Городецький і меблі замовляв за власними малюнками, і світильники. Умеблювання було навіть дещо дивним, еклектичним, якимось класично ампірним. Усі стіни були обвішані рогами, картинками, підсвічниками». Словом, така собі гримуча суміш стилів, поєднання непоєднуваного. Логіки у творінні Городецького взагалі ліпше не шукати. Як вам поєднання ананаса, капусти, соняшника, ківі й винограду? Увесь цей фруктово-овочевий «вінегрет» Городецький примудрився вплести у витіюватий орнамент на стелі. Тут же у кутках зачаїлися іклаті кабани, відразу під ними висять сітки з рибою, а довершують «гастрономію» краби-підсвічники на стінах. «Його бачення було справді незвичайним і несподіваним», — продовжує архітектор.
Проте та частина будинку, що здавалася, була значно скромніша — ні тобі візерунчастих орнаментів, ні малюнків — талановитий господар не надто переймався, аби прикрасити прибуткову частину свого маєтку. Аби ці презентабельні кімнати не випадали із загального вигляду, їх прикрасили сучасною ліпниною — химерні лілеї в'ються на стелях тих кабінетів і залів, які свого часу не удостоїлися фантазії маестро Городецького.
У резиденції пообідаєте, але не покупаєтесь
Химерний будинок споруджено так, що, заходячи з боку Банкової, відразу потрапляєш на третій поверх — саме тут була квартира Городецького. Власне, звідси і вище — це і буде безпосередньо сама резиденція Президента. На цокольному першому поверсі розмістяться приміщення, які забезпечуватимуть комфорт і життєдіяльність усієї будівлі. Другий поверх буде адміністративним.
Ніяких позапротокольних розкошів у будинку не буде. Це резиденція робоча — тут підписуватимуть документи, прийматимуть офіційних осіб, проводитимуть переговори. А отже — ніяких спалень, більярдних, барів, басейнів і саун. Є кілька обідніх залів, один iз них досить чималий — для великих прийомів. Є невелика кухня на цокольному поверсі — оце, власне, й усі побутові «вишуканості».
До речі, сучасне меблювання буде доволі помірним: тільки те, що необхідно за протоколом: м'які куточки, крісла, журнальні столики, столи для засідань. Тут не буде розкішних буфетів під старовину, будуть лише тумбочки — все максимально функціональне.
А жабку вкинули у річку...
Наш гід виводить нас подихати на лоджію, а заодно поглянути на те, що відбувається внизу — біля підніжжя будинку з химерами. Мені дозволяють переконатися, що двері, які ведуть на балкон, як i всi вiкна в будинку, дійсно «непрості». Аби відкрити, відчуваю, що доводиться неабияк налягти на них, — на перший погляд, легкі дверці виявляються важелезними. Вогнепальною зброєю їх уже випробували на міцність — Президент може спокійно заглядати у вікно.
З балкона третього поверху «сад каміння» — мов на долоні. Он робітники завершують облаштування озерця, куди незабаром «заплигне» жабка із зеленого інкрустованого мармуру. Цю ідею виношував ще сам Городецький, проте так і не встиг реалізувати. Скульптура крякуші становитиме єдиний ансамбль із бетонними «родичками», що примостилися на даху будівлі. А ця начебто зістрибнула до води.
У внутрішньому дворику буде ще один фонтан — у стародавньому стилі чаш-водограїв. Для нього спеціально закупили італійську апаратуру з підсвіткою та музикою. І фонтан, і озерце запрацюють уже в цьому році
До речі, озеленення біля будинку фактично завершено — зелений килимок із трави, екзотичні низькорослі деревця. Залишилось поставити вздовж алейок лавки — от, власне, і все.
...Повертаємось знову до будинку. У майбутній кімнаті переговорів вищить, вилизуючи узорчатий паркет, циклювальна машина, в кімнаті поряд — художники розмальовують стелю, у сусідній — маляри фарбують стіни, а он там — розфарбовують ліпнину... У санвузлі кладуть кахлі — цікаво, що навіть вони — у все тому ж «звіриному» дусі Городецького — «під леопарда». «Встигнете?» — запитую у хлопців. «Аякже, нас же тут трудиться 570 чоловік!».
P.S. Наразі вирішується питання, чи будуть у будинок пускати екскурсантів. Хотілося б, аби це питання вирішилося на користь останніх. Найромантичніша будівля Києва таки варта, щоб її бачили не тільки президенти.
